Шантійї

Серед лісів, понад річкою, яка зветься наче дівчина з казки — Нонет, лежить Шантійї, сите містечко з палацом, віллами вищих сфер і відомим іподромом. Я приїжджаю сюди втретє. Цього разу, щоб навідатися до Сасети. Аби його побачити, треба перетнути все місто.

Будинки чисті й багаті. Блищать, наче мідна візитна картка, з-за якої визирає заможність пана нотаря. Година рання, віконниці прикриті, хвіртки замкнуті. Сади розгороджені ретельно й ревно, наче феодальні герцогства. Через невисокий мур саме видно, як васал у голубих ногавицях машинкою на коліщатках стриже травник сеньйора.

Найчастіше тут можна натрапити на прикметник «приватний»: приватна дорога, приватна власність, приватний колодязь, приватний прохід, приватна лука. На такій, власне, луці, дбайливо скошеній та огородженій, відбувається сцена з Деґа. Четвірка панів і четвірка пань виконують на конях низку еволюцій у ритмі вальсу. Ні-ні, жодного цирку, все то дуже шляхетно, а отже, нудно: пара за парою, далі один за одним, пані праворуч, пан ліворуч, і знову в коло. Та врешті, що я можу знати про цю насолоду, коли мій контакт із кінською спиною тривав кілька хвилин, і то, Господи спаси, на сільському ярмарку. В кожному разі, перш ніж я дійшов до палацу в Шантійї, мені видалося, що я торкнувся давноминулої епохи.

Дорогою треба поминути Великі Стайні у стилі Людовіка XV, шедевр архітектури XVIII століття. Велетенська будівля у формі підкови, де за старих добрих часів уміщалося двісті сорок коней, чотириста двадцять мисливських собак, не рахуючи армії стаєнних, конюших, загоничів і ветеринарів. Після цієї стайні палац не справляє надто сильного враження. Збудований він у «ренесансному стилі», а збоку притулена «готична» капличка, від якої за кілометр відгонить фальсифікатом.

Дві тисячі років тому на цьому місці було галло-римське укріплення Кантілій. У середньовіччі Шантійї було садибою bouteiller de France[88], який з опікуна королівських пивниць перетворився на радника корони. У XIV столітті канцлер Оржемон побудував тут замок, який завдяки одруженням перейшов у власність баронів Монморансі, конетаблів, войовників, радників монарха, кревних королівської родини. В історію, зокрема, потрапив один із них — Енн де Монморансі, могутній лицар, дипломат і радник шести королів Франції, від Людовіка XIII до Карла IX. Він володів понад сотнею замків — нечуване багатство, — гігантським впливом і не зужитим тілом, адже на сімдесят п’ятому році життя, у битві з протестантами під Сен-Дені знадобились аж п’ять уколів шпагою, два удари довбнею по голові та постріл із аркебуза, щоб звалити його з коня, до того ж, падаючи, він примудрився ще зламати щелепою руків’я власної шпаги.

В історії сентиментальної Франції Шантійї також займає почесне місце, бо саме тут пережив своє останнє кохання Вер-Ґалан, себто Генріх IV. Він закохався у дочку свого приятеля, Шарлоту де Монморансі. Гарненька Лота була у віці Лоліти, королю було п’ятдесят чотири, але він був тертим політиком, тож посватав Шарлоту за Генріха І Бурбона-Конде, який відзначався скромністю, вайлуватістю і недорікуватістю, себто був повною протилежністю до Фер-Ґалана. Інтрига вкрай прозора. Доля, однак, розсудила по-іншому: молода пара втекла з Шантійї та знайшла притулок у Брюсселі під опікою іспанського короля. Генріх IV шаленів, доказом чого — звертання до папи з проханням втрутитися у цю цілком світську аферу. Невдовзі стилет Равальяка заспокоїв королівське серце.

Хоча сучасний палац — не надто вдала імітація, недоліки архітектури компенсує довкілля: парк, ліс, широкий зелений рівчак, у якому плавають ненажерливі коропи. Вигляд їхніх вічно відкритих ротів може збудити апетит навіть у аскета. Щоправда, у Франції не надто багато гастрономічних аскетів, а Шантійї пов’язане з іменем Вателя, довіку вписаного в агіографію ненажер і ласунів. А було це так: 23 квітня 1671 року Людовік XIV разом із придворними заїхав до Шантійї, яке в ті часи належало Великому Конде. З’їзд був чималенький — п’ять тисяч осіб, — що вимагало справжнісінького війська слуг і кухарів. Командував ними contr?leur g?n?ral de la Bouche de Monsieur le Prince[89] на прізвище Ватель. Спершу все йшло чудово, проте одного дня на двох столах (а всього їх було шістдесят) забракло печені. Бідний Ватель не зніс ганьби і проштрикнув себе шпагою, про що соковито й із запальним рум’янцем розповідає пані де Севіньє.

Галерея Шантійї гідна Лувру, хоча школи й епохи тут настільки перемішані, що важко їх розпізнати з першого погляду. До того ж, принци-колекціонери (либонь через неуважність) повстромляли між шедеврів неймовірну партацьку халтуру XIX століття. Проте, без цієї колекції наші знання, зокрема про французьке малярство XV–XVI століть, були б неповними. Варто згадати бодай портрети Корнея де Ліона, багату збірку рисунків і картин Жана й Франса Клуе, Часослов Стефана Шевальє з ілюстраціями Жана Фуке та один із найгарніших, не лише з-поміж французьких, манускриптів Les Tr?s Riches Heures du due de Berry[90].

Оглядання мініатюр і їх переживання вимагає особливих схильностей і здібностей. Треба ввійти у щільно замкнений, наче скляна куля, світ, що певною мірою нагадує ситуацію Аліси в Країні Чудес: вона золотим ключиком відчинила двері й бачить найгарніший, мабуть, у всьому світі парк, але занадто малий, аби туди зайти. «Ет, коли б можна було скластися, неначе телескоп». Оглядання мініатюр — власне для тих, хто вміє складатися, неначе телескоп.

Історія переказала нам лише імена ілюстраторів рукопису — Поль, Жан і Ерман, також відомо, що вони походили з Лімбурґії, тобто Фландрії, яка у XV столітті належала могутнім і відданим мистецтву герцогам бургундським.

Ми сказали, що Les Tres Riches Heures — мініатюри, що вірно в сенсі інвентаризації, але у мистецькому сенсі йдеться про щось зовсім інше. Тут осягнуто пункт, коли малярство покидає сторінки рукописів і народжується образ, мальований на мольберті. Щоб це трапилося, мало вирвати картки з книжки й повісити їх на стіну. Цьому жестові мусить передувати «внутрішній» розвиток мініатюри. Вона мусить набути настільки інтенсивного кольору, щоб зуміти виразити всю змінну матерію світу. Потрібно, щоб вона запалала власним світлом, незалежним від оточення; врешті, — набула окреслених меж і глибини. Словом, обросла м’ясом і зі щабля простих істот перейшла на вищий щабель розвинутих структур. Мініатюри братів із Лімбурґа заповідають цей перелом. Лінійна перспектива у них наївна та чарівно безпорадна, але побудова простору кольором настільки переконлива, що око мандрує углиб образу, не спотикаючись.

Липень. На передньому соковито-зеленому плані — стриження овець. Погляд пробігає жовтавим прямокутником збіжжя, стрибок через річку й удар із твердою, перламутровою стіною замку з модриновим дахом. За стіжкуватими горами блакить — око безконечності.

Пейзаж доповнює жанрові сцени не як декорація, а як партнер — дійова особа драми, причому пристрасть до деталі у братів з Лімбурґії просто вражаюча. Під знаками Скорпіона й Терезів триває оранка. Скиби лягають рівно і скручені немов у кіски. У скибах птахи видзьобують зерно.

А що образ не більший за долоню, і треба на ньому було вмістити замок зі всіма вежами, зерна й хробаків уже не вдалося зобразити, що майстра, либонь, страшенно засмучувало, оскільки його голод на правду був воістину фламандським.

Проте де ж Сасета, я прийшов сюди задля Сасети. Що за приємність відшукати «свій» образ на властивому місці. Він маленький і майже цілковито приглушений сусідніми полотнами. Називається цей образ Містичні заручини святого Франциска з убозтвом. Два ченці (св. Франциска можна впізнати завдяки ореолові) стоять перед трьома стрункими дівчатами: сірою, зеленою та пурпуровою. Від долоні святого до долоні центральної постаті лине делікатний, мов снування найтоншої нитки, рух. Зліва вгорі ті три містичні панни відлітають на небо, природно й без раптових жестів, і тільки вигнуті назад, мов пташині лапки, ноги свідчать про політ. Білий кам’яний замок праворуч настільки легкий, що його міг би вкрасти й метелик. Тосканський краєвид — сіро-зелений, бо саме надходить надвечір’я. Крони дерев розташовані у пейзажі окремо, мов ноти. Небо вкрите смугами, як на творах східних малярів — нагорі холодна блакить, а понад лінією лагідно модульованих узгір’їв видніє ясне сяйво, невагоме й безмежне.

Якщо оцінювати твір за тим, якою мірою він «штовхає» мистецтво вперед, то образ Сасети є скандально анахронічним доказом «сліпоти» митця на все, що «нове». Він жив у середині кватроченто, а малював так, наче то було тринадцяте століття. Тіло маляр будує з рослинних волокон, а не м’язів і кісток, як належало б у епоху Мазаччо й Донатело. Його зневага до законів гравітації абсолютна, а чулий лінеаризм радше зумовлює близькість до візантійського, а не флорентійського чи візантійського малярства. А попри це, важко відірватися від Сасети, твори якого не революціонізують бачення, а випромінюють невідпорні чари. На щастя, історія мистецтва відрізняється від підручника геометрії, і в ній знайдеться місце і для таких прегарних творців, як Сано ді П’єтро з Сієни, Балдовінеті з Флоренції чи венеціанець Карпачо.

З палацу великими сходами спускаємось у логічний французький парк, замкнутий Алеєю Філософів, якою прогулювалися княжі гості: Босюе (його промова на похороні Великого Конде досі зганяє сон із повік учням ліцеїв, але яким він був блискучим промовцем!), Фенелон, Бурдалюе, Ла Брюєр (учив княжого онука), Мольєр (герцогу він завдячував постановку Тартюфа), Буало, Расін, Ла Фонтен, пані де ла Фаєт і де Севіньє — словом, антологія французької літератури XVII століття. Ліворуч і праворуч за Алеєю Філософів буяє англійський парк — стрімкі стежки, хащі, цілковита зневага до класичних правил, зате милі серцю каскади, острівці кохання й мініатюрні хуторці з млинами й хатинами, в яких вишукане товариство, перевдягнуте селянами, перетравлювало ситі обіди.

Перш ніж автобус до Санлі заглибиться у ліс, можна ще раз побачити крізь браму зелений палац, відображений у воді. Він з’являється, наче краєвид у світлі блискавки.