І

І

Гімназія стояла на пагорбі. То був білий, чотириповерховий будинок із великими вікнами й червоним спадистим дахом. Якщо він і вирізнявся чимось, то суворою простотою. Фасад без оздоб, тільки нагорі містився барельєф із зображенням орла. Під барельєфом наче місце для напису. Найбільше б пасувала латинська сентенція на кшталт: «Felix qui potuit rerum cognoscere causa[51]», або, коли б нас хто спитав про нашу думку, але ніхто в нас гадки не питав, — повчання Ювенала, адресоване вихованцям молоді — Maxima debetur Puero reverentia[52].

Входили ми крізь важку браму. Сходи, а на вершині сходів потужна статуя патрона нашої школи. Лівий чобіт гіпсово-блідого короля був виставлений уперед, і ця несуттєва, здавалося б, дрібниця стала матеріальною причиною учнівського звичаю, який ігнорував серйозність виховного закладу. У гідній білості патрона той лівий чобіт був бентежно чорний і відполірований численними торканнями, що мали вберегти від злих уроків, незадовільних оцінок, званих «баняками», і страшного гніву наших наставників. Геть не допомагали суворі заборони, ми вдавалися до цих магічних практик із темною селянською впертістю. У гімназії панував культ розуму, але, як відомо, нічого більше не впливає на розвиток окультизму, як офіційний раціоналізм.

Моя ляклива вразливість новачка спершу фіксувала не образи, а нюхові відчуття. Роздягалка розташовувалася внизу, у розлогому підземеллі. То була наче кухня шкільних запахів — куряви, шкіри, вологого одягу й страху. Звідтіля треба було пройти довгим коридором із кам’яною підлогою, а отже з запахом каменю, аж до класу з запахом оліфи, крейди й вологої дошки.

Одразу ж першого дня нашу увагу привабила група учнів, котрі трималися наче збоку. Вони були справді іншими. Їхні шкільні голубі костюми були не нові, як наші, і не висіли жалісно завеликі, без жодної приязні з тілом. У порівнянні з ними, ми були мов манекени на вітрині крамниці готового одягу. Особливу нашу заздрість будили суконні штани, які світилися на сідницях як дзеркало, що було атрибутом збоченої гімназійної елегантності. Вони вільно рухалися і дивилися на нас зверхньо. Багате досвідом життя надавало їхнім обличчям гіркої гордовитості.

Другорічники. Здавалося, що вони надто дослівно сприйняли принцип «Repetitio est mater studiorum[53]». Гіркоту їхньої поразки, мабуть, лагодив той факт, що вони втішалися серед нас, жовтодзьобих, авторитетом, який належиться ветеранам. Це вони першими вводили нас у складний, наїжачений небезпеками, світ школи. Позаяк кожен із наших професорів був індивідуальністю, якщо не оригіналом, треба було якомога докладніше розпізнати противника. Доля обдарувала нас чарівним класним керівником, сивим учителем польської мови, якого через солодкий характер ми називали Рузьом. Натомість математик і учитель латини будили у нас священний трепет.

Не знаю, чому останній мав у нас прізвисько Ґжесьо, хоча був цілковитим запереченням сільської добродушної пришелепуватості. Гадаю, що в цьому виявилося чудове людське прагнення до освоєння справ і явищ незрозумілих і страшних. Либонь з цієї причини, циклони носять дзвінкі жіночі імена.

Я добре пам’ятаю той день, коли він уперше увійшов, а точніше вдерся до нашого класу. Ми стояли перед лавками, а він походжав між рядами, уважно на нас дивився, оглядав, мов командир свій підрозділ перед парадом. Це тривало довго. Відтак він казав нам сідати і повідомив список обов’язкових і додаткових лектур. Учитель сказав, що не буде заохочувати нас до навчання, що сподівається тільки на наш глузд і почуття відповідальності, бо, зрештою, римські юнаки в нашому віці одягали чоловічу тогу і готувалися керувати найбільшою імперією світу.

Потім, ні сіло, ні впало, — так нам, принаймні, здавалося, він почав рисувати на дошці план Римського Форуму, починаючи від Арки Септимія Севера аж до Базиліки Константина і Портика Нерона. Лунали таємничі назви: Курія, Ляпіс Ніґер, Ростра, Базиліка Юлія, Віа Сакра, джерело Ютурни, Портик Перлин. У наших зошитах ми слухняно копіювали план Форуму, небагато з того тямлячи. Пояснення мало пролунати пізніше. А поки що наш професор обмежився зауваженням: «Можливо, колись ви приїдете до Рима у свиті проконсула. Тож ви повинні знати головні споруди Вічного Міста. Я не хочу, щоб ви пленталися столицею цезарів, як неотесані варвари».

До Рима я приїхав через двадцять років, не у свиті, а сам. Земля, на якій я народився, тоді вже не належала до Римської Імперії. Точніше кажучи, вона ніколи їй не належала у політичному сенсі. А якщо й належала, то в цілком іншому сенсі цього слова.

Перші свої кроки я скерував на Форум. Була ніч, отож Форум був замкнутий. Я дивився тоді з Капітолію на арки, рештки портиків, каміння, яке поглинає час. Образ був примарним. У холодному світлі рефлекторів той центр античного світу був великим поштивим звалищем, дном, есхатологією цивілізації, остаточною формою всілякої гордині й могутності. Відтяте від ночі було мов фотографія, тобто нереальне; оточене лавою асфальту, якою точилися з скреготом і гуркотом повні світла авто. Не було сумніву, хто переможе в цьому поєдинку.

Наступного дня я пішов методично ознайомитись із Форумом у повному світлі сонця. Те, що я не відчував себе загубленим серед каміння, — заслуга мого професора латини. Я згадую про це з вдячністю. Але водночас мене переслідувала думка, що не варто шукати Риму в Римі, що не тут промовить до мене велич цієї цивілізації.

Нехай це не буде сприйнято як полювання на парадокси, якщо я скажу, що відчуття тієї величі заскочило мене несподівано через кілька років у місцевості Ньюкасл на шляху до Шотландії. Я тоді перебував у Англії з цілком іншими намірами, ніж вивчення слідів римлян. У той час я вже непогано ознайомився з Півднем Франції, тобто Gallia Narbonensis[54], проте Пон дю Ґар, Мезон Каре, арена в Арлі чи театр в Оранжі, при всьому блискові цих пам’яток не справили на мене такого великого враження і не скерували думок на нові рейки, як те, що я спіткав на межі Британії та Шотландії. Прованс — так само, як Іспанія чи Далмація — належав до Риму мало не натуральним чином, завдяки тому ж небові й природі, отож розум включав до імперії ці завойовані провінції без подиву й опору. І навпаки, там, під навислими низькими хмарами, з яких мжичив пронизливо зимний дощ, послання римлян було чимось незвичним і наче межувало з зухвалим шаленством.

У Ньюкаслі, у місці моєї навіженості Римом, не було ні мармурового храму, ні навіть тріумфальної арки, нічого, достоту нічого, що могло би викликати будь-яке естетичне збудження. Натомість, там був добре збережений земляний вал, який тягнувся пагорбкуватим тереном мало не прямою лінією від гирла ріки Тайн на Заході аж до затоки Солвей на Сході, перетинаючи весь острів — висунутий найдальше на Північ шанець цивілізації, яка намагалася боронитися від нею ж завойованих диких варварських племен.

Як відбулося завоювання Британії? Острів лежав далеко, поза басейном Середземного моря і, наскільки можна судити, поза межами життєвих інтересів імперії. Відомості про його форму, ресурси та племена, які його населяли, були каламутні, походили від моряків і купців, містили безліч фантастичних інформацій. Мабуть, найбільше знаною була реляція Піфея, грецького мандрівника з містечка Масілія[55] в Галлії, котрий жив у часи Олександра Македонського. Для пересічного римлянина Британія лежала поза межами кордонів, якщо не поза межами географічної реальності, поблизу острова Туле, а отже, на околицях ойкумени.

Вперше римські війська під проводом Юлія Цезаря ступили на острів наприкінці серпня 55 року до Р.Х. Ця смілива військова операція почалася несподівано, була погано підготована і мало не скінчилася поразкою армії агресорів, яка складалася з двох легіонів. Острів’яни очікували нападників, уже від моменту висадки вони завдавали їм серйозних втрат. Юлій Цезар не сточив із ними жодної вирішальної битви, а його війська не надто заглибились у негостинні краї. Труднощі з постачанням, дедалі гірша погода, а насамперед знищення хвилею припливу частини флоту, — все це змусило вождя укласти мир, запропонований бритами, і відступити до Галлії. Це, щоправда, не була поразка, радше доволі сумнівний і здобутий дорогою ціною половинчастий успіх.

Друга кампанія наступного року була закроєна у значно ширшому масштабі, ніж перша. У ній брали участь 5 легіонів і 2 тисячі вершників. Величезний флот, який налічував 800 кораблів, настільки вразив бритів, що вони почали чинити опір нападникам щойно в околицях сучасного Кентербарі. Але Цезар знову вчинив фатальну помилку, злегковаживши закони моря, і частину його кораблів поглинула стихія. Коли б бритам вдалося знищити римський флот, легіони залишилися б приреченими на ласку й неласку тубільців.

Найкращим союзником Цезаря був брак політичного чуття в його ворогів. На це він, мабуть, сподівався не менше, ніж на мужність своїх вояків.

Так само, як і мешканці Галлії, їхні кельтські побратими з острова не зуміли організуватися під єдиним командуванням, щоб успішно чинити опір армії агресорів. Вони також не мали жодного розсудливого стратегічного плану. А прецінь вони ж були численнішими, ніж агресори, непогано озброєними, а їхніми природними союзниками були ліси й болота. Щоб перемогти, треба було уникати фронтальної сутички і вдаватися до невигідної для легіонів тактики малої війни, тобто партизанити, — нападати на табори й заблукані на бездоріжжі підрозділи. Коли б війна набула саме такого обороту й тривала понад рік, римляни були б змушені відступити, і то зі значними втратами.

Роздавання порад, як треба було вчинити вождям програних кампаній через дві тисячі років опісля, що є улюбленою розвагою історичних письменників, позбавлене сенсу, особливо тому, що в цьому випадку острів’яни робили все, щоб протистояти нападникам. Спершу більшість племен південно-східної Британії об’єдналася під загальним командуванням короля Касивелауна і вживала найбільш слушну тактику летких нападів, тактику виснажування легіонів, які важко сунули вглиб невідомої країни. Проте доволі швидко стався конфлікт у таборі ворогів Цезаря, і королі окремих племен почали вести переговори з римським вождем. Позаяк із Галлії надходили тривожні звістки про бунти, Цезар скористався першою ж нагодою й уклав мир із Касивелауном. Зрештою, вигідний для римлян мир, бо з кампанії, яка могла закінчитися їхньою поразкою, вони вийшли переможцями, забираючи здобич, полонених і накладаючи на завойовані племена подать.

Багатьох істориків турбувало запитання, навіщо Цезар вдався у ту ризиковану авантюру. Адже то не було, мабуть, лише наслідком пристрасного бажання перлів, як натякає Светоній. Французький історик Альбер Ґреньє називає похід на Британію екстравагантним і божевільним починанням, Жером Каркопіно — престижною операцією без жодної перспективи, а Каміл Жульєн бачить у всьому тому вияв притаманної Цезареві захланності, бо він «хотів здобути більше, ніж міг утримати».

Проте, здається, що інтенції майбутнього диктатора були більш прозаїчними та холодно вирахуваними: він усього лише прагнув збагатити себе і свої легіони, а також забезпечити здобуту Галлію від нападу з Заходу, адже було теоретично можливо, що певного дня брити можуть прийти на допомогу своїм кельтським побратимам на континенті, і врешті, що особливо важливо, похід до Британії у певному сенсі врівноважував військові успіхи на Сході його конкурента в боротьбі за владу, Помпея. Далебі, перемоги римської зброї на легендарному острові викликали в Римі небувалий ентузіазм.

Важко, втім, сказати, що Британія — чи бодай її частина — увійшла до складу імперії. Систематичне завоювання почалося мало не через сто років після воєнної експедиції Цезаря. Римляни мали тоді набагато більше шансів для уярмлення цього туманного острова, оточеного холодним морем. Насамперед, вони вже володіли доволі докладною інформацією, непогано пізнали ворога і його країну. Британію вивчали римські купці, які постачали цінні відомості і про географію, і про громадські стосунки. У столиці світу перебувала жменька політичних емігрантів із острова, скажімо, той нещасний Кунобелін, — вигнаний і позбавлений влади сином, він шукав при кесаревому дворі справедливості. Брити вчинили фатальну помилку; вони образили римлян вимогою видати втікачів, а також провокували заворушення на галльському узбережжі. Про це лаконічно каже Светоній: «tumultuantes Britannos ob non redditos transfugas[56]». Війни годі було уникнути.

В 43 році після Р.Х., за панування кесаря Клавдія, наступника Нерона, на підкорення Британії вирушає римська армія, яка складається з чотирьох легіонів. Три чверті операційних сил становили війська, котрі стояли над Рейном, у Германії. То були легіони: II Августа з Арґенторарум (сучасний Страсбург), XX Валерія Віктрікс з Новезіуму (сучасне Нойс) і XIV Ґеміна, яка стояла у пониззі Рейну. До цих формувань ще долучився легіон IX Гіспана з Панонії (сучасна Австрія). Якщо ми додамо до цього допоміжні війська (auxilia) та галльські й фракійські загони, то отримаємо цілком потужну як на ті часи армію, що налічувала 40 тисяч осіб.

На чолі походу стає консульський легат Авлюс Плавцій, пізніший перший правитель Британії. Війська висаджуються в трьох різних місцях, і армія вирушає на Захід. Силами бритів командують Каратак і Коґідумн. Останній невдовзі помирає, і впродовж багатьох років Каратак, володар князівства, розташованого у середній течії та в пониззі Темзи, буде лідером антиримського опору.

Тактика острів’ян була, схоже, заснована на використанні природних ліній оборони й перешкоджанні римлянам у переправах через ріки. Важка дводенна битва відбулася на ріці Мідвей. Щоправда, перемагають римляни, але їхній противник аж ніяк не розбитий. «Упродовж довгих десяти років Каратак був шпичкою, увігнаною в тіло римської армії, й осягнув чимало успіхів більших або менших, проте історія, пам’ятаючи про його боротьбу, згадує лише про одну велику битву, на обраному ним самим терені, коли він ризикнув усім і втратив усе в останній нищівній поразці», — каже англійський історик Аян А. Річмонд.

Форсувавши Темзу, легіони зупинилися в очікуванні на приїзд кесаря, адже божественний Клавдій «прагнув слави справжнього тріумфу». Він прибув із певним спізненням, зумовленим неґречністю метеорології. Для багатьох істориків участь кесаря була з військової точки зору неважливою для всієї кампанії. Йшлося, зрештою, про щось цілком інше, а саме — про престиж. «Рим хотів бачити свого володаря у вінку переможця». І Клавдій вступає на чолі легіонів до Камулодунуму (Колчестер), столиці короля-вигнанця Кунобеліна, після чого поспіхом повертається до Рима, «де відбувся тріумфальний в’їзд із найбільшою пишнотою».

Однак це тільки пропагандистські декорації того походу, довгого, кривавого й незрозумілого. Власне, незрозумілого, бо вся історія завоювання виглядає наче фреска, затерта у багатьох місцях. То була периферійна афера, і її історію треба відтворювати з розпорошених фрагментів, які збереглись у творах істориків цезарства. Не йдеться про нотатки наочних свідків, а про інформацію, запозичену з «других рук», часто дуже узагальнену й недокладну. Тому тепер важко реконструювати ті події, розповісти про перебіг окремих кампаній, рухи війська, локалізувати головні битви й сутички, інколи навіть годі перелічити племена, з якими боролися римляни. Наприклад, біограф Віспасіана, пізнішого кесаря, а тоді командувача легіону, каже коротко, що переміг він два сильних племені тубільців і здобув понад 20 фортець. Тільки й усього.

Втім, ми зовсім не безпорадні. Земля вірно зберегла промовисті сліди боїв. Ми нічого докладно не знаємо про здобуття фортеці Дунум (тепер Мейдн Касл), але археологи відкрили драматичні рештки, завдяки яким можна дізнатися про долю оборонців тієї цитаделі. У межах оборонних валів відкритий військовий цвинтар, мабуть поспіхом створений під час облоги. У черепах скелетів знайдені уламки римських мечів, а в хребетному стовпі одного з захисників стирчить осколок, імовірно запущений із військової махини римлян, званої euthytonos.

Проте не варто собі уявляти, що здобування Британії полягало лише у просуванні потужного військового катка, який нищив і чавив усе навколо. Чого не можна було досягнути за допомогою зброї, досягала політика; локальні вожді й племінні королі укладали угоди з нападниками. Діялося так переважно тому, що римляни зовсім не прагнули зруйнувати суспільну структуру країни та ієрархію влади, яку вони тут застали, з конечним, звісно, обмеженням суверенітету: присяга на вірність кесареві і зобов’язання у лояльності до Риму.

Дехто робив це щиро і, схоже, з переконання, як отой Коґідумн, володар королівства Веріка (в Сасексі). Він був одним із перших, хто пішов на співпрацю з агресорами, отож йому дозволили правити його людом, ба навіть визнали за ним винятковий титул rex et legatus Augusti in Britannia[57], «згідно зі старим і здавна уже народом римським прийнятим звичаєм, щоби як знаряддя неволі також королів посідати» — коментує тверезо Тацит. Інші племінні володарі натомість грали роль Валенродів, укладали мирні угоди, декларували підкорення волі загарбників, але тільки й чекали на зручну нагоду, щоб, як король ікенів Прасутаґ, перетворитися з союзника на заколотника.

Головні лінії наступу римських легіонів пролягали у західному й північному напрямках. Ми знаємо про це, а радше здогадуємося, завдяки розміщенню головних гарнізонів наприкінці сорокових років. II легіон стоїть на південному заході, мабуть в Ексетер (Іска), XX у Ґлочестері (Ґлевій), натомість XIV — найдальше на північний захід у Вроксетері (Віроконій). Межа римських завоювань того періоду на північно-східному фронті незрозуміла.

Найважчі бої точаться у Валлії, де римськими військами командує пропретор Британії Осторій Скапула. Гористий і лісистий терен цієї частини остова створює ідеальні умови для оборони, що чудово усвідомлював невтомний ворог римлян Каратак. Проте він вчинив фатальну помилку, зважившись дати генеральну битву, в якій зазнав поразки і врятувався втечею до двору королеви бригантів Картимандуї. Королева наймогутнішого племені острів’ян, радше обережна, ніж патріотична, видала закованого в кайдани вождя римлянам у 51 році після Р.Х. Того ж року Осторій, «надміром турбот втомлений, розстався із життям на радість неприятелям».

Так само, як і в Галлії, натхненниками антиримського опору були друїди. Одним із найважливіших їхніх центрів був розташований біля узбережжя Валлії острів Мона (Енґлсей). У 1944 році там знайшли величезну кількість військових предметів, насамперед збої, військового обладунку, а також — особлива річ — ланцюгів, якими сковували рабів. То були, як вважають археологи, релігійні пожертви, а не, як можна припустити, арсенал. Походження цих предметів із різних далеких сторін світу північних кельтів, від Ірландії аж до Йоркширу, промовисто свідчить про сферу впливів друїдів із Мони. На цьому острові знаходили притулок усі, для кого окупація була нестерпною, політичні біженці, втікачі-полонені, позбавлені трону князі, і більш ніж імовірно, що саме там опрацьовували плани антиримських повстань.

Цей водночас культурний і політичний центр вирішив здобути Светоній Павлін, видатний вождь, погромник диких племен Атласу, вже в перший рік перебування на посаді управителя Британії. Похід відбувся 59 року. То була сутичка двох світів, яку незрівнянно описує Тацит. «На узбережжі стояли бойові шикування неприятелів — нерозривні лави зброї та мужів, між якими перебігали жінки; вони виглядали як Фурії, в жалобних шатах, із розпущеним волоссям, і несли перед собою трути; саме вони, а навколо них друїди, котрі, руки до неба піднісши, молилися й кидали прокляття, незвичністю свого вигляду настільки вразили вояків, що ті, наче маючи здерев’янілі члени, нерухоме тіло на рани підставляли». Римляни влаштували мешканцям острова жорстоку різанину. Вони не пощадили навіть дерев, «вирубано присвячені жорстоким забобонам гаї: адже вважали [друїди] за річ гідну, щоб кров полонених жертвувати на вівтарях і з нутрощів людських дізнаватися про волю богів».

Коли основна частина римської армії була поглинута боротьбою на заході острова, на другому його, східному, кінці вибухає повстання, що могло закінчитися тотальним розгромом римлян, не меншим, ніж поразка Вара в Тевтобурзькому лісі. Ці події, які історики називають бунтом Бадікі, вимагають дещо докладнішого розгляду. Конче необхідно пояснити тло подій, адже вони чітко й докладно характеризують ставлення окупантів до завойованих.

Взимку 59/60 року до Р.Х. умирає Прасутаґ, король ікенів, племені, яке населяло південно-східну Британію (околиці Камборіта, сучасний Кембридж). Позаяк він не мав нащадка чоловічої статі, половину своїх земель король заповів двом дочкам, а половину — кесареві. То був заповіт, здавалося б, дуже обережний і політично розважливий. Проте існували дві серйозні причини, через які заповіт був недійсним і в очах ікенів, і в очах римлян. По-перше, за місцевими законами, легальним спадкоємцем трону мала стати вдова короля — Будіка, яку обійшли у спадщині. По-друге, римляни не визнавали, за нечисленними винятками, жінок на троні, і титул королеви не належав навіть такій лояльній Картимандуї, котра видала в їхні руки Каратака. Мета загарбників була зрозуміла: вони хотіли, щоб після смерті короля-клієнта спадщина стала римською землею, на яку з нетерпінням чекали офіцери, ветерани, державна скарбниця.

Римляни ставляться до краю ікенів як до своєї власності. Вони займають доми й маєтки його мешканців; успадкованих благ позбавлені навіть родичі короля, а на домір зневаги й упокорення: «Будіку зневажено шмаганням, а дочок ґвалтом зганьбили». Ікени в розпачі хапаються за зброю і навіть схиляють до повстання сусідній народ триновантів. Коли б до них приєдналися бриганти, доля римських легіонів на острові була б вирішена.

Ініціатива перебуває в руках повстанців, позаяк римські сили на теренах, охоплених бунтом, нечисленні, а їхнє командування цілком заскочене і хитке. Збунтовані під проводом Будіки наступають на стару столицю провінції Камуло-Дун (Колчестер), навколо якої розташовані численні маєтки ненависних тубільцям ветеранів. Саме місто позбавлене фортифікації, отож воно може стати легкою здобиччю заколотників. Похмурою увертюрою цих подій ми завдячуємо Тацитові: «Без виразної причини впала в Камулодуні статуя Вікторії, і то назад, наче відступаючи перед неприятелем. Жінки, охоплені віщим шалом, пророкували наближення смерті, і начебто чужинські вигуки в місцевій курії чули, театр бринів виттям і бачили в лагуні Темзи образ зруйнованої колонії; надто кривавий вигляд Океану та з’яви людських решток, які залишалися після відпливу, британці пояснювали собі як віщування надії, а ветерани — як привід для побоювання».

Пророцтва справдилися. Упродовж двох днів Камулодун був здобутий, а його римські та філоримські мешканці безжально вирізані. П’яні від успіху брити вирушають тепер проти IX легіону, яким командував легат Петилій Керіал, завдаючи йому дуже серйозних втрат.

Доля римської армії в Британії тепер перебуває в руках однієї людини — Светонія Павліна. Він швидко приїздить з Валлії до Лондона і одразу ж усвідомлює, що ситуація критична. Отож, діє рішуче й холоднокровно. Він відмовляється насамперед від плану оборони в місті, віддає і Лондон, і Верулямій на поталу бунтівникам, які готують мешканцям цих міст криваве побоїще. «Встановлено, що у згаданих містах загинули близько 70 тисяч громадян і союзників. Адже вони не брали полонених, не займалися їх продажем чи іншою військовою торгівлею, а тільки поспішали до різанини, мотузки, вогню й хреста…»

Светоній має перед собою одну мету і втілює її з римською послідовністю: сконцентрувати під своїм командуванням розпорошені міста й забезпечити собі максимальну свободу маневру.

Це зовсім не просто. II легіон не з’явився на місце концентрації. Светоній має під своєю орудою XIV легіон, трохи війська з XX легіону та допоміжні загони, разом близько десяти тисяч озброєних воїнів.

Коли обидві армії стають на полі бою (терен зазвичай старанно обирали римляни), сили противника у вісім разів більші, «і були вони в такому пихатому настрої, що навіть своїх дружин у свідки перемоги з собою тягли і на вози садили». Проте брити були погано озброєні, не надто здатні до втілення будь-якого стратегічного плану, а їхня відвага наїзників виявилася безсилою перед дисципліною армії, подібної до велетня з багатьма руками, який завдає систематичних невблаганних ударів. Поразка була цілковита; вози бритів блокували відступ, і битва перетворилася на різанину. Будіка змогла втекти, однак невдовзі померла, вживши — як стверджують деякі джерела — отруту. Бунт придушили, і легіонери зривали свій гнів у грабунках і вбивствах.

Сваволя вояків тривала проте недовго, і не тому, що вовки несподівано перетворилися на ягнят, але існувала інституція прокуратора, тобто фіскального управителя провінції, який, окрім військової влади, міг посилати рапорти кесареві й істотно впливати на політику щодо завойованих. Отож трапилося так, що новим прокуратором Британії був чоловік, який народився у північній Галлії, а до того ж муж дочки галльського аристократа, що схиляло його до того, щоби стати адвокатом пригноблених і домагатися ліберального курсу. Попри воєнні заслуги, суворого Светонія відкликають. «Римська історія знає мало настільки яскравих прикладів взаємопроникнення римських і провінційних впливів, відчуттів та інтересів у новому світі, як той, що був створений в Західній Європі», — каже дослідник цього періоду.

Наступні губернатори — Петилій Керіал, Юлій Фронтин і Юлій Аґрікола — й справді ведуть дуже лагідну політику. Це зовсім не означає, що острів був замирений і втішався благим спокоєм під владою нових правителів. У Британії тліють вогнища іреденти. На межі 69 і 70 року римлян спіткав удар із найменш сподіваного боку — від дотеперішніх союзників бригантів — потужного племені, яке займало значні простори на території сучасних графств Йоркшир, Ланкашир, Вестмоленд, Камберленд і округу Дарем.

Отож, як ми вже згадували, бриганти перебували тоді під пануванням архілояльної до Риму королеви Картімандуї — тієї, що видала римлянам Каратака. То була жінка владна й амбітна. Вона могла б стати покровителькою руху women liberation[58], адже покинула свого чоловіка й одружилася з якимось молодим слугою чи підчашим. Вигнаний і позбавлений влади муж, на ім’я Венуцій, скористався громадянською війною, яка спалахнула тоді в Римі, та пов’язаним із цим частковим виведенням військ із острова, й організував заворушення, напав на королівство бригантів і здобув його. Тацит, коментуючи ці події, пише: «Наші когорти і роти кінноти, попри змінне щастя в бою, королеву з небезпеки все ж врятували; держава належить Венуцію, нам зосталася війна».

У часи панування кесаря Віспасіана римляни чинять низку вдалих експедицій проти бригантів і силурів (мешканці південної Валлії). Наприкінці І століття процес консолідації остова (точніше, значної його частини) вступає у вирішальну фазу. Найспекотніше на північному кордоні. Він упродовж століть мінявся під натиском варварів — ніколи не поневолених піктів і шкотів.

А тепер на сцену виходить постать, яку годі не зауважити, якщо йдеться про завоювання острова, — Юлій Аґрікола. Народжений у Провансі в 40 році, всебічно освічений, він починає політичну кар’єру власне у Британії, де в 61 році воює під командуванням Светонія Павліна. Відтак обіймає низку відповідальних державних посад, є квестором у Малій Азії, управителем Аквітанії, консулом, і врешті у віці 38 років його призначають управителем Британії, що є вершиною, а водночас не зовсім зрозумілим завершенням його блискучої кар’єри.

Деякі історики застерігають, що не варто вірити натякам Тацита, який дивився на свого тестя через лінзи замилування. Важко, проте, не оцінити заслуг Аґріколи — і військових, і політико-адміністративних. Під його командуванням римські орли просунулися найдальше на північ, аж до лінії Фірс оф Форс і Клайду, навіть поза цю лінію. Сім років урядування Аґріколи (78–85) — то сім років кампанії проти шкотів і піктів, увінчаної вирішальною перемогою під Монс Ґраупієм у 83 році. Він також розбудовував флот, споруджував укріплення й форти, підтримував міське будівництво. За його адміністрації поширилися римське судівництво та територіальне самоврядування; зменшилися податки, не такою обтяжливою стала для тубільців примусова військова служба.

Проте Аґріколу доволі несподівано відкликав кесар Доміціан, і він не втілив до кінця своїх планів. Схоже, що відправлений у відставку управитель був єдиним, хто бачив справи гостро й чітко. Він прагнув до завоювання всього острова, готував також похід на Ірландію, усвідомлюючи, що за логікою завоювання воно мусить бути повним, а коли залишити безкарними вороже налаштованих сусідів, то це загрожує катастрофою. Історія підтвердила його правоту; сам він провадив до кінця днів своїх, мабуть, сповнене гіркоти життя передчасного політичного пенсіонера, не обіймаючи жодних посад.

Рішення Доміціана одні пояснюють звичайною людською заздрістю, а також манією переслідування цього тирана на троні, ворога філософів і сенату, опікуна донощиків, якому повсюди вбачалися змови; можливо, що цей дуже несимпатичний кесар (улюбленим заняттям його було лапання мух і проколювання їх гострим пером) зробив висновки зі своїх не надто вдалих походів на германців і даків і вирішив консолідувати імперію в існуючих кордонах, відмовившись від подальших завоювань.

Античні автори порівнювали обриси Британії з сокирою. Римляни міцно тримали її держак, але північне лезо невдовзі мало обернутися проти них. Вони відмовилися від здобутків і планів Аґріколи, а позаяк войвничі племена, які населяли Шотландію, не дали себе поневолити, то з суто римською простотою було вирішено відгородитися від варварів муром.

Ні, це аж ніяк не витвір мистецтва — той вал, що проліг від східного до західного краю острова, від гирла ріки Тайн аж до затоки Солвей. Мур не може бути красивим і є антиархітектурою, застиглим у конвульсивному захисному жесті каменованим простором; проте, хоча він і не збуджує естетичного зворушення, але вимагає подиву генієм римських інженерів. Зокрема тому, що проіснував досі майже непорушно, тільки де-не-де час надщербив його, і крізь ці щербини тепер проходять меланхолійні корови.

Мур Адріана, адже саме за його правління він був споруджений у 123–128 роках, має довжину 76 римських миль, тобто мало не 113 кілометрів, і прямою лінією перетинає острів від затоки Солвей на заході аж до гирла ріки Тайн на сході. Його східний відтинок довжиною в 45 миль спершу був збудований із каменю, інша, західна частина є земляним валом, вкритим дерном. Висота муру сягала 6 метрів, а ширина становила 3 метри. На відстані милі височіли башти, де мешкав гарнізон, спостережні пункти й по дві вартові вежі. Мур також був споряджений численними брамами для вилазок. Коли атака варварів концентрувалася в одному пункті, з сусідніх брам вибігали легіонери і наче мисливці замикали їх у кільце. Перед валом містився широкий рів, а за ним були збудовані 16 фортець — місця сталого постою війська, чия кількість сягала 10–15 тисяч осіб. Цю дуже функціонально завбачливу конструкцію доповнювала укріплена дорога, яка бігла паралельно до валу, що давало змогу швидко перекидати вояків і обладнання.

За сто кількадесят кілометрів на північ від муру Адріана у 140–142 роках був споруджений мур Антоніна (назва походить від кесаря Антоніна-Пія). Його довжина становить 37 миль, він поєднує два пункти на узбережжі — Форс і Клайд. Через 40 років після спорудження цю лінію оборони покинули. Порівняно з муром Адріана, вона була слабшою з точки зору фортифікації, дуже непевною, особливо на флангах, а також надміру висунутою на північ, щоб обидві ці оборонні лінії могли успішно підтримувати одна одну під час координованої оборонної операції. Мур Антоніна зруйнували самі римляни.

Зрештою, не в мурах треба було шукати тоді захисту. Смертельна хвороба підточує імперію зсередини. Цезарство трусить боротьба за трон, в якій також бере невдалу участь Клод Альбін — управитель Британії. Він не вагаючись оголює острів від легіонерів, яких кидає у бій за владу проти кесаря Септимія Севера. Управитель Британії гине, але шотландські кельти користуються становищем і прориваються через мур Адріана, щоби сміливим винищувальним рейдом дійти до Йорка і Честера. В 208–211 роках кесар Септимій Север, наче згадавши про далекоглядні плани Аґріколи, відкидає варварів за мур Адріана, ба навіть суне далеко на північ поза Абердін. Однак і він не втілив своїх намірів. Коли в 211 році кесар помирав у Йорку, то начебто сказав: «У мить, коли я здобув владу в державі, повсюди панувало сум’яття, а зоставив я мир навіть у Британії».

Мир був примарним і недовгим. Біля східного узбережжя острова з’являються піратські кораблі франків і саксів — попередження про близьку катастрофу. За ними спостерігали з тривогою, так само, як через кілька століть у часи панування могутнього Карла Великого з тривогою дивилися на прямокутні паруси норманів, які віщували майбутні поразки.

У бурхливій історії римської Британії ми знаходимо також кесаря-самозванця. Ним був такий собі Караузій, командир флоту, котрий доробився до значних статків у боротьбі з піратами. Здобувши багатство, він запрагнув слави. У 286 році Караузій проголосив себе кесарем Британії. Діоклетіан, який тоді правив у Римі, спершу стерпів цю зневагу. Проте коли через кілька років Карауцій був убитий своїм нашіптувачем, на острові висадилася каральна експедиція під командуванням Констанція Хлора, кесаря, котрий володів західною частиною імперії. Хлор переміг заколотників, а також здійснив широкомасштабні роботи по відбудові знищених міст — Йорка, Веруламія, зміцнив систему оборони Лондона і мур Адріана, а також спорудив нові форти, переважно на східному узбережжі. Він також провів переможну кампанію проти піктів, після якої незабаром помер у Йорку в 306 році. Його збройні зусилля забезпечили острову мир на тридцять років.

За часів Діоклетіана було проведено низку важливих адміністративних реформ. Імперію поділили на дванадцять діецезій. Одна з них — Британія, яка складалася з чотирьох новостворених провінцій. Кожна провінція виставляла власну міліцію (limitanei[59]), підпорядковану головнокомандувачу, комесу Британії (Comes Britanniarum). Тягар оборони північного кордону відтоді спочив на плечах вождя Британії (Dux Britanniarum), а східне узбережжя мав захищати комес Саксонського узбережжя (Comes Litoris Saxonici). Головна ідея цих реформ полягала радше за все у спробі вдосконалити командування, а також у ширшому, ніж досі, залученні місцевого населення до захисту острова.

Проте місцеве населення не було достатньо романізоване, не всі пов’язували свою долю з долею Риму, і не всі ставили собі риторичне запитання: «Quid salvum sit, si Roma p?rit?[60]» На домір злого, етнічний склад британської діецезії змінювався, і то на шкоду, під впливом сильних міграційних рухів. Адже у першій половині IV століття на теренах, захоплених римлянами і до решти замирених, оселяються, переважно на заході острова, кельти з Шотландії та Ірландії. Спершу то була мирна еміграція. Новоприбулі отримують згоду кесаря на поселення за умови союзництва. Проте до часу, бо вже в 367 році вони приєднуються до піктів, шкотів, франків і саксів, які чинять концентровану атаку на острів із півночі, заходу та південного сходу. У бою гине комес Саксонського узбережжя, а вождь Британії рятується втечею. Мало не весь острів заливає хвиля варварів.

Становище рятує посланий кесарем Валентином на чолі потужної армії комес Теодозій, який відновлює лад, відбудовує знищений Адріанів мур та низку фортів на Саксонському узбережжі, а також здійснює традиційну каральну експедицію вглиб Шотландії. Проте це вже остання оптимістична сцена перед трагічним епілогом.

У перші роки V століття останні римські загони покидають острів, вирушаючи на війну з готами. Острів’яни залишаються тепер самі, віддані на власні сили. Благання про римську допомогу залишаються без відповіді. Тепер іде на дно могутній корабель імперії, і ніхто не турбується про північний острів. Останній римлянин — кесар Аецій — читав, мабуть, із безсилою іронією волання бритів і опис ситуації: «Варвари зіштовхують нас у море, а море виштовхує нас назад на варварів».

Християнство — «релігія рабів» — переймає римську спадщину і роль захисника цивілізації. Наприкінці двадцятих років V століття на острови прибуває св. Жермен із Оксера з теологічною, так би мовити, місією — йдеться про боротьбу з єрессю британського монаха Пелагія, про якого св. Ієронім із суто сенаторською погордою сказав, що «обжершись шотландської вівсянки, він хворіє на забудькуватість». У 429 році не римський центуріон, а отой святий Жермен поведе британську міліцію з вигуком «Алілуя» на боротьбу з піктами.