VI

Спарта не справляє майже жодних (властиво жодних) естетичних переживань. Містечко — колись садиба грецької могутності — маленьке, провінційне та погано забудоване. Живий мур спартанських грудей, яким вони нахвалялися, вже давно зійшов під землю. Рештки жалісних руїн, що, зрештою, походять із пізніших часів, не мають і сліду величі й краси. Музей убогий, єдина гідна уваги скульптура — це погруддя Леоніда, яке виринає з необробленого каменю, наче недокінчена скульптура Мікеланджело. Здійснилося пророцтво Фукідіда — нічого не зосталося від гордої Спарти.

Вона не дає нам переживань, але спонукає до рефлексій. Спартанці не здужали спинити часу, хоча вся конструкція спартанських держави та звичаїв була спробою його спинити. До кінця (тобто до поразки, завданої спартанцям Фівами в 371 році до Р.Х.) Рівних від ілотів — тих, котрі перебувають поза законом, — ділило соціальне провалля. Останні були жертвами огидних побоїщ, які чинили спартанські юнаки не лише з ненависті, але (що значно гірше) задля вправи, бойового гарту. Влада в цій найбільш грецькій олігархічній державі залишалась у руках жменьки громадян. Економічна діяльність була заборонена для вільних громадян. Війна була єдиним гідним заняттям Рівних. Покровителем мистецтва був Тіртей — автор гімнів і од, двох літературних жанрів, які через багато століть здобули визнання Сен-Жуста.

Втім, Спарта мала своїх шанувальників. То були, звісно, інтелектуали — Платон, Ксенофонт, які, як то кажуть, воліли держави, керовані ідеєю, ніж непередбачувані та підозрілі закони життя.