1.8. Оправдывается Иуда

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

1.8. Оправдывается Иуда

Писание гласит: "Тогда Иуда, предавший Его, увидев, что Он осужден, и раскаявшись, возвратил тридцать сребренников первосвященникам и старейшинам, говоря: согрешил я, предав Кровь невинную. Они же сказали ему: что нам до того? смотри сам. И бросив сребренники в храме, он вышел, пошел и удавился. Первосвященники, взявши сребренники, сказали: не позволительно положить их в сокровищницу церковную, потому что это цена крови. Сделавши же совещание, купили на них землю горшечника, для погребения странников; Посему и называется земля та "землею крови" до сего дня" (Мф.27:3–5).

Но Украинка сочинила другого "Иуду", который вовсе не удавился. На деньги, вырученные за кровь Христа, он купил себе участочек земли и трудится, не покладая рук. Не только он ни в чем не раскаялся, но и раскаиваться ему не в чем, поскольку Спаситель сам виноват перед ним. Проходящему мимо паломнику рукотворный "Иуда" излагает свою драматическую историю и разворачивает такой образ "Христа":

Він був такий, як всі! Авжеж, як всі!

Не кращий а ні трошечки! Любив він

вино і пахощі. Любив, щоб завжди

жінки йому вродливі слугували, —

вони за ним ходили цілим роєм,

а він їм дозволяв, щоб ноги мили

йому коштовним нардом і волоссям

розкішним, як буває у блудниць,

вони йому ті ноги витирали.

О, ти його не знав!

Поскольку скромному "Иуде" все эти излишества не нравились, он ходил с печальным видом. Заметив отсутствие радости во взоре, в ответ на такую неслыханную дерзость, "Христос" развязал против честного юноши клеветническую кампанию:

Либонь, не райське щастя відбивалось

в моїх очах! Учитель те завважив.

Він звик, щоб ми, як песики, лагідно

йому дивились в вічі та ловили

його слова. І він мене почав

словами дошкулять. Напроти мене

він байку склав про гостя, що понурий

та нечупарний втисся на весілля

і з соромом був вигнаний. Дедалі

про зрадників почав заводить річ:

чи руку покладу на стіл — він каже:

"Ось зрадницька рука побіля мене";

чи хлібу страву я вмочу — знов слово:

"Сьогодні зрадник хліб вмочає з нами",

було, не дивлячись на мене, каже,

мов ненавмисне, але всі навколо

на мене витріщалися одразу,

неначе я одмінок був між ними.

(Задумується. Потім здіймає голову вгору.)

Що він посіяв, те й пожав! Сам винен!

(Знов задумується. Раптом шпарко, напосідливо.)

Нічого в світі я не мав, крім нього, —

хіба ж не мав я права знов зміняти

його на те добро, що я втеряв

з його причини?

Но паломник вместо ответа проклинает "Иуду": "Геть від мене, сатано! Будь проклят!.. Тебе убити мало! (Здіймає камінь і кидає на Юду, але камінь недолітає до Юди…)".

Финал: "Юда стоїть хвилинку, стиснувши голову руками, далі стукає себе кулаком по голові, хапає мотику і, не розгинаючись, не втираючи поту, працює до нестями". Так заканчивается поэма "На полі крові" (1909). И что характерно: в ней нет ни слова о Воскресении Христа. Поскольку драматургом был "Иуда", то и "Христос" у него был соответствующий. Ни для такого "Иуды", ни для его создательницы Воскресения просто не существовало.

Зеров так писал о ее псевдохристианских творениях: "Він не завжди простий, цей зв’язок між українським життям і не українськими на перший погляд персонажами цих поем, не завжди видко цю "передачу", цей пас, що сполучає українські враження поетки з великим колесом її творчості, — але уважному читачеві не так тяжко відчути його в "Руфіні і Прісциллі" і в "Адвокаті Мартіані", і в "Оргії", і навіть у тверезому, статечному Іуді ("На полі крові"), що зрікся матеріальних достатків для великої, хоч і чисто земної цілі, але, побачивши, що його надії пок-ладено на людей мрії, не акції, на владик "не з цього світу", — просто й хазяйновито "продає" їх, щоб повернути собі хоча б частину свого добра й господарського спокою". Кого продал "тверезий" и "статечний" Иуда, всем хорошо известно.