VII

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

VII

Наближається час від’їзду з Криту. Я ще ніколи так терпляче не стирав куряви історії, ще ніколи так квапливо не ковтав старого каміння, тож починали затиратися контури часу, минулого й сучасного, бо лише у цих двох стихіях людина може жити насправді, найповніше; я відкладав дату від’їзду, завбачливо, як ніколи, ділячи танучі драхми, щоб вициганити в долі ще один день, ще два, пояснюючи собі, що Крит — це не тільки Іракліон і Кнос, що треба побачити значно більше, бо побачити — значить повірити, а я хотів повірити в реальність Великої Матері, Еванса та засніженої вершини Іди, і цитрин, які саме дозрівали в долині Месара.

Я тоді товкся по Криту завше переповненими автобусами, зі скрипучих гучномовців шерехато, мов камінці, сипалися народні мелодії, я мандрував цими гамірними скринями галасу від затоки Міравель аж до мису Спанда, з Півночі на Південь, від Егейського до Лівійського моря. Я відвідав багато місць, у тому числі Малію зі слідами мінойського палацу, Ґурнію, оту, як слушно хтось сказав, Помпею бідняків, Ґортинію, де як ніде на острові збереглися залишки багатьох культур поруч із очевидними слідами римлян, таблицею законів, виписаною на мурі певною антиквою, залишки королівської вілли в Агія Тріада і найгарнішу з руїн Криту — Фест.

Слава італійським археологам, яким довірили Фест. Це чисті руїни, без претензійних реконструкцій, цілковите заперечення Кноса. Ними мене водив Александрос, той сам, якого описав Генрі Міллер у найкращій своїй книжці Колос із Маруссі. Не сумніваюся, що після довгого свого життя Александрос стане святим покровителем гідів, Sanctus Cicerone[9]. Він чинить дива, адже вміє викресати іскру життя з каменю та ентузіазм із найбільш пересичених.

— У нашому палаці, — каже він, — покої були низькі, позаяк мінойці були, як і я, низького зросту. Я — міноєць. — Він постійно усміхається, проте коли це каже, стає цілком серйозним. — Ми тут мали санітарне обладнання, не гірше, як у Кносі. А навіть, скажу, краще. — І вже тягне нас до слідів каналізаційних ровиків, каже нахилятися, торкатися каміння і прицмокувати. Нарешті він веде нас на вершину великих сходів і наказує помовчати.

Отож, ми мовчимо на вершині сходів. Урочиста мить. Александрос підносить палець угору й показує ліворуч. Усі повертають голови: долина, яка веде до моря, а за нею гора Іда з білою кучмою снігу на чубку. — Там був грот Зевса! Посередині гори. — І справді, посеред гори темно-блакитна плямка, мов відблиск дзеркала. Александрос показує просто себе: — А там народився Зевс. — То вже менш виразно. Місце народження заступає пасмо гір. Тому треба вірити.

Ах, Александросе, Александросе, коли б я мав тебе постійно поруч, то міг би пересувати скелі. Я навчав би з тобою мізерних і самовпевнених — покори перед богами. Може б, нам вдалося здійснити нечувану річ — помирити часи, погодити померлих із живими.

Тепер Александрос стоїть на вершині сходів. Усі ми мовчимо. Я здогадуюся, що Александрос є візником. Кам’яний ридван його Феста зупинився на мить.

Я знову сиджу в Іракліоні, на невеличкому майдані Веніцелу і дивлюся на фонтан Моросіні. Я впорядковую нотатки і враження. Я хотів би відповісти на запитання, чим є для мене Крит, що зворушило мене тут найбільше.

Немає іншої дороги до світу, лиш дорога співчуття.

Рештки імперій, могутніх замків і столиць не зворушують так сильно, як руїни мінойських палаців. Здається, що мешканцям античного Криту була чужа пиха великих цивілізацій. Вони не дражнили долі. Вони намагалися вижити у своїй окремішності та в марному відчутті безпеки. Розперезана стихія була наче надміру великою й непропорційно жорстокою до того, що нищила. Їхні руїни — це руїни колиски, руїни дитячої кімнати.

Від’їзд.

За кільканадцять кілометрів на схід від Іракліона аеропорт — велика лука без кіз і овець.

Літак увесь час летить над морем, яке згори здається твердим, мов карбований камінь. Ми тягнемо за собою сіру тінь кітвиці. Кіклади. Острови внизу, мов кинуті на води полові шкури диких тварин.