1

1

Почалося це так: багато років тому, під час моїх перших відвідин амстердамського Королівського музею, коли я проходив залою, де знаходилася чудова Подружня пара Гальса і прекрасне Весілля Дейстера, то натрапив на образ невідомого мені маляра.

Я одразу зрозумів, хоча це важко було б раціонально витлумачити, що сталося щось важливе, істотне, щось значно більше, ніж випадкова зустріч у юрмищі шедеврів. Як окреслити цей внутрішній стан? Розбуджена враз цікавість, напружена увага, стривожені відчуття, сподівання пригоди, згода на осяяння. Я зазнав мало не фізичного відчуття, ніби хтось мене покликав, повабив до себе. Образ запав у пам’ять на довгі роки — виразний, настирливий, — а прецінь то не була парсуна з палаючим поглядом, ані жодна драматична сцена, а лише спокійний, статичний натюрморт.

Ось перелік зображених на полотні предметів: праворуч опецькуватий дзбанок із випаленої глини кольору насиченої теплої бронзи, посередині масивний скляний келих, званий рьомером, до половини наповнений рідиною; ліворуч — срібно-сірий олов’яний дзбанок із накривкою та носиком. І ще, на полиці, де стоїть це начиння, — дві фаянсові люльки і картка паперу з нотами й текстом. Вгорі — металеві предмети, яких я спершу не зумів ідентифікувати.

Найзахоплюючим було тло. Чорне, глибоке, як провалля, а водночас пласке, як дзеркало, відчутне на дотик і загублене у перспективі безконечності. Прозорий покров прірви.

Тоді я занотував прізвище маляра — Торентіус. Відтак шукав у різних історіях мистецтва, енциклопедіях, словниках митців докладнішої інформації про нього. Проте словники та енциклопедії мовчали, або ж згадки були каламутними й плутаними. Здавалося, що Торентіус був гіпотезою учених, а насправді ніколи не існував.

Коли я врешті натрапив на джерела й документи, перед моїми очима раптом виринуло дивовижне життя цього маляра, бурхливе, незвичайне, драматичне, цілком відмінне від банальних життєписів більшості його цехових колег. Для тих нечисленних, хто про нього писав, він був загадковою, тривожною постаттю, а його блискуча кар’єра й трагічний кінець не вкладаються в жоден логічний, прозорий візерунок; це радше заплутаний вузол численних сюжетів — мистецьких, суспільних, побутових, зрештою, може, й політичних.,

Звичайне міщанське його ім’я було Ян Сімонс ван де Бек. Латинський nom de guerre[27] походить від слова torrens, яке у прикметниковій формі означає «гарячий, розжарений», а в іменниковій — «дикий, рвучкий потік» — дві взаємовиключні, антагоністичні стихії вогню й води. Якщо у псевдонім можна вписати власну долю, Торентіус зробив це з пророчою інтуїцією.

Він народився в Амстердамі 1589 року. Ми не знаємо, хто був його майстром, натомість відомо, що від початку своєї мистецької кар’єри Торентіус був популярним, славним, заможним маестро. Особливо великим успіхом втішалися його натюрморти. «На мою думку, — пише у своїх розважаннях про малярство Константін Гюйгенс, — він є чарівником у відтворенні неживої натури».

Орфей натюрморту. Його оточувала аура таємничості, кружляли легенди про те, що діялося у його робітні, розповіді про надприродні сили, які він запрягав у свою творчість. Торентіус мабуть вважав (і в цьому дуже різнився від своїх скромних побратимів із Братства Святого Луки), що певна доза шарлатанства не завадить, а навпаки, — допоможе мистецтву. Він, скажімо, казав, що й не малює зовсім, а лише кладе на підлозі біля полотна фарби, а вони вже самі під впливом звуків музики укладаються в барвисті гармонії. Втім, чи ж не є усяке мистецтво різновидом алхімічної трансмутації? З пігментів, розчинених в олії, постають більш правдиві, ніж справжні, квіти, міста, морські затоки, краєвиди раю.

«Коли йдеться про життя й звички цього чоловіка, — додає наче ненароком Гюйгенс, — я б не хотів одягатися в тогу римського судді». Що ж, гідна поваги делікатність, бо саме на цю тему говорили повсюдно, багато й із запеклим упередженням. Торентіус відзначався вродою, одягався з вишуканою елегантністю, провадив розкішний спосіб життя, утримував лакея та візника. На домір злого, він оточив себе гроном приятелів і шанувальників, із якими, наче Діоніс на чолі загону сатирів, мандрував від міста до міста, влаштовуючи бучні й не цілком пристойні учти в заїздах, корчмах і борделях. Услід за ним тягнулася лиха слава розбещувача та розпусника, зростали претензії та жалі спокушених жінок, а також несплачені рахунки. У самому лише лейденському готелі «Під Веселкою» його борг за наїдки та напої склав чималу суму в 484 флорини. Одні лагідно називали його епікурейцем, інші не шкодували суворих слів осуду — «in summa seductor civium, impostor populi, corruptor iuventutis, stupator feminarum»[28].

І, ніби всього того бракувало, Торентіус мав у собі сократичну жилку, зокрема страх як полюбляв провадити диспути з питань віри. Він був інтелігентним, начитаним, дотепним і не пропускав жодної нагоди скрутити в баранячий ріг першого зустрічного пастора чи студента-теолога. Важко сказати, які релігійні погляди сповідував маляр. Найімовірніше, що його диспути зводилися до вправляння у діалектиці, а їхнім рушієм була чиста розкіш роблення з ближніх дурнів.

Торентіус напевне розумів, що грається з вогнем і веде дуже небезпечну гру. Однак він покладався на свою щасливу зорю, талан і невідпорний особистий чар. Роль, яку він спершу легковажно і задля розваги взявся виконувати, стала частиною його істоти і заходилася кермувати його долею.

Над головою маляра почали збиратися грозові хмари, які набули зовсім несподіваного кшталту. На нього впала підозра, що він є членом, ба навіть головою голландських розенкрейцерів — певної таємної спілки (щось на зразок вільномулярства avant la lettre[29]), яка ставила собі за мету містично-реформаторську обнову світу й підготовку Царства Божого на землі. У філософії, чи, як казали, пансофії — всемудрості — цього руху поєднувалися різнорідні елементи: кабала, неоплатонізм, ґноза, езотерична інтерпретація християнства, але насамперед, мабуть, — погляди німецького теолога Йогана Валентіна Андреа. На межі XVI–XVII століть, а також пізніше, розенкрейцери мали чимало послідовників, зокрема в Англії, Франції, Німеччині — поміж ними і цілу низку видатних особистостей епохи: князів, учених, мислителів. Далебі, то була дуже приваблива течія, коли до неї належали такі блискучі уми, як Коменський, Ляйбніц чи Декарт.

Таємні товариства не залишають нащадкам реєстрів своїх членів, отож важко з певністю стверджувати, чи був Торентіус розенкрейцером, але фактом є те, що саме з цього приводу за малярем почали стежити. Керівництво Республіки могло остерігатися діяльності таємного братства з розгалуженими міжнародними впливами — 1625 року у Гарлемі було викрито спілку французьких і голландських розенкрейцерів, — проте так само це міг бути лише привід. Голландія славилася небаченою ніде в Європі релігійною та конфесійною толерантністю. Наступна подія найкраще ілюструє духовне становище на батьківщині Еразма.

1596 року перед судом у Амстердамі постав ремісник, звинувачений у єресі. Він був за фахом шевцем, але шевцем незвичайним, адже самотужки вивчив латину та іврит, аби мати змогу студіювати Святе Письмо. Під час цих студій, чинених із притаманною шевцям пристрастю, він дійшов до висновку, що Христос був усього лиш людиною, про що якнайширше сповістив родичів, знайомих, а що гірше — сторонніх осіб. Звинувачення в єресі теоретично могло привести його на багаття, однак, у справу втрутився один із бургомістрів Амстердама, який заступився за аматора-біблеїста, доводячи, що, оскільки Церква вже уділила належного духовного покарання — виключила його зі спільноти віруючих, — немає потреби, аби схильна до помилок людська справедливість ще раз виносила вирок у цій складній справі. Він також сказав, що життя людини не повинно залежати від витончених міркувань теологів.

Зовсім несподівано, 30 червня 1627 року Торентіус був заарештований і запроторений до гарлемської в’язниці.

Спочатку можна було припускати, що вся афера швидко закінчиться, по-перше — батьківським напучуванням трибуналу, по-друге — урочистою обітницею розкаяного грішника виправитися, по-третє — дошкульним штрафом. Однак невдовзі виявилося, що справи набувають фатального обороту, що суд іще перед змагальним процесом вирішив засудити нечестивого митця за будь-яку ціну, суворо і з будь-якого приводу.

Про це свідчила величезна кількість викликаних свідків, серед яких переважали особисті вороги Торентіуса, а було їх без числа. Зізнання стосувалися двох видів злочинів, інкримінованих маляреві, а саме: порушення загальноприйнятих звичаєвих норм і безбожності. У першій справі багатий обтяжуючий матеріал надавали суду слуги будинків, де мешкав митець, власники готелів, принагідні свідки його екстравагантних вчинків.

Отож, один із них бачив таку інтимну сцену — Торентіус із молодою жінкою на колінах. Інший, власник готелю «Під Змієм» у Делфті, розповів зворушливу історію про дівчину, якій маляр кидав у вікно цукерки, аж поки вона не скорилася, а коли завагітніла, зловтішно її покинув, і на домір злого публічно з неї глузував. Також у ролі свідка виступив член відомої родини фан Берестейнів. Він твердив, що Торентіус збирав у заїздах жінок легкої поведінки, покликаючись на лист герцога Оранського — salva guardia[30], — який нібито надав митцеві владу над демімондом усієї Республіки. Ван Берестейн також зізнався, що звинувачений влаштовував учти для поштивих райців і заможних купців, куди запрошував молодих дам із пристойних родин. Після учт усі гуртом віддавалися тілесним утіхам.

Список цих оскаржень — мабуть, правда у них перемішана з плітками, а чесні зізнання з підлими доносами, — можна було б продовжувати, але обмежимося згаданими прикладами. Більш істотною була б спроба відповісти на запитання, чи в контексті пануючих у ті часи стосунків Торентіус і справді був нестерпним типом, злісним різновидом моральної потвори?

Англійський посол Вільям Темпл, уважний спостерігач життя нідерландців, зауважив, що сама фізична конституція обумовлює їхній темперамент і риси характеру. Від природи розважливі, помірковані, вони, за незначним винятком, не відзначалися надмірною пристрасністю. У Республіці суворість кальвінізму лагодив всезагальний дух толерантності. Поруч зі зразковою міщанською, філістерською моральністю існував і значний маргінес вольностей. Хтось влучно зауважив, що така люба голландцям свобода мала за джерело радше ненависть до насильства, ніж захоплення абстрактними гаслами, чим вирізнялися і вирізняються революціонери всіх мастей. Імпозантні здобутки Голландії у царині демократії більшою мірою захищали звичаї, а меншою — інституції. Схоже, толерантність зазвичай закінчувалася там, де натрапляла на крайнощі, скажімо вияви відвертого маловірства. У 1642 році в амстердамській в’язниці опинився такий собі Франк ван ден Мере, який не вірив у божественність Христа і безсмертя душі. Відсидівши сім місяців, він вийшов на волю.

Звичаєвість, особливо на селі, була суворою, а вибір майбутньої дружини та заручини регулювали приписи, засновані на старовинних звичаях, і, про всяк випадок, відбувалися вони під чуйним оком дорослих. Молодь, певна річ, віддавала перевагу менш формальним знайомствам — на ковзанці, у затишних куточках лісу чи морського узбережжя, навіть у церкві, — проти чого гримали з амвонів пастори, а треба сказати, що вони втручалися до всіх можливих і неможливих повсякденних справ — боролися з театром, курінням тютюну, споживанням кави, пишними похоронами, пишними весіллями; засуджували довге волосся у чоловіків, срібні полумиски, навіть недільні прогулянки за місто. Віруючі вислуховували це з побожною міною і робили своє.

Подружжя було загалом солідною інституцією. Батько чи чоловік мали право визначити кару жінці, схопленій in flagranti[31], навіть убивство у такому разі сходило з рук. Заплющували очі на те, що неодружений чоловік підтримував інтимні стосунки з неодруженою жінкою — лише б дотримувався зовнішньої пристойності, натомість, якщо він був одружений, а його підловили на безпутному любовному туркотінні, то мусив зазвичай платити дошкульний штраф.

На тлі більшості сучасних йому європейських королівських і магнатських дворів двір намісника Нідерландів був оазою скромності. Лише Вільгельм II псував цей гідний наслідування образ поміркованості й цнот, а його бурхливий темперамент залишався вдячною мішенню ядучих сатир, листівок, ба навіть з театральної сцени йому дорікали справді надмірним числом коханок.

Втім, існувала дуже поширена, напівпоганська, глибоко вкорінена у традицію, сказати б, інституція — ярмарок — поєднання торговиці, прощі та вибуху розперезаної народної свободи. Сотні картин представляють ці нідерландські вакханалії, без яких неможливо зрозуміти життя голландців. Юрба працьовитих та ощадних селян і ремісників зазнає несподіваної метаморфози, вішає на кілочку свої незламні цноти й охоче віддається спокусі Семи Смертних Гріхів. Урожаєм ярмаркового засіву були численні байстрюки та знайди. Терпляча благодійність будувала для них щоразу нові притулки й виховні заклади.

У великих містах, головно портових, буяла проституція, з якою навіть не намагалися боротися, усвідомлюючи, що то марні зусилля, але почуття порядку вимагало взяти цей суспільний феномен у певні карби. Тому вдалися до оригінального способу — у деяких дільницях Амстердама опіку над будинками побачень доручили поліцейським, і вартові громадського порядку співпрацювали зі шльондрами у зразковій гармонії. Культивувалася не цілком законна, зате прибуткова процедура — ледачниця, вдаючи «цнотливу простушку», зваблювала поштивого, багатого громадянина у певне місце, де його вже чекала поліція і відмірювала «спокусникові» належну грошову кару. Платили, побоюючись скандалу, практично всі.

Як на цьому тлі виглядав casus Torrentius[32]? М’яко кажучи, маляр порушував загальноприйняті моральні норми, чинив це систематично, свідомо, демонстративно, наче символ віри, отож його головна вина полягала не в бурхливому та розпусному житті, а в атмосфері скандалу, розголосі, якого мистець надавав своїм вибрикам. А цього міщанська мораль не дарує.

Збірка доказів вини щодо цієї матерії не була ще підставою для виміру високого покарання, тож суд узявся конструювати звинувачення значно більшої ваги, а саме — у безбожництві.

Загальновідомо, що це поняття дуже недокладне, воно дає широкі можливості для інтерпретації, і цим привілеєм неясності в історії надто часто користувалися, що зазвичай мало фатальні для обвинуваченого наслідки. У випадку з Торентіусом обвинувачі прагнули довести, буцім маляр був богоборцем відвертим і агресивним, який не лише ганив догмати віри, а й ставив під сумнів існування Бога.

І ось розпочато — horribile dictu[33] — адже справа прецінь точиться в освіченій Голландії, збір зізнань, покликаних засвідчити тісні зв’язки маляра з нечистими силами. Хтось доніс, що Торентіус часто походжав лісом, де віддалік від людських очей розмовляв із дияволом, купував на ринку чорного півня та курку, може й для чорнокнижних практик, а з його робітні долинали голоси нематеріальних істот. Легко здогадатися, що то був шепіт абсолютно тілесних дам, які під покровом ночі відвідували маляра.

Послужливі власники заїздів і готелів, де Торентіус проводив гулящі вечори й ночі, наввипередки подавали свідчення його вини. Які ж то були докази? М’яко кажучи, сумнівні — підслухані розмови, уривки діалогів, навіть п’яні вигуки. Вони не складалися в жодне логічне ціле. Тим краще.

Один свідок зізнався, що маляр висловлював незрозумілі судження про Трійцю й муки Христові, інші доносили, що Торентіус одного разу назвав Святе Письмо намордником, накинутим на світлі уми, вважав насланий на людство потоп надто суворою карою, мав власні погляди на тему пекла й раю, в його присутності було піднято тост за Сатану; він також звертався до жінок, вживаючи улюбленого звороту: «Моя душа жадає твого тіла».

Суд не бажав зауважити простого факту, що балакучий від природи маляр, збуджений вином і веселою компанією, яка домагалася екстравагантних вибриків, провокував, скандалив, плів сім мішків гречаної вовни, словом, розважав співрозмовників не завжди у найкращому стилі. Що гірше, до уваги не бралися голоси на користь звинуваченого. Молодий маляр із Делфта, Крістіан ван Коувенберх, і його батько зізналися під присягою, що впродовж шестирічного знайомства не почули з уст Торентіуса жодного блюзнірства, навпаки, майстер завше з запалом боронив істини віри та ганив соцініанів й інших відступників. Такого роду зізнання суд кваліфікував nihil, тобто відкидав без пояснення причин.

Торентіус залишився наодинці. Всі законні гарантії, які належать оскарженим, були відхилені, бо провадився надзвичайний судовий процес, що навіть не передбачає присутності адвокатів. Акт оскарження містив 31 звинувачення; найчастіше закиди стосувалися єресі та образи Божої гідності.

П’ятикратно допитуваний, востаннє 29 грудня 1627 року за надзвичайних обставин, про які дещо далі, Торентіус, усвідомлюючи, що у цій грі ставки найвищі, боронився рішуче, логічно й переконливо. Так, він часто користувався послугами різних дівчат, бо як маляр міфологічних сцен (рідкісний у Голландії жанр) постійно шукав натурниць, схильних позувати оголеними, бо такий, а не інакший убір уподобали собі олімпійці. Якщо організовував учти в певних закладах, які не втішалися найкращою славою, то запрошував туди винятково дорослих чоловіків, котрі б мали усвідомлювати, що не приходять туди розв’язувати таємниці буття. Отож, він не був розбещувачем у поточному значенні цього слова.

З усією енергією та рішучістю він відкидав закиди щодо питань віри: він ніколи не ображав Бога, ні не ганив догматів. Звісно, траплялося, що він дискутував про питання релігії з пристрастю і проникливістю, породженими неспокоєм сумління, але власне це свідчить на його користь, бо ж ці проблеми були для нього надзвичайно важливими. Так само чинили й інші громадяни. Дивна річ: під час слідства звинувачення у приналежності Торентіуса до таємного товариства наче випарувалися. А це ж бо була вихідна точка всієї справи.

На тлі голландських судових хронік XVII століття процес Торентіуса належить до найскладніших, найпохмуріших, морально відразливих. Особливо від миті, коли було вирішено вжити до оскарженого засоби фізичного насильства.

Будучи не в змозі змусити Торентіуса визнати вину, суд постановив зламати його тортурами. Цей засіб належав до репертуару ненависної інквізиції і вживався все ще тільки до посполитих кримінальників, а під цю категорію звинувачений аж ніяк не підпадав. Гарлемські судді, мабуть, усвідомлювали, що зайшли занадто далеко, тому звернулися з листом до п’яти видатних юристів з Гааги, прохаючи висловити їх думку щодо припустимості у даному випадку таких суворих засобів слідства. І п’ятеро славних правників відповіли, що стосовно тих, хто припустив важкої образи Божої гідності, застосування тортур є законним засобом.

«Коли будь-що вирветься з моїх уст, якщо ви завдасте мені страждань, — то буде неправдою», — нібито кричав мистець своїм катам. І трапилася дивовижна річ — знаряддя для примусових зізнань виявилися безсилими. Торентіус не визнав інкримінованих йому злочинів.

28 січня 1628 року був оголошений вирок — спалення на вогнищі та повішення трупа на шибениці. Суд, наче вражений власного жорстокістю, замінив кару на 20 років в’язниці. Це було рівнозначно повільній смерті у льоху.

До честі голландської громадськості треба визнати, що цей жорстокий вердикт мав широкий розголос, викликав обурення, хоча, певна річ, не бракувало голосів задоволених святош. З’явилися численні листівки, автори яких таврували весь процес як повернення до практики іспанських окупантів. Видатні юристи протестували перед міською владою, доводячи, що під час слідства і судового процесу систематично порушувалися правні гарантії, покликані захистити оскарженого, на що прокуратура незворушно і без найменших докорів сумління просто відповідала, що тягар вчинених злочинів виправдав надзвичайні заходи у справі Торентіуса.

Навіть намісник Голландії герцог Фрідріх Генріх жваво цікавився всією справою. Ще під час судового процесу — на його перебіг він не міг мати жодного впливу — герцог домагався безстороннього розгляду справи, а після винесення вироку, засновуючись на повідомленнях приятелів засудженого маляра, які переказали йому, що Торентіус перебуває у повній ізоляції від світу, без медичного догляду і можливості фахової діяльності, намісник запропонував звільнити мистця з в’язниці. Він обіцяв, що накаже підшукати інше, більш відповідне місце ув’язнення, де засуджений знайде опіку, нагляд, а також необхідні умови для праці.

Батьки поштивого Гарлему відповіли листом, сповненим куртуазності та крутійства. Вони твердили, що засудженому зовсім не ведеться так зле, як про це розпускають чутки. В’язничний наглядач турбується про нього як власний слуга, в’язень має у розпорядженні хірурга, однак відмовляється від вжиття щодо нього необхідних, зовсім незначних заходів (сліди тортур можна зауважити «тільки» на ногах). Приятелі зносять йому білизну та дієтичні страви (мабуть, через надмірну делікатність райці утрималися від згадки, що внаслідок інтенсивних допитів у маляра була пошкоджена щелепа, і прийом їжі був для нього клопіткою справою). Ніхто також не заперечує супроти того, щоб він займався своїм мистецтвом, але, найпевніше, йому бракує бажання. Тому звільнення Торентіуса з в’язниці, навіть на умовах, запропонованих герцогом, не видається ані доцільним, ані слушним. Такий незаслужений акт ласки був би сприйнятий більшістю здорової громадської думки як підрив засад справедливості, а декого міг би заохотити до повторення подібних розпусних злочинів. Не можна також виключати хвилі протестів чи заколотів, адже громадяни очікують від влади оборони прав, добрих звичаїв і релігії. Понад то існує обґрунтоване побоювання, що навіть у місці відособленого ув’язнення Торентіус і надалі буде тим, ким був дотепер, себто розбещувачем і богоборцем.

Єдиним позитивним наслідком втручання намісника було пом’якшення в’язничного режиму. Влада дозволила приятелям маляра часто відвідувати його, дружина майстра могла провести з ним 14 днів у камері, дозволили щодня купувати один дзбан вина, вільного — о великодушність! — від міського податку, а також створено спеціальну комісію на чолі з Франсом Гальсом, покликану дослідити, чи у в’язничних умовах можна віддатися мистецтву. Дуже шкода, що рапорт у цій важливій і все ще актуальній справі не дійшов до наших днів.

Усе свідчило про те, що доля Торентіуса вирішена назавжди, і він уже ніколи не побачить світла свободи.

Але справа набула несподіваного обороту, розвернувшись майже на сто вісімдесят градусів, коли герцог Оранський отримав листа від англійського короля Карла І. Документ датовано 30 травня 1630 року.

«Mon cousin[34], — писав англійський монарх, — довідавшись, що такий собі Торентіус, за фахом маляр, перебуває вже декілька років у міській в’язниці Гарлема на підставі вироку, винесеного йому за скандальну поведінку та профанацію релігії, ми прагнемо запевнити, що не в наших намірах підважувати слушність оголошеного вердикту, ні домагатися скорочення чи пом’якшення кари, бо, як можна судити, була вона призначена справедливо за такі великі злочини»… Тут закінчується хитромудрий вступ, метою якого було розвіяти підозри, наче король втручається «у внутрішні голландські справи», і ми доходимо до пропозицій. Карл І просить, зваживши на великий талант Торентіуса, звільнити його і вислати до Англії pr?s de nous[35], а отже до двору; де він до решти віддасться малярству, а уважні очі пильнуватимуть, аби він не підпав під вплив грішних звичок і нахилів.

Можна мило обманюватися, що слова ці випливали з чулого серця монарха, до глибини душі перейнятого жорстокою долею мистця, проте, радше за все Карл І, відомий шанувальник мистецтва, придворним малярем якого був сам ван Дейк, просто вирішив скористатися оказією, і дешевим коштом, в обмін на туманні обітниці королівських милостей, запопасти славетного Торентіуса. Так чи інак, дипломатична махина була запущена в рух. Державний секретар віце-граф Дорчестер звернувся до великого пансіонера Голландії де Глархеса, а особливо жваву діяльність у цій справі розгорнув королівський посол Дадлі Карлтон. Мало не в усіх листах повторюється аргумент — було б великою втратою, коли б такий видатний мистець змарнував світа.

Їхні старання увінчалися успіхом. Торентіус покинув в’язницю, втім, за трьох умов: мусив сплатити значні судові відшкодування, урочисто заприсягтися, що негайно виїде до Англії та ніколи уже не повернеться на свою батьківщину.

Дальшу долю маляра ми можемо відтворити лише в дуже загальних рисах. Про його побут в Англії годі сказати щось певного. Схоже, що на землі своїх рятівників невиправний Торентіус продовжував вести давній спосіб життя. Так, принаймні, можна інтерпретувати таємничу згадку про нього — giving more scandal than satisfaction[36], — на яку натрапляємо у книжці Гораса Волпола Painters in the Reign of Charles I[37].

З явним божевіллям межує його повернення до Голландії. Він несподівано об’явився тут 1642 року, і справді важко сказати, на що він сподівався, — чи на те, що йому дарують провину, і повториться біблійна оповідь про блудного сина? Прецінь він аж занадто добре знав про запеклу ненависть гарлемських міщан. Отож, не виключено, цей вигнанець просто був змушений покинути місце свого притулку, і йому не залишилося нічого іншого, як повернутися на батьківщину та працею заслужити на кращу пам’ять нащадків. Також цілком імовірно, що Торентіус вирішив викликати долю на останній герць, знайти старих друзяк і пережити з ними кілька шалених ночей, повернути молодість фавстівським жестом, чого б це не коштувало. Не виключено, врешті, що він відчув себе смертельно втомленим вигаданою ним самим грою, і йому було байдуже, що буде далі, і чим закінчиться вся ця галаслива та навіжена повість.

А спіткало його те, що кожен легко міг передбачити. Другий процес, про який майже нічого не відомо, крім того, що мистець повторно зазнав тортур. Зламаний, Торентіус помер у рідному Амстердамі 17 лютого 1644 року.

Доля Торентіуса нагадує роман, але який — авантюрний, шахрайський, алегоричний? До нашого героя неможливо прикласти будь-які формули, дефініції, традиційні способи опису — так, ніби єдиним його посмертним прагненням було дурити нас, повторюючи, що він — гість нізвідки, без предків, без наступників і без роду, мешканець безмежжя.

Було б лише скромною констатацією, наближенням до загадки Торентіуса хіба на півкроку, якби ми сказали, що він був інакшим, зовсім несхожим на решту громадян Республіки тих часів. Виклично барвистий птах серед однобарвних птахів. Власне життя він, мабуть, трактував як творчість, матеріал, якому надавав незвичайної, вишуканої форми, і власне задля цього руйнував усталені конвенції, приголомшував і розбещував.

Йому належиться титул і сумна честь предтечі, адже у і ньому було щось від маркіза де Сада, а також від po?tes maudits[38] XIX століття, а якщо сягнути до ближчих аналогій, — від сюрреалістів. Торентіус випереджував свій час, наче домагаючись навзамін за незвичайні твори виняткового статусу для мистця, а це ніяк не уміщалося в головах порядних міщан, включно з міщанами-малярами. Тому він був приречений на поразку.

Для нас він залишився творцем єдиного образу, курйозним випадком на пограниччі політики, історії, звичаєвості та мистецтва.

Що сталося з його творами? Існує небезпідставне побоювання, що вони розділили долю автора, себто були знищені. Однак, то тут, то там, у переліках і спогадах сучасників можна натрапити на їхні сліди. Крам, письменник першої половини XVII століття, згадує про Портрет теолога. Образ складався з двох суміщених рухомих поверхонь; коли відсували першу, де було зображено поштивого дослідника божественних справ, здивованим очам глядачів відкривалася «навдивовижу майстерно виконана сцена в публічному домі». Непогано.

У реєстрі збірки Карла І ми знаходимо загальний, але достатній для міркувань запис про три образи Торентіуса: «One is an Adam and Eve, his flesshe very ruddy, theye show there syde face. The other is a woman pissing in a mans eare. The best of those 3 is a young woman, sitting somewhat odly with her hand under her legg[39]».

Багато творів мистецтва приречені на потаємне життя, і те, що ми оглядаємо в загальнодоступних музеях і галереях, є лише частиною вцілілого набутку минулого. Недосяжна решта холоне у неприступних лабіринтах, скарбницях, сховках уперемішку з цінними паперами, — їх ревно стережуть не завше освічені колекціонери. Тому не виключено, хоча шанси незначні, що якогось чудового дня вигулькне новий твір Торентіуса.

1865 року на паризькому аукціоні був проданий його образ — мабуть підписаний, бо в ті часи він перебував у нетрях забуття. Відома лише назва полотна — Діана й Актеон. Не збереглися ні репродукція, ні навіть опис твору. Ситуація змінюється мало не радикально, як за помахом чарівної палички, — предмет нашої розвідки підштовхує до використання чорнокнижної термінології, — коли чудовий знавець голландського мистецтва Бредіус публікує у 1909 році піонерську монографію про маляра. Через чотири роки було відкрито Натюрморт із вудилом, — за доволі незвичайних обставин, що не мусить дивувати, адже було ніби останнім жартом із того світу. Картина кілька століть служила накривкою для бочки з родзинками.

Анонімний рецензент, публікуючи у 1922 році звіт із віденських галерей, повідомив про черговий твір Торентіуса, виставлений на продаж. Він окреслює його як справді сенсаційний, «als ganz au?erordentliche Seltenheit[40]». Незвичним є уже сам міфологічний сюжет, що, як і акти, був у голландському мистецтві рідкісним жанром. До того ж — дивовижна сміливість у трактуванні теми. На першому плані — чепурне велике ложе, над яким нависає балдахін з вгодованим Амуром, а на ложі Марс і Венера інтенсивно зайняті одне одним. Зліва з’являється Вулкан із тенетами в руках, який либонь прагне підловити божественну пару на гарячому. Вгорі — гроно олімпійців. Як глядачі в театрі, вони залюбки спостерігають за цією сценою. І ще пару подробиць — мавпочка, яка навпочіпки сидить на ліжку, білий пінчер. Під ліжком сандалі й нічні горшки.

Ми нічого не знаємо про дальшу долю цього полотна, ні про його естетичні вартості, крім узагальнення рецензента: «Es ist eine Feinmalerei[41]». Проте сам перелік постатей і предків випромінює атмосферу будуарної розв’язності, пудри, парфумів і гріха. Чи Торентіус, який значно випереджував стиль епохи, не був також самотнім предтечею рококо, віддаленим попередником Буше і Фраґонара? Але де у країні статечних купців він знаходив аматорів для своїх розпусних творів? Ну що ж, мало не в кожну епоху трапляються колекціонери непристойних полотен, котрі спритно ховають свої скарби від очей дітей, дружин, вартових моральності, і тільки за виняткових оказій, заохочені вином, мандрують хитким кроком до темних закамарків і демонструють їх найближчим приятелям, заходячись при тому сороміцьким хихотінням.

Для нас уцілів один образ. Один-однісінький, що затримався над межею небуття.