V

V

Розколисаним поза межі уяви й далеко поза межі будь-якого опису є пейзаж Дельф. Про нього сказано чимало гарних фраз: «місце, що має в собі таємничість, велич і тривогу божественних речей»; «у центрі колосального нагромадження голих скель храми царюють чудово в пустці трагічній та піднесеній»; «величезна декорація землі, яку катує гнів бога-громовержця». Мов перстеник на тлі краєвиду, ці реченні дрібні й пересічні; ніхто не здужає замкнути в словах чудесності цього місця.

Людина прийшла на гірську пустош, щоб видерти у богів таємницю. Вона вчепилася останнього схилу Парнасу — невидимого, зрештою, звідси, — такого дикого, що досі ще тими околицями прогулюється неполоханий Діоніс. Скелі, звані Федріадами, спадають мало не прямовисно з висоти 300 метрів. Із вузької ущелини витікає Кастальське джерело. Дорога вирубана просто над урвистою яругою Плейстос, яка веде на Захід углиб гір, а на Південь — у бік затоки Ітея. Здалеку, дуже низько, видно море, яке поблискує мов шкура змії.

Важко осягнути, якими були початки слави й значення Дельф, духовної столиці Греції. Деякі дослідники переконані, що до цього призвела інституція тиранів. У момент кризи авторитет оракула підпирав їхні хиткі трони. Знаменна річ: то були не тільки еллінські володарі, а й варварські королі Фрігії та Анатолії — Гігес, Крез, Мідас. Останній подарував Дельфам близько 740 року золотий трон. Чи був то вияв побожності? Марі Делькур слушно зауважує, що азіатські князі трактували бога як потужного володаря, якого треба було підкупити.

В епоху Гомера Дельфи були вже славними й багатими. Міф повчає, що спершу назва міста звучала Піто і панувала тут Гея, богиня землі. Аполлонові захотілося мати тут свій храм. Перед тим треба було вбити дракона жіночого роду Пітона — втілення хтонічних сил. Гомеричний гімн кінця VII століття до Р.Х. описує битву цих двох елементарних сил грецької релігії.

Неподалік чудового хвилястого джерела бог, син Зевса, убив зі свого потужного лука дракона, гігантську тварину, дику бестію, яка завдала багато страждань людям та їхнім тонконогим вівцям. Той, хто її спіткав, гинув аж до того дня, коли Аполлон — бог-Лучник — влучив її своєю могутньою стрілою. Розкраяна важким стражданням бестія згорнулася на землі, гучно зойкнула… і спустила дух, видихнувши криваву піну. Тоді Аполлон Фобос гордо промовив: «Тепер гнити будеш тут на землі, яка є годувальницею для людей».

Гомеричний гімн далі каже, що переможець подався на пошуки жерців, які були б вартовими його нового храму й нової релігії. Він поплив на Крит у постаті дельфіна. Відтоді це місто назвали Дельфами.

Ота друга частина міфу незрозуміла, і дехто інтерпретує її як доказ мінойського впливу на осередок нового культу. Тепер радше гадають, що аполлонівська релігійна революція трапилася у VIII столітті до Р.Х., тобто незадовго до того, а отже в часи, коли Крит уже кілька століть перебував під владою греків. Поруч зі святинею Аполлона, у місті Мармарія божества землі зберегли свою суверенність, про що свідчать сфінкси та інші символи, чужі Фобосові. Найбільш імовірно, що ще до прибуття Аполлона Піфо було оселею піфії.

Хоча про дельфійський оракул написано чимало книжок, і всі дослідники підкреслюють величезну вагу піфії, проте і її функціонування, і політична роль досі все ще перебувають у сфері здогадок і гіпотез. Еміль Бурґ’є каже: «Незалежно від того, чи були то останні погани, чи перші християни, які з дуже різних причин хотіли, щоб зникли будь-які сліди того, що можна назвати механізмом і матеріальним аспектом оракула, — результат той сам: остання піфія забрала в могилу свої таємниці».

Як наречена бога, піфія спершу мусила бути незайманою, пізніше її обирали з-поміж грона заміжніх жінок, які відтоді провадили чернече життя. Оракула запитували раз на рік, відтак раз на три місяці, але в період найвищого авторитету Дельф траплялися також виняткові консультації. Зросла також і кількість піфій, проте вона ніколи не перевищувала трьох.

Посполите уявлення про жриць Аполлона: жінка з розмаяним волоссям і розверстими устами сидить на тринозі, одурманена підземними випарами. Таке істеричне бачення має мало спільного з реаліями. Адже в Дельфах не знайдено жодної скельної ущелини, з якої мали б виділятися ті збуджуючі випари. Всю цю легенду варто приписати пізнішим християнським інтерпретаторам — Оригенові та Іванові Хризостомові, які прагнули придати ворожій інституції диявольського запаху сірки.

Запитування у піфії відбувалося в частині храму, званій ?dyton[20] (місце, до якого немає доступу). Особи, котрі потребували консультації, очищались у Кастальському джерелі, вносили визначену платню та допомагали при жертвоприношенні. Якщо жертва виявлялася вдалою, вони входили до адитону. Піфія, невидима за завісою, давала відповіді на поставлені запитання.

Пресловута неясність пророцтв вимагала допомоги екзегетів. Таким чином, відповіді піфії завше інтерпретували. Дельфи були складною інституцією, почесним президентом якої, якщо так можна сказати, був Аполлон, проте крім помічників піфії, жерців, яких називали святими, тут також діяли посли окремих держав, посередники між резиденцією бога та рідним містом.

На жаль, ми не знаємо ні методів діяльності, ні ієрархії окремих титулів, ані навіть прізвищ отих посередників. Допитливі дослідники вирвали у цієї старожитньої конспірації прізвище афінського пророка і екзегета V століття до Р.Х., якого звали Лампон; він урядував у Дельфах, але не відомо, чи був акредитований, а чи діяв на власний ризик. Проте, про нього відомо, що він відіграв серйозну роль, ставши на бік Перикла проти Фукідіда. В околицях Дельфів з’явився однорогий баран. Лампон заявив і надав цій заяві належного розголосу, що невдовзі афінська держава перестане хитатися між двома політичними системами, і що Фукідід, лідер аристократичної партії, муситиме поступитися Периклові.

Проте з цього окремого факту годі виснувати жодний загальний висновок, бодай такий, що Дельфи завжди підтримували демократичні сили. Аристотель каже, що посли грецьких держав у Дельфах були опорами тиранії. Через фрагментарність джерел і на розпач аматорам точного знання (навіть у царині божественних справ), ми приречені на гіпотези, й кожній тезі можна протиставити міцні контраргументи.

Вагомість розв’язуваних піфією проблем була дуже різною: від особистих клопотів до справ війни та миру. Піндар оповідає наступну історію, яка, можливо, є лише анекдотом. Отож, мешканець острова Тіра, такий собі Батос, який потерпав на ваду вимови (заїкання), попросив поради у божества, що ж йому робити, аби позбутися цієї клопіткої недуги. Піфія відповіла, що він повинен виїхати до Африки і там заснувати колонію. Слухняний Батос подався до Африки, зустрів у пустелі лева і раптове потрясіння справило, що він почав говорити плавно. Чи правдива ця розповідь, чи ні, але певна річ, що Дельфи підтримували колонізаційну експансію греків, і для цієї мети не вагалися використовувати навіть заїк.

Найвідоміша, завдяки Геродотові, справа з піфією у драматичні дні напередодні другої війни з персами. Паніка охопила всі грецькі міста. Відповідь піфії на запитання афінян, що треба чинити, аж ніяк не додавала відваги.

«Гей ви лихі бідолахи! Навіщо сидіти? Тікайте, / Ген-де край світу! Домівки та міста вершину покиньте. / Все в небезпеці жахливій у тебе, і тім’я і тіло, / Руки і ноги зазнають біди, всі суглоби і тулуб, / Все вони знищать, ніщо не залишиться цілим. / Полум’я й лютий Арей сірійський на колісниці. / Інших багато твердинь крім твоєї без жалю він згубить. / Храми безсмертних богів віддасть він вогню на поталу, / Нині ці боги стоять, гірким обливаючись потом, / Трусяться, пройняті страхом, а з гребня даху над ними / Кров торнотмаста струмує, нещасть неминучая провість. / Геть із храму тікайте, до лиха готуючи душу» [Геродот, Історії в дев’яти книгах, Книга VII, Полімнія, 140; переклад О. Білецького].

Крім останнього речення, в якому бринить нота світського трагізму (як би ми сказали сьогодні), видиво тотального знищення могло вразити навіть найвідважніших. Тоді, за порадою Фемістокла, піфію попросили про друге пророцтво, яке звучало загадково: дерев’яний мур врятує Афіни. Був збудований флот, і його перемога під Саламіном і справді врятувала Грецію.

У Дельфах стикалися різні інтереси й політичні сили, але перебільшенням виглядає думка, наче духовна столиця Еллади була традиційно конформістською і в критичні моменти промовляла по-перськи, по-спартанськи чи врешті по-македонськи, завжди стаючи на бік того, хто був чи здавався сильнішим. Пророцтвами, безумовно, зловживали, проте сьогодні важко встановити, що було фактом, а що фантазією інтерпретаторів чи осіб, котрі намагалися знайти виправдання, покликаючись на голос бога. Так, скажімо, Аргос і критські міста, що відмовилися від участі в обороні Греції, прикривалися піфією, яка буцім відраджувала боротися з персами, але банальне знання людської натури дозволяє припустити, що вирішальним мотивом був радше посполитий страх, аніж сліпа віра простаків.

Релігійна й моральна роль духовного центру Еллади завдавала багато копотів інтерпретаторам. Загалом можна сказати, що в цій царині столиця грецької релігії виказувала чимало здорового глузду, підтримуючи між іншим чужі культи і вдаючись до розумного принципу толерантності. Втім, траплялися винятки з цього правила. Після здобуття Трої локрієць Аяс збезчестив жрицю Афіни Касандру і вибаченням за цей учинок мало стати посилання троянцям упродовж 1000 років двох локрійських дівчат, котрі, оточені загальною ненавистю, вели жалюгідне існування, замкнуті в храмі Афіни, не покидаючи цього місця і не розмовляючи ні з ким до кінця своїх днів. У IV столітті до Р.Х. локрійці вирішили відмовитися від цієї варварської процедури. Проте Дельфи рекомендували продовжувати жертвоприношення, яке булі різновидом колективної відповідальності, розтягнутої на покоління.

Більш ніж правдоподібно, що гуманізація грецької релігії відбулася значною мірою завдяки трагічній поезії, а не завдяки жерцям. Саме Есхіл і Софокл із силою, гідністю та відвагою боролися проти звичаю родової помсти, яка зловісно тяжіла над грецьким життям. Їхнє чуття суті релігії було значно глибшим, аніж в офіційних представників культу.

Дельфи нагадують великі кам’яні сходи, видовбані в скелі. Свята дорога в’ється гострими закрутами серед небувалої юрми збудованих на пожертви каплиць, портиків, скарбниць і храмів. Над цим нагромадженням будівель домінує дорійський храм Аполлона. Далі, на найвищому пагорбі — стадіон і театр.

Подібно до готичних кафедральних соборів, Дельфи були колективним твором. Коли в VI столітті до Р.Х. храм Аполлона згорів, була організована міжнародна складчина. Дельфійські жерці мандрували з міста до міста, збираючи дарунки. Не оминули вони і Єгипту. Фараон Амасіс дав на цю мету тисячу талантів. А коли й цей храм знищив землетрус, пожертий на нову споруду почали надходити з усієї Греції, також і від найубогіших, котрі давали свого пресловутого обола.

Через віддаленість і карколомне розташування кошти будови, зокрема транспортування, були надзвичайно високими, і лише прив’язаністю до святині можна пояснити той факт, що греки не шукали зручнішого місця. Ціна блоку каменю в копальні становила 60 драхм, а на місці будови — у вісім разів більше. Архітектор заробляв у ті часи дві драхми на день.

Трохи нижче від храму Аполлона розташовувалися ех vota і скарбниці — невеликі сакральні споруди, а водночас склади для найцінніших пожертв віруючих, які про всяк випадок безпечніше було не залишати на відкритому просторі. В мініатюрному масштабі тут можна простежити розвиток грецької архітектури від найстаршої (ймовірно кінця VII століття до Р.Х.) коринфської скарбниці — простої, видовженої зали, без переділок і архітектурних оздоб, аж до скарбниці Кирени — яка є кам’яною лекцією головних математичних проблем IV століття до Р.Х. Еллінська геометрія складає шану богові міри й гармонії.

Ex vota, натомість, є свідченням кривавого суперництва грецьких міст. Їх збудовано не так на славу богам, але щоб увічнити власну воєнну славу та нагадати суперникам про їхні поразки. Мешканці Аргосу присвячують свою ex vota вшануванню перемоги над Спартою під Ойное. Коли спартанці подолали афінян під Егоспотами, то збудували ex vota, повну статуй спартанських генералів і адміралів, і то одразу неподалік від ex vota Афін. Якщо додамо, що матеріал, ужитий на спорудження цих невеличких храмів пихи, походив із пограбувань, вчинених у переможених містах, матимемо повну міру приниження переможених.

Антагонізми й промовисті приклади конфлікту міст не повинні заступати того факту, що попри все Греція, і то в основному завдяки Дельфам, складала духовне ціле. Греки приходили з найдальших колоній на святі схили, щоб спізнати ласки єднання під світлою владою того, хто, як каже Піндар, дав нам лютню й натхнення, хто вливає в серця любов до миру й ненависть до громадянської війни.

Скелі, які оточують Дельфи, вкриті рідкою зеленню, вони криваво-руді й сині, постійно загрожують обвалом. На цьому драматичному тлі ввечері можна зауважити, як поволі суне тінь орла.

Дельфи — кам’яна корона грецького краєвиду.

Поделитесь на страничке

Следующая глава >