IV Як малий Андрійко діда Івана підписа вчив

Вечір. Сидить старий Іван Дідух на лаві, на колінах внука держить. Вогонь палахтить у печі, освітлює хату червоним світлом. Стара Іваниха сидить перед піччю та варить вечерю.

Іваниха: Ти зійшов, старигане, на діточий розум. Лиши дитину в спокої, не підкидай ним, як гарбузом. Йди, Андрійку, сюди.

Іван: А ти чий, дідів чи бабин?

Андрійко: Дідів.

Іван: А кого битимеш?

Андрійко: Бабу.

Іваниха: А ти, підвіяний, та я тобі яблука та булки даю, а ти мене битимеш! Доста тобі з дідом, йди сюди та на ось – пінку з молока збирай.

Стара витягла горщик з печі. Андрійко опинився коло баби і збирає пінку.

Іваниха: Мо, Андрій, а що ти купиш бабі?

Андрійко: Червоні чоботи.

Іваниха: А дідові?

Андрійко: Дідові нічого не хочу.

Тоді дід Іван знову перехопив онука собі на коліна, патлав своєю чорною шорсткою долонею в м’якому пухові дитячого волосся. Допитувався, як екзаменував.

Іван: Ти як називаєшся?

Андрійко: Андрій Дідух.

Іван: А хто ти є?

Андрійко: Луский радикал.

Іван: Добре. А куди ти поїдеш?

Андрійко: До Канади.

Іван: На чім поїдеш?

Андрійко: На такі шафі, як хата, великі, таким морем широким, широким, геть, геть…

Іван: А діда озьмеш з собою?

Андрійко: Візьму діда та бабу, та маму, та й Івана вуйного, та й геть поїдемо…

Стара Іваниха не витерпіла, розігнала товариство.

Іваниха: Йди, йди, не муштруй хлопця та не бери на акзамент, бо ще всне без вечері.

Іван (гордився): Але поміркуй, який бахур мудрий, геть все знає! І Канаду знає…

Малий Андрійко ходив лавою поза плечі діда, що писав коло довгого стола. Писав зі взору. Грубими руками отой писар обходив з кожного боку, відки би йому найліпше почати. Грудьми притискував так до стола, що той аж скрипів. Наука йшла тихенько, лише чути було мляскання губів, як ґазда мочив олівець у роті. Андрійко заглядав, чи дід добре пише.

Іван: Андрійку, а подивися, як воно виглядає?

Андрійко: Ще чепірнате таке, як нечесане повісмо, ще пишіть. Дід має підписатися, як горб спродасть, тато казали.

Іван: Вже єго чешу другий вечір, аж мені груди болєт. Ану читай, що я написав.

Андрійко: Іван Дідух.

Іван: Акурат я. Так воно там стоїть, що кождий пізнаєт.

Андрійко: Хто вчений, то й кождий.

І старий Дідух почервонів з утіхи і оглядав карточку з усіх боків.

Іван: Ану ж но я ще раз єго випишу. – І нахилився, і слинив олівця. – Ще раз випишу, аж груди мені потріскають, зате пан нотар не обдурить – ґрунти спродам, і в Канаду аж гой. А то каже мені: «Хлоп усе дурний, гниє цілу зиму та й би не навчився навіть своє порикло на письмі покласти».

Старий старався, аж стіл рипів. Малий Андрійко ходив лавкою поза плечі діда.