5.3. Дядя самых честных правил

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

5.3. Дядя самых честных правил

Будущие воспитатели и дезинформаторы Украинки Михаил и Ольга (О. Пчилка) родились в семье Петра Драгоманова. Он "залишався в Петербурзі до року 1838, коли залишив службу й в ранзі урядовця VIII класу повернувся на батьківщину" (11, 55). Далее "набув собі садибу в Гадячі, перебудувався й оселився там" (11, 55). Пошли дети.

Ольга Петровна (О. Пчилка) вспоминала в 1926 году: "Правда, через довге пробування батькове в Петербурзі московська полуда на ньому була дуже міцна, але й її пробила до певної міри місцева українська течія, а се відбивалось і на наших враженнях дитячих". Что же такое эта "московська полуда", которую получают "через довге пробування в Петербурзі"? Немного выше она писала, как в Петербурге "Яків і Петро прилучались до передових кругів тодішньої столичної молоді". Может быть "полуда" — это идеи декабристов? Но нет, содержание "передовых" революционных идей ее вполне устраивало. И советское правительство это ценило: "1925 року за заслуги Олени Пчілки в розвитку літератури, науки і культури її обрано членом-кореспондентом Академії наук УРСР". Как раз в это время украинские большевики проводили политику украинизации. Это называлось "национал-большевизм" (не путать с национал-социализмом). Так что "московська полуда" — это русский язык. Биограф пишет: "Прикметно, що Петро Якимович Драгоманов (як і його брат Яків) свого часу писав вірші, які, зокрема, друкувалися в журналах "Гирлянда", "Северный Меркурий", "Сын отечества" та інших виданнях… Однак суттєвою відмінністю між батьком і дочкою було те, що Петро Драгоманов писав російською, Олена Пчілка — українською" (7, 38).

"Спочатку він служив виборним земським суддею, потім, залишивши службу, клопотався аж до смерти року 1864 свого, не дуже то великого господарства, збираючи українських пісень, пишучи українські й російські вірші, різні меморії та записки мовами російською, українською, французькою, німецькою, охоче допомагаючи в правничих справах незаможному населенню, постійно сварячися з цього приводу з місцевим панством. Він був одружений з панночкою-сусідкою Єлисаветою Цяцькою. Єлисавета Іванівна Драгоманова аж до кінця свого довголітнього життя розмовляла тільки українською мовою, вміла писати тільки своє прізвище, хоч дуже любила читати" (11, 55). Читала она на русском языке. Например, в 1882 г. О. Пчилка сообщала матери: "Науки же Леся проходит все, что и Миша; греческий и латинский языки даже лучше понимает, чем Миша. Ото вже письменна та друкована буде" (10, 251). Вот на каком языке читала мать Пчилки (тоже "московська полуда", хоть в Петербурге она и не бывала).

Сестра Украинки Исидора писала: "Батьки Олени Пчілки були культурні поступові люди, отже, дітей своїх виховували в ідеях гуманізму, співчуття до всіх покривдженних, любови до батьківщини" (11, 209). Только про любовь к Богу (первая заповедь христианина) ничего не говорится. Потому что прогрессивные "поступові люди" обычно эту заповедь считают "забобоном".

У них было шестеро детей, среди которых — Михаил и Ольга (О. Пчилка). Она вспоминала: "Михайло так писав про світогляд і напрямок батьків: "То була мішанина християнства з філософією XVIII віку та якобинства з демократичним цезаризмом… І та мішаниця релігії, не тільки обрядової, а релігії яко вищої ідеї християнства, з новішими ідеями гуманізму, повага до прав людини, відбилася й на взаєминах нашого батька з людьми близького оточення його… Либонь, ота мішаниця вищої християнської ідеї з філантропією водила нашого батька й до тих безпомічних людей, хворих на холеру. Михайло зовсім слушно дякує батькові й за те, що між ним і сином, "не було розладу морального й боротьби". Мабуть, се насамперед стосується до питання релігійного. Наш батько й мати були, відповідно своєму часові, люди дуже набожні і дітей старалися виховувати теж у дусі релігійному. Але Михайло зрання, ще в гімназії, досить грунтовно пізнався з позитивними науками, там же (ще в гімназії) перечитав багато творів, що, при його взагалі аналітичному розумі, могли надати раціоналістичного напрямку його думці; отже, ще в ранньому юнацькому віці відійшов Михайло далеко від релігійних переконань своїх старих… Одначе те радикальне розходіння думок в справі релігійній не викликало дійсно ні боротьби, ні ворожнечі в нашій сім’ї між старим і новим поколінням; я не пам’ятаю ні одного разу, щоб Михайло допустився різкої критики, а тим паче якогось грубого висміювання і зневажання — того, що для наших старих було святим…"

Перевоспитывать "своих старих" и критиковать их святыни — это не деликатно: они же "свои". А вот с чужими можно не церемониться и настырно развенчивать их святыни в ходе активной пропагандистской деятельности. Как мы помним, Украинка так же деликатно относилась к религиозным переживаниям своей любимицы Ольги Кобылянской, развивая бешеную активность в пропаганде воинствующего атеизма. (Очевидно, семейственность здесь была традицией, идущей еще от Алексея Драгоманова).

Пчилка: "Не пам’ятаю я такого, щоб наші старі картали когось із дітей за "вільнодумство". Тут була неначе якась мовчазна поспільна угода: я не перечу твоїй новій думці вільній, а ти не руш моєї. Така обопільна обережність, пошана лишилася на весь вік". Идиллия да и только. Одна их знакомая вспоминала: "Для свого часу Єлизавета Іванівна Драгоманова, мати відомого вченого, була досить передовою жінкою з революційними настроями. Думаю, що це був вплив її сина Михайла Петровича, якого вона дуже любила". Отец также внес свою лепту в развитие сына, который вспоминал: "Пристрасть до читання і до свого роду політики з дитинства перейшла до мене від батька". А что касается не "наших старих"? Им можно и нужно впаривать "нову думку вільну", приобретенную "ще в ранньому юнацькому віці" при помощи своего незаурядного "аналітичного розуму".

"В одному життєписі брата Михайла говориться, що в дуже молодому вікові він перебув добу російсько-патріотичну. Я такої доби в житті Михайловім не знаю… В гімназичних настроях Михайлових російського патріотизму не означилось нічим". Эти ее "Спогади про Михайла Драгоманова" начинались так: "Михайло вродивсь у 1841 році, а я в 1849-му". Следовательно, когда ей было 7 лет, ему — 15. Но, оказывается, пытливый семилетний ребенок был уже в курсе всех гимназических настроений старшего брата. Правда, уследить за ними было нелегко, поскольку эти настроения менялись: "Полтавські гімназисти були в той час, в кінці 50-х років минулого віку, під надихом українського націоналістичного руху, що доходив до них від кола загарливих старших патріотів українських, таких, як Пильчиков, Кониський, Милорадовичка та інших".

Ничего не пишет она и о том, как брат остался в гимназии на второй год. Он вспоминал: "З виїздом директора всяка дисципліна страху у нас пропала, а другої не було. Найгірше держали себе середні класи, в тім числі й наша. Ми просто не ходили на лекції і проводили час у садку в пустотах. Ледве-ледве чи хто читав белетристику… На мені особисто той чудний рік окошився тим, що я, будучи за рік усе-таки "відличним" учеником, тобто маючи в середньому виводі 41/2, був зоставлений на другий рік у класі (5-й), бо, посварившись із учителем математики (поляк Гаєвський любив "острити" над учениками, я відповідав), перестав учитись його предмета й дістав на екзамені 1, а до того на екзамені з французького заступивсь за товариша, що відповідав передо мною і якому учитель (бельгієць) сказав грубість, після чого весь час, поки я писав на зошиті свій переклад із російського на французьке, пройшов у воркотні учителя й моїх репліках. Неспокійний, я написав в однім місці замість французького il латинське ille. — А! — закричав учитель, — то ти не вмієш писати навіть il, нема про що далі розмовляти, я напишу тобі 0!".

Молодого человека интересовала общественная деятельность. От "передовых людей" своего времени он требовал соответствующих указаний: "Зацікавленість політичними питаннями виникла у М. Драгоманова досить рано. Так, І. Айзеншток уперше опубліковав листа 17-літнього гімназиста, датованого 1858-м роком, до видавця журналу "Атеней" Є. Ф. Корша, де бачимо роздуми уповні зрілої людини, яка, проаналізувавши тогочасний стан суспільства, констатувала: "…прочных политических убеждений вовсе нет в нашей публике". Далі юнак писав: "Мы не хотим жить чужим умом, и для этого мы вправе требовать от передовых людей, чтобы они указали нам дорогу в начале нашего учения. Только тогда мы можем идти самостоятельно вперед. Иначе мы не получим общего образования, а только нахватаем сведений из всех наук и будем всегда присяжными в науке".

"Широковідомим є факт виключення М. Драгоманова з Полтавської гімназії за сутичку з "надзирателем благородного при гимназии пансионата". Тож майбутній професор так і не закінчив гімназії… Отже, 23 лютого 1859 р. наглядач Полтавської гімназії Олексій Казначеєв подав рапорт на ім’я інспектора гімназії про вчинок учня 7 класу М. Драгоманова для розгляду його на педагогічній раді… Наглядач, за його свідченнями, готовий був пробачити бунтівливого учня, якщо той вибачиться. Але цього не сталося, і рапорт потрапив на педагогічну раду. На допиті, влаштованому радою, Михайла запитали: "Произнесли ли Вы слова, угрожающие личности надзирателя? и по какому поводу?" На що він відповів: "Когда я засмеялся, Казначеев сказал мне кратко: "Глупо". На это я сказал ему: "Если вы будете ругаться, я должен буду побить вам физиономию". Молодому дарованию не хватало слов. Чесались руки.

В рапорте Казначеев писал: "Вам известен воспитанник Драгоманов как ученик более других успевший в науках, как человек читающий и любитель рассуждений и следящий по-своему за прогрессом. Наставники и товарищи его, щадя его развивающиеся способности, часто снисходительны к резкости его суждений, и это вредит ему самому, а еще больше пансиону, где он как ученик 7 класса и как более других находчивый для оправдания замеченной шалости приобрел себе некоторый авторитет как защитник, известно, в глазах детей, на которых он имеет огромное влияние… Это-то влияние на товарищей, всегда готовых поощрять всякую смелую выходку, и развило в Драгоманове как в человеке от природы самолюбивом чрезмерную самоуверенность и эгоизм в высшей степени до того, что он, мальчик 17 или 18 лет, задумав исправить весь мир, судит и рядит обо всем, не щадя никого и ничего, по-своему, и до того высоко ценит свои часто незрелые, но слишком резкие суждения, что становится врагом всякому не признающему их; мало того, он ищет навязать каждому свои взгляды и суждения, и для достижения этой цели он не обращает внимания и на приличие, вмешивается во все дела не только товарищей, но и наставников, и позволяет себе дерзко в глаза осмеивать, что не согласно с его убеждениями".

После исключения Драгоманова из гимназии его одноклассники обратились к попечителю Киевского учебного округа Н. И. Пирогову с просьбой "о снисхождении к нашему товарищу. Если же это невозможно, то мы покорнейше просим Вас не сделать, по крайней мере, недоступным для Драгоманова университет, который имеет честь состоять под ведением Вашего Превосходительства". Пирогов отправил в Полтаву письмо, о котором современные драгомановеды пишут: "Цей лист є справжнім зразком сумлінного ставлення вихователя молоді до виконання своїх обов’язків, і звучить він дуже сучасно". Среди прочего Пирогов писал: "Вина Драгоманова такова, что он непременно должен быть удален из заведения, но его нужно уволить по прошению, не препятствуя вступлению его в университет…" В итоге "вчинили волю славетного попечителя округу Пирогова, згодилися написати замість "исключается" — "увольняется" (ніби по своїй волі), через те зоставалось хоч право вступити в університет". "Михайло, — вже за своїх студентських часів, — привіз і залишив дома портрет славутнього педагога й ученого Пирогова". Пирогов преподавал сестре Ольге. Но ни сестра, ни брат не удосужились ознакомиться с мировоззрением Николая Ивановича. Великий ученый считал, что в опыте жизни и самопостижения человек нуждается в "идеале Богочеловека, в лице которого верховный вселенский разум и верховная воля делается для него доступнее". Пирогов осмыслил необходимость для человека мировоззрения, в центре которого — "высший и утешительный из идеалов — наш Спаситель". Пирогов был мудр. Драгомановы же были людьми умными, способными, но, к сожалению, далеко не мудрыми.

Ольга Косач писала, что дядя "скінчив Полтавську гімназію" (но, оказывается, она была просто не в курсе дела). В университете "головним для Драгоманова як студента історико-філологічного факультету залишалося передусім навчання, оскільки він стремів до професорської кар’єри". Так пишут драгомановеды. Но сам герой добавляет кое-что существенное о деятельности начинающих студентов-недоучек: "З самого вступу до університету, восени 1859 р., я потрапив у гурток студентів, які заснували перші недільні школи в Росії… Тут я скажу коротко, що багато з нас приступило до справи з метою політичної пропаганди, але швидко побачили її неможливість серед дітей (з різних майстерень і наймитів) та її непрактичність навіть серед дорослих, але неписьменних, і щиро захопилися педагогічним боком справи… Але в 1862 р. уряд закрив недільні школи і цим дав новий поштовх революційним настроям молоді, особливо в столицях". Как будто эти настроения когда-нибудь утихали…

"После университета он "представив на розгляд історико-філологічного фаукультету дисертацію "Император Тиберий". Невеликий за обсягом рукопис уміщував і студентські роботи автора. Для свого часу ця дисертація мала новаторський характер. Якщо за традицією імператорський період історії Давнього Риму розглядався як занепадницький порівняно з республіканським, то Драгоманов розвинув думку про те, що період імперії був явищем прогресивним "если не в политическом, то в социальном и культурном отношении". Із цих позицій він указував на помилковість суджень Тацита про Римську імперію". В дальнейшем он предпочел напрочь забыть о том, что империя может быть прогрессивнее республики.

В 1864 г. "рішенням факультету пошуковцеві була надана посада приват-доцента, що й було затверджено попечителем Київського учбового округу О. Ширинським-Шихматовим… Пізніше Михайло Петрович помилково вважав причиною всіх своїх неприємностей те, що він піддав нищивній критиці "Книгу для чтения в народных училищах" Київського учбового округу, яка побачила світ у 1864 р. Він чомусь думав, що упорядником книги, на його думку, непридатної для будь-яких, особливо українських, шкіл, був сам попечитель округу О. Ширинський-Шихматов. В "Автобіографічній замітці" учений висунув версію, що ображений чиновник затамував на нього образу і через це виставив Драгоманова в очах міністра народної освіти як українського сепаратиста. Ця версія і перейшла в літературу про українського мислителя". С тех пор драгомановеды и повторяли только то, что написал о себе чересчур подозрительный "український мислитель".

Просто в петербургском министерстве умели читать, а "у середині 1860-х років ім’я київського приват-доцента дедалі частіше з’являється на шпальтах столичних газет. Знаковою у цьому сенсі стала його стаття "О педагогическом значении малорусского языка", вперше надрукована у "С.-Петербургских ведомостях". Вона ввела Драгоманова до числа провідних публіцистів того часу, але й водночас стала поштовхом для необгрунтованих гонінь на нього… Варто переглянути звіти О. Ширинського-Шихматова і його подання на ім’я міністра освіти, щоб змінити традиційне уявлення про нього як "гонителя" Драгоманова. Відповідаючи на запит міністерства, попечитель не додав нічого до того, що вже було відомо в Петербурзі. Він підтвердив, що приват-доцент — українофіл, але при цьому не приховував власної симпатії до Михайла Петровича як ученого. "Молодой человек этот, — писав О. Ширинський-Шихматов, — при несомненных дарованиях и любви к избранному им предмету всеобщей истории мог бы быть со временем полезным деятелем науки, если бы отрезвился от своих ложных взглядов и убеждений"… Очікуваних же з Києва звинувачувальних фактів "для официального о нем представления"… Ширинський-Шихматов, хоч як це дивно, у міністерство не повідомив. Як бачимо, позиція Міністерства народної освіти різнилася від поглядів попечителя Київського учбового округу… Попечитель просив відкласти виконання розпорядження про відсторонення М. Драгоманова від роботи". Эта переписка шла в 1866 г. и закончилась ничем. Вот и все "гоніння".

Для украинских драгомановедов человеческая "поведінка О. Ширинського-Шихматова не зовсім зрозуміла: адже він свідомо йшов на конфлікт із міністерством освіти і зрештою був переведений керувати Московським учбовим округом, оскільки для Києва, на думку міністерських чиновників, він був "слишком мягок"… Для самого ж Михайла Петровича буремний 1866 рік завершився тим, що він потрапив під надто пильну увагу Міністерства народноїї освіти. Але водночас, за його власним зізнанням, саме ці події прикріпили його к "украинскому направлению", спонукали зайнятися спеціальною розробкою "украинских вопросов, сначала педагогического, потом и национального вообще".

Четыре года спустя (все на ту же юношескую тему) "молодий учений подав на розгляд історико-філологічного факультету магістерську дисертацію "Вопрос об историческом значении Римской империи и Тацит"… Висловивши свої зауваження, перший опонент утримався від загальної оцінки роботи. Це зробив другий опонент — Модестов. "Сочинение, — підсумував він, — относящееся так легко к источникам и лишенное научных приемов, не может быть названо ученым сочинением". Магістерський диспут Драгоманова проходив за активної участі численної університетської та позауніверситетської публіки. Своїми репліками вони демонстрували підтримку молодого вченого. Проте слід визнати, що сам дисертант у своїх відповідях на "возражения" не завжди виявляв високий професійний рівень. Зрештою під тиском критики першого опонента він несподівано заявив, що праця не планувалась як "ученое исследование", а "писалось для большинства публики". Однак справа з дисертацією завершилася загалом успішно: історико-філологічний факультет визнав "защищение ее удовлетворительным". Невдовзі міністр народної освіти затвердив Михайла Петровича магістром загальної історії. Тож бачимо, що факультет підтримав молодого вченого, хоча огріхи роботи для всіх науковців були очевидні… Полемічно загострюючи деякі питання досліджуваної проблеми, Драгоманов… нерідко був наївним у її вирішенні, покладаючись більше на інтуїцію, ніж на грунтовне знання джерел. Ідейний учень Михайла Петровича справедливо характеризував його магістерську дисертацію як "юнацьку роботу". Последняя оценка принадлежит известному ученому Богдану Кистяковскому, поэтому не доверять ей нет оснований. Впрочем, кроме этой научно-популярной "юношеской работы", которая не планировалась как "ученое исследование", а "писалось для большинства публики", ничего более солидного на темы древней истории "молодой ученый" так никогда и не написал.

Скандалы всегда сопровождали Драгоманова по жизни. "Магістерський диспут приват-доцента не дістав би широкого розголосу, якби не "С.-Петербургские ведомости". Через десять днів після захисту дисертації в газеті з’явилася анонімна кореспонденція, яка подала захист наукової праці як подію загальнополітичного звучання… Наголошувалося на тому, що "диспут прошел под влиянием толпы", а це означало: долю Драгоманова вирішила не наука, а громадська думка. Втручання преси об’єктивно принизило авторитет Драгоманова як ученого… Драгоманов вирішив вступити в полеміку зі своїми науковими опонентами через пресу. В "С.-Петербургских ведомостях" з’явився його лист до редактора під заголовком "Старые критики", у якому опоненти звинувачувалися в тому, що не зрозуміли самого предмета дисертаційної роботи, який закладений у самій її назві. Газета своєю кореспонденцією спровокувала дисертанта на порушення академічної етики, згідно з якою суперечки сторін вважалися закінченими після присудження по-шукачеві вченого ступеня. Поведінка Драгоманова налаштувала проти нього частину київської професури. Перший опонент опублікував свій попередній відгук на дисертацію приват-доцента в "Университетских известиях", а потім з’явилася його критична стаття в "Русском вестнике". Протистояння перейшло на новий рівень, коли серед згаданих опонентами осіб з’явилося прізвище М. Чернишевського. Але це вже окрема тема".

Современные украинские драгомановеды (среди которых и известный политический деятель Н. Томенко) не желают компрометировать Драгоманова и на фамилии известного революционера Чернышевского скромно умолкают. Не цитируют они и критику в адрес тридцатилетнего "молодого ученого". "Із наведеного вище необхідно вивести принаймні одне застереження. А саме: бачення М. Драгомановим перебігу таких ключових для нього подій, як встановлення міністерського нагляду, захист магістерської дисертації, значно відрізняється від того, що було насправді. Ми не маємо змоги детально розглянути причини його звільнення з Університету Св. Володимира, порівнявши реакцію Михайла Петровича з наявними в архіві Міністерства народної освіти документами…" Учитывая его экстраординарное самолюбие, можно предположить, что реакция "молодого ученого" была неадекватной.

"Ще під час магістерського диспуту М. Драгоманов визнав, що огріхи джерельної бази його дисертації пояснюються незнанням західноєвропейського археологічного матеріалу про римську історію і частково новітніх робіт іноземних авторів. Він планував готувати докторську дисертацію і чудово розумів, що без закордонного відрядження "с ученой целью" досягнути вищого вченого ступеня було неможливо. Тому в травні 1870 р. він поставив перед факультетом питання про надання йому поїздки за кордон на правах професорського стипендіата з виплатою грошового утримання. Рада Київського університету вирішила відрядити магістра за кордон на два роки "как с научной, так и с педагогической целью". Аби зайвий раз не турбувати міністерство, університет вибрав коротший шлях для матеріального забезпечення цього відрядження, виділивши приват-доценту по 1600 рублів на рік зі своїх "специальных средств". Обгрунтовуючи своє рішення перед попечителем, Рада універстету посилалася на успішну шестилітню навчальну і наукову діяльність Драгоманова… Після доповіді Міністерства народної освіти відрядження київського вченого було санкціоновано Олександром II". Так выглядели "гоніння" со стороны министерства и царя. "Наприкінці 1870 р. Михайло Петрович Драгоманів разом з дружиною та дочкою виїхав за кордон за науковим відрядженням від університету, й перебував там до осени 1873 р.". Жили молодые в Гейдельберге, Флоренции и прочих местах. Неплохо жилось молодым ученым в "тюрьме народов" (как называли Российскую империю националисты).

Но "молодой ученый" выезжал в Европу вовсе не для научной работы. "За кордоном М. Драгоманов активно займався журнально-публіцистичною роботою. Підтвердженням цього є те, що, повернувшись додому, він не опубліковав жодної наукової праці з давньої історії, за винятком лекції, надрукованої в "Журнале Министерства народного просвещения"… Загалом "научные занятия его за границей были недостаточно результативными. Гораздо больше он интересовался общественно-политической жизнью Западной Европы". Такой вывод сделал русский драгомановед, а украинские добавляют: "Колись Драгоманов зауважив, що йому цікавіше творити історію, ніж писати про неї". Философы, как известно, только объясняли мир, а задача состоит в том, чтобы его изменить.

"Із-за кордону Михайло Петрович подавав до Університету Св. Володимира декілька прохань подовжити термін відрядження… Загалом М. Драгоманов пробув у "чужих краях" три роки замість двох, як планувалося". Все эти годы поддерживалась активная связь с единомышленниками (В. Антоновичем и другими деятелями киевской "Громади"). Сразу после приезда их деятельность активизировалась: "На вечірці обговорювалося чимало важливих питань, у тому числі університетські та громадські справи. Зміст цих розмов дочка Антоновича передає, але нам здається, що це вже не безпосередні враження від побаченого і почутого, а радше переосмислені з урахуванням політичної кон’юнктури і відшліфовані часом рефлексії". И опять украинские драгомановеды, ретушируя своего героя, скрывают от читателя свидетельства очевидца.

В конце 1873 года Драгоманов был утвержден в звании доцента. "1873 / 74 академічний рік доцент Драгоманов розпочав вступною лекцією "Положение и задачи науки древней истории". У своїх лекціях він, як зазначають сучасники і біографи, був обережний у поданні матеріалу й навіть закликав студентів не займатися політикою на студентській лаві, а віддати перевагу навчанню, рекомендуючи їм: "Студент должен учиться, учиться и учиться". Но эти, до боли знакомые советским людям, слова говорились только для конспирации: "За свідченням Б. Кістяківського, після повернення з-за кордону М. Драгоманов уже не міг надовго обмежуватися лише наукою і викладанням. Його дедалі глибше захоплювали ідеї українського духовного відродження, національної автономії. Ідею політичної свободи мислитель поклав в основу національного руху і таким чином дав йому новий поштовх, об’єднавши українські устремління з політичними рухами в Росії та Західній Європі… Ім’я Драгоманова було дуже популярним в українофільських колах. Він разом з В. Антоновичем входив до лідерів Київської громади, був справжнім кумиром студентської молоді".

Каким же было качество преподавания Драгомановым его основной специальности? Только один типичный пример. Вспомним, что "повернувшись додому, він не опубліковав жодної наукової праці з давньої історії, за винятком лекції, надрукованої в "Журнале Министерства народного просвещения". О ней известно, что "1873 / 74 академічний рік доцент Драгоманов розпочав вступною лекцією "Положение и задачи науки древней истории". Помимо прочего, в ней новоиспеченный доцент (после трехлетней научной командировки в Европу) рассказывал наивным киевским студентам небылицы про "необыкновенно искусственные и поверхностные построения системы истории, какими изобилует "Философия истории" Гегеля".

Драгоманов был позитивистом и материалистом. Неоднократно с видом знатока он прохаживался по гегелевской философии истории "з її думками про зміни національних гегемоній по періодах всесвітньої історії. Німець Гегель думав, що німецька (германська) гегемонія буде остатньою". При этом мнение классика излагалось с точностью до наоборот. Гегель, например, писал в Россию одному своему студенту: "Ваше счастье, что отечество Ваше занимает такое значительное место во всемирной истории, без сомнения имея перед собой еще более великое предназначение. Остальные современные государства, как может показаться, уже более или менее достигли цели своего развития; быть может, у многих кульминационная точка уже оставлена позади и положение их стало статическим. Россия же, уже теперь, может быть, сильнейшая держава среди всех прочих, в лоне своем скрывает небывалые возможности развития своей интенсивной природы. Ваше личное счастье, что благодаря своему рождению, состоянию, талантам и знаниям, уже оказанным услугам Вы можете в самое ближайшее время занять не просто подчиненное место в этом колоссальном здании…"

Драгоманов, конечно, мог не знать этого письма, но в своей "Философии истории" Гегель черным по белому писал и для таких, как он: "Америка есть страна будущего, в которой впоследствии… обнаружится всемирно-историческое значение; в эту страну стремятся все те, кому наскучил исторический музей старой Европы". Однако, несмотря на все это, доцент продолжал рассказывать наивным киевским студентам байки про гегелевскую "Философию истории". Одно из двух: или он этой книги не читал, или нагло врал молодежи, которая смотрела ему в рот.

Подобные всезнайки среди революционеров — не редкость. Так, когда Горький сетовал, что многого не успевает сделать, другой недоучка его успокоил: "А я? Гегеля не успел проработать как следует" (В. И. Ленин и А. М. Горький. Письма. Воспоминания. Документы. М., 1969, с.388). Но это для чего другого знаний маловато, а для мировой революции — в самый раз.

* * *

Своим единомышленникам на Украине (Одесса и др. города) Драгоманов внушал "вот что: надо внести свою лепту в дело развития украинского самосознания, которое следует очистить от консервативных и романтических элементов; надлежит связать украинское движение с общим прогрессивным, либеральным и радикальным движением умов в России, а главное — возможно усерднее работать над созданием украинской просветительной и освободительной литературы".

Правительству все это не понравилось и в конце 1875 г. "за направление, не соответствующее видам правительства", преподавателю предложили добровольно уйти из университета (раньше так же он уходил из гимназии). Каждый может сравнить этот печальный случай с тем, что сегодня происходит с доцентом университета, когда его направление "не соответствует видамъ правительства".

После отказа уйти "попечитель увільнив непокірного доцента від служби… Звістка про звільнення Драгоманова з університету схвилювала всіх членів Старої громади, які дедалі частіше почали збиратися на свої таємні наради. Після кожної такої наради, згадує Ірина Антонович, її батько "робився нервовим, чомусь дуже хвилювався, без кінця-краю палив сигари і майже цілі ночі не спав. У помешканні Михайла Петровича також відчувалася якась напружена атмосфера. Його дружина Людмила Михайлівна була дуже стурбована й заклопотана; залишаючись сама, вона плакала, хвилювалась і не знаходила собі місця. Михайло Петрович, що завжди з великою енергією перемагав особисті неприємності, також був пригнічений. Він увесь час ходив по кімнатах, лягав на хвилинку на канапу, потім знову вставав і ходив. На його обличчі то вібивалася залізна сила волі й невблаганна рішучість, то відчувалась якась лагідна, але нервова усмішка, близька до відчаю, коли йому на очі з’являлися ми… Така турбація тяглася декілька тижнів…"

Правда, современный биограф добавляет: "Згодом Драгоманов пригадував, що в тих скрутних обставинах у нього була можливість стати комерсантом — директором "контори транспортів" на Нижній Волзі, з утриманням 10 тисяч карбованців, чи "судовим службовцем" за 3,5 тисячі карбованців річного утримання. Були й перспективи оплачуваної літературної праці. Однак усе це не приваблювало Драгоманова. Його потянуло за кордон, "на свіже повітря", "до вільного життя" (7, 60). Прав был Гринченко, когда в статье "Слово над труною Драгоманова" писал: "Він сам себе зробив вигнанцем, щоб не були вигнанцями з його рідної землі воля, правда, світ…" А свет, как известно, приходит с запада.

"За таких обставин Стара громада запропонувала своєму провідному членові виїхати за кордон, щоби стати там немовби амбасадором української справи та, зокрема, заснувати орган вільної українскької думки… Фінансові передумови забезпечив своєю щедрою пожертвою Яків Шульгин. Отримавши тоді значний спадок, він його більшу частину, на суму 12000 карбованців, віддав Громаді. А Громада зобов’язалася з цього щорічно виплачувати Драгоманову 1500 карбованців на видання й 1200 карбованців на прожиток".

Таким образом, "київська "Українська Громада" в зв’язку з утисками українства в російській імперії розробила план видавати за кордоном український журнал, що широко освітлював би українську справу. На редактора цього журнала обрано Драгоманова, який на початку лютого 1876 р. виїхав легально спочатку до Відня, а потім до Женеви. Там, залишившися на еміграції, він провадив велику наукову й публіцистичну роботу" (11, 56). Один из тех, кто его посылал, писал: "Беручись за таку значну, відповідальну працю в стані нібито українського Герцена, Драгоманов проте не думав остаточно емігрувати за кордон: клопотався й після поліцейських перешкод виправив таки собі закордонного законного поспорта, намічав низку науково-літературних робіт, що міг виконати за тимчасове перебування в Европі, і навіть свої публіцистичні праці в російських органах підписував за перший час европейського життя своїм ім’ям, не почуваючи себе політичним емігрантом" (7, 61).

Наконец свободен: "Молоде подружжя Русових зустрілося з Драгомановим у Відні, коли він тільки-но починав своє нелегке емігрантське життя. У 1905 р. Софія Русова писала: "он был как-то лихорадочно возбужден, говорил много о Малороссии, о безобразной инертности ее общества, о необходимости нового направления, говорил убежденно о том, может и должен сделать для своих земляков. В его лице, в его голосе, во всей цельности его образа чувствовалось, как всецело, безвозвратно он предан своей задаче: образованию сознательной политической демократической партии в Малороссии и в Галичине". В другом месте она вспоминала: "Він був у піднесеному настрої, вірив, що його праця на еміграції, вільна й незалежна, матиме політичне значення і уявляв собі її в двох напрямках: 1. критика політики російського уряду і політичне виховання України і 2. ознайомлення Європи з правдивим становищем України… На кінець він повів нас до величезного Рінгтеатру на оперу Вагнера "Кола ді Рієнцо". Драгоманов захоплювався постаттю цього італійського революціонера…"

В отсутствие цензуры можно было отвести душу и говорить все, что в голову взбредет (но, разумеется, только о русских, а не о европейских, делах): "В таких державах, як Росія, не можна й говорити ні про яку сталість праці, ні про який закон. Там всякий час треба бути готовим боронити не то свою працю, а й думку й шкуру просто револьвером од царських беззаконників". Неужели бедный доцент вспоминал, как из опасения за свою шкуру, он ходил с револьвером по Киеву? Или просто привычно врал (как делали в этой семье все — от мала до велика)?

"Переїхавши до нейтральної Швейцарії, Михайло Петрович у листі до Суворіна (листопад 1876 р.) написав: "Мои корабли сожжены, и пока в России не будет конституции, я в нее не вернусь. Здесь же я не затем, чтобы молчать и прятаться". У першій половині 1878 р. побачило світ перше число збірки "Громада"… Часопис передбачав висвітлювати справи політичні, господарські та освітні… Довкола "Громади", яка стала першим українським політичним журналом, утворився так званий Женевський гурток — зародок українського соціалізму… Прихильність до соціалізму як до ідеології соціального перелаштування суспільства Михайло Петрович зберіг на всіх етапах свого життя і творчості".

О своих утопических целях он писал: "Ціль та зветься безначальство: своя воля кожному й вільне громадство й товариство людей й товариств. Це діло не зовсім таки нечуване на нашій Україні. Наша Січа Запорозька була подібною ж вільною спілкою: кожний міг прийти до неї й одійти, коли хотів. Кожний приставав до такого куреня, до котрого хотів; кожен курінь був спілкою вояцькою й господарською, котра працювала спільно й вживала своє добро в спільному будинку… Тепер ніхто ще не може сказати докладно ні того, коли, наприклад, світ дійде до таких безначальних порядків, про які сказано вище, ні всіх доріг, якими він дійде до них. Цілком такі порядки тільки тоді можуть бути й в одній якій країні, коли вони будуть на всьому світі, бо тільки тоді зовсім перестане потреба в вояках і купцях, з котрих скрізь і заводиться панство й багатирство, а за тим і начальство. Для таких порядків мусить також, щоб не було попівства й віри, з котрої виходить попівство, бо попівство теж панство й начальство, а віра заводить незгоду між людьми. Замість віри мусить бути вільна наука… В Західній Європі й Америці єсть вже сотні тисяч людей, котрі просто прямують до таких порядків. То партія со-ціальна, громадська, соціалісти-громадівці. Почавшись серед деяких людей з самого панства й купецтва, котрі провели далі думки XVIII століття про волю й щастя кожної особи (Р. Овен, Сен-Сімон), думки громадські дедалі притягали до себе і чорноробів і людей великої науки й розуму (Луї Блан, Прудон, Лассаль, Маркс, Дюрінг, в Росії Чернишевський) і тепер стали вже чималою силою, на котру мусять вважати й байдужі й вороги… Повне ж безначальство, повна воля кожної особи завше зостанеться ціллю всіх порядків, чи по малих, чи по великих спілках, так само як думка вменшити до 0 перешкоду од тріння в машинах… Ми бачили вище, що українські письменні люди й українське мужицтво прийшли до того, що їм нічого не остається далі, як просто пристати до думок європейських і американських громадівців і по-своєму прикладати їх на своїй землі". И сегодня не перевелись желающие сидеть в своем курене и сводить к нулю силу трения.

Революционер Л. Дейч вспоминал 70-е годы: "Драгоманов был тогда несомненно социалистом, даже "анархистом", хотя и "умеренным". Человек с большой эрудицией, особенно по истории, он был знаком со всеми социалистическими учениями, начиная с утопических и кончая современными. Но, как во всем, Драгоманов и по отношению социализма был своеобразен. Он решительно ни с одной из социалистических систем не был согласен, находя в каждой из них те или иные изъяны, неверности. Но он не выработал и не старался пропагандировать какую-нибудь свою самостоятельную теорию. Для него социализм был важен лишь как идеал, более или менее отдаленный: когда-то он еще осуществится! Или, как он довольно недвусмысленно выразился в одном из своих малорусских произведений, "се діло затяжне!" Поэтому не стоило, мол, терять время на споры об этом отдаленном идеале".

И тем не менее, при таком расплывчатом представлении о "светлом будущем", он развил бурную революционную деятельность. "Драгоманов разом з дружиною і дітьми займав найбільшу серед емігрантів квартиру в Женеві. Тому він запропонував щотижневі зібрання у своєму помешканні". Очевидец вспоминал: "Совершенной новостью для эмигрантов явились большие, устроенные Драгомановым, политические собрания, на которых обсуждался вопрос об организации единой социально-революционной партии, — но на федеративных началах и с делением по принципу национальностей".

Национализм Драгоманова опирался на "принцип національного самовизначення, обгрунтований швейцарцем Й. Блюнчлі: "Скільки народів — стільки держав". Учитывая, что на земле существует несколько тысяч языков, легко себе представить кровавую мясорубку, которая начнется, когда каждый народ начнет "національні змагання за власну державність". (Например, недавно меджлис крымско-татарского народа провозгласил курс на свою собственную "незалежну державу"). Но Драгоманов всегда знал все и лучше всех. По свидетельству очевидца (А. Гольштейн): "Його власна думка була глибока й зовсім самостійна; він ніколи не зважав на які б то не було ходячі, загальнопоширені міркування. Так він думав, і що б не думали інші, це йому було зовсім байдуже. Рідка самостійність думки завдала йому багато неприємностей, але він думав і говорив тільки своє. Він часто з захопленням повторював слова Лютера: "На цьому я стою; інакше я не можу", очевидячки, пристосовуючи це й до себе".

Другой очевидец (бакунист Л. Дейч): "Как сын Украины, разделенной между тремя государствами, Драгоманов являлся ярым противником всякого централизма… В своих нападках на централизм Драгоманов является самобытным, своеобразным националистом: он требовал полной самостоятельности решительно для всякой народности, как бы незначительна она ни была. Он желал, чтобы каждому представлена была возможность всестороннего развития его языка, литературы, общественной жизни". Его современные украинские последователи, очевидно, должны выступать за "полную самостоятельность" крымских татар и против украинского централизма.

"Михайло Петрович був переконаний, що пропаганда прогресивних ідей, у тому числі соціалістичних, має вестися мовою того народу, серед якого вона здійснюється, а не панівною мовою держави". Вопрос о языках являлся, таким образом, самым радикальным для Драгоманова. По поводу его он готов был вести бесконечные споры, во время которых чрезвычайно горячился и даже доходил до колкостей и резкостей, обзывая несогласных с ним якобинцами, "государственниками", что в те времена считалось бранными словами, а то и просто "великорусскими чиновниками, переодетыми в социалистический мундир" (Л. Дейч). "Завжди спокійний і врівноважений, Драгоманов помітно нервував, коли заходилося про мовне питання". А что бы он сказал о сегодняшних "державниках", если для него слово "государственник" было бранным?

"Принагідно згадати про його знання інших мов. Очевидці свідчили, що він "зовсім не здібний до чужих мов. Після довгого життя в країні французької мови (Швейцарії), він так і не навчився бодай пристойно розмовляти по-французькому. А теоретично він знав французьку мову прекрасно, міг виправляти помилки в шкільних писаннях своїх дітей. Йому був чужий дух мови, розуміння його відтінків… Від краси й блиску розмови Михайла Петровича нема й сліду в його писаннях. Їх мова важка, навіть незграбна, суха. Дехто думав, що це залежить від того, що він писав великоруською мовою, а не своєю природною… Але справжні хохли, з селян, казали, що Драгоманов зовсім погано розмовляє по-українському, що зрозуміло при його великорусткій освіті: від перших класів гімназії до магістерської дисертації". У цьому сенсі Олександра Гольштейн наводить цікаву подробицю. Коли вона порекомендувала Драгоманову прискіпливіше "обробити мову своїх творів", він зовсім поважно відповів: "Книга, добродійко, не повія і ніяких оздоб не потребує"… Згадуючи про те, як Михайло Петрович готував свої твори, його донька зазначає: "Часто я переписувала батькові статті… Узагалі його письмо було страшенно погане, що далі, то гірше і дрібніше; й я собі попсувала очі, переписуючи його писання… Помагаючи отак йому, я часом дорікала йому, що він кохається в довгих періодах, стиль німецьких учених!.. "Кому треба, той прочитає й так!" У цьому він, здається, помилявся й судив по собі… Батько не в’являв собі добре середнього читача, котрого тяжкий стиль примушує кидати книжку… Це все торкається лише його наукових праць. Зате в маленьких брошурах його журналістичний стиль був надзвичайно живий, повний гумору й сили…"

Таким образом, Драгоманов был большим мастером маленьких научно-популярных брошюр. А еще — мастером разговорного жанра. Но далеко не всегда. "Лев Дейч пригадує тему невеличкої доповіді колишнього університетського викладача на одному із зібрань. "Темой он избрал ближайшие задачи в России… Во время этого первого своего выступления Драгоманов видимо конфузился, — не находил слов, останавливался, повторял одно и то же. Это тем более было странно, что Драгоманов, вообще любивший и умевший говорить, выступал перед тою же публикой, которая незадолго перед тем собиралась у него на дому. Более официальная обстановка подействовала даже на опытного лектора.

Нечего и говорить о других выступавших на первых собраниях "ораторах": за исключением Кропоткина, остальные — в том числе и я — совсем не находили в нужный момент необходимых слов и, пробормотав несколько фраз, неожиданно умолкали. Так в те времена российские условия влияли на уменье излагать публично свои мысли!". Проклятое самодержавие: даже доценты (и после многолетних зарубежных командировок) при нем не умели излагать публично своих мыслей…

Об антисемитизме Драгоманова поведал Рабинович, "якого Михайло Петрович залучив до співробітництва в газеті. М. Рабинович вважав свого роботодавця талановитим публіцистом і видатною людиною. "В общем он представлял собою типичного малоросса, каким он и был в основных чертах своего характера. В своей же частной и особенно семейной жизни он обладал всеми добродетелями хорошего еврея старого закала… Горячий патриот-украинец, Драгоманов в своей публицистической деятельности был убежденным юдофобом. Борьба против еврейства составляла один из пунктов его национальной украинской программы. Между тем он держался так, что не только его никто юдофобом не считал, но, напротив, многие считали его чуть ли не защитником евреев".

Он и был защитником евреев, но только своих партайгеноссе: "В закладі соціалістичної проповіді серед жидів у Росії і Австрійській Русі є велика потреба й найголовніше діло так званої "жидівської справи" по тих сторонах. У книжечці "Про те, як наша земля стала не наша" ми зробили рахунок жидів і праці їхньої на нашій Україні, з якого виходило, що жидів усіх у нас 1 300 000; з них четвертина робітників, а решта шахраїв (купців, факторів, шинкарів і т. ін.). Треба ж, щоб хто-небудь поніс до них думки соціалістичні, а найбільше до 400 000 робітників, яких треба ж одірвати од шахраїв і звести з іншими робітниками. А цього ніхто не зробить так, як соціалісти з жидів і на тій мові, якою тепер говорять наші жиди". Но поскольку последние хорошо владели также русским, то вскоре и перешли на тот язык, который хорошо понимали русские и украинцы, евреи и грузины, поляки и все прочие народы Российской империи.

Рабинович работал в газете "Вольное слово", история которой такова: "Улітку 1881 р. "Священна дружина", яка виникла як реакція промонархічних сил Російської імперії на вбивство Олександра II, вирішила боротися з революціонерами новими, нетрадиційними методами. Вона направила за кордон свого члена Аркадія Мальшинського для видання газети, котра б виступала проти терору як форми боротьби.