Довготелесий Геріт

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Довготелесий Геріт

Геріт народився у маленькому селі поблизу Вере і так само, як і всім чоловікам його роду, йому судилося стати рибалкою. Звичним ладом долі наприкінці працьовитого життя він переказав би у спадок своїм синам човна й будинок, а сам вдовольнився б двома сажнями солончаку. Однак природа, яка зазвичай так обачно відмірює кшталти всім своїм творінням, учинила його почварою. Лякаючи батьків, він ріс понад усяку міру, аж у віці 17 років сягнув зросту два метри п’ятдесят дев’ять сантиметри. Безумовно, Геріт був найвищим чоловіком, якого будь-коли носила голландська земля. У гористому краї це, може, якось вдалося би приховати; тут, на великій рівнині, його зріст був постійною, хоча й неумисною, провокацією.

Обдарований велетенською силою, від природи він був мовчазним, лагідним і сумним. У нього не було друзів, його уникали дівчата. Найдужче він полюбляв сидіти у кутку хати і спостерігати, як у стовпі сонячного світла вирує курява.

Родичі не дуже його затримували, тож Геріт вирішив піти у світ і зробити зі своєї аномалії фах. Тому він мандрував від села до села, з міста до міста, і на ярмарках та селянських святах ламав підкови, гнув залізні штаби, легко, наче м’ячики, підкидав бочки, повні пива, голіруч спиняв на бігу схарапудженого румака. Геріт запекло боровся з конкуренцією інших вибриків природи — двоголовою свинею, собакою о шести лапах, конем, який уміє рахувати, а також штукарями, линвоходами, ковтачами розтопленої сірки, паяцами з випханими черевами, котрі падали обличчям у болото.

Серед шарлатанів, ворожбитів і щуроловів, під оглушливий вереск бубнів і труб, вигуки танцюючих хороводів, запахи м’яса, часнику й солодкого печива Геріт височів, наче щогла, та саме час сказати, що заробляв він небагато. У його блакитних очах крився сум батька численної родини. Численною родиною Геріта було здоровенне, завше голодне тіло.

Одного осіннього ранку 1688 року Довготелесого Геріта знайшли у провулку неподалік Ніве Граст у Гарлемі. Він лежав обличчям до землі. Його кубрак був просякнутий дощівкою та кров’ю. Велетневі завдали кілька ударів ножем. Убивць либонь було чимало, а лляний мішечок із грошима на грудях давав підстави для припущень, що то не було убивство задля пограбування. Тіло віддали Лейденському університетові, тож Геріт навіть не мав поштивого похорону. Тільки й того, що кілька проповідників згадали про вбивство у своїх казаннях, а один із них, якого понесло у риторичному завзятті, сказав, що Герітові завдали стільки ж ударів, як Юлієві Цезареві. Невідомо, в чому мала полягати ця піднесена аналогія.

Можливо, проповідник хотів натякнути, що здоровий республіканський дух з однаковою ненавистю ставиться і до імператорів, і до велетнів.