Дім

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Дім

З певним, але незначним перебільшенням можна сказати, що перш, ніж розпочалася мандрівка, існувала мапа, так само як спершу був нечіткий і безособовий начерк поеми, який довго витав у повітрі, перш ніж хтось не наважиться стягнути його на землю і надати йому кшталту, зрозумілого людям. А отже, мапи — партитури співу сирен, виклик сміливцям — наштовхнули голландців на зухвалий план подорожі вітрильником до Китаю північним морським шляхом — темним, вузьким, крижаним коридором, замість загальновживаного тропічного шляху, де чигали смертельно небезпечні пірати і не менш смертельно небезпечні конкуренти.

До справи поставилися з усією серйозністю, адже Генеральні Штати визначили нагороду в розмірі 25 тисяч флоринів тому, кому вдасться здійснити цей близький до божевілля намір. Двоє досвідчених людей моря, капітан Якоб ван Гемскерк і штурман Вілем Баренц, із командою та двома кораблями вирушили назустріч великому відкриттю. Травень 1597 року. Зелена смужка суходолу швидко зникає з очей, і не минуло й трьох тижнів, як вітрильники опинились у таємничому полярному світі. 5 червня один із моряків волає не своїм голосом, що побачив на видноколі зграю велетенських лебедів. Насправді то були айсберги. Помилка вахтового свідчить не лише про його поетичну уяву, а й про мізерну обізнаність із полярним пеклом.

Після численних драматичних пригод, випробувань атмосфери й долі, борні з усе більш незрозумілим довкіллям (дива наростають поступово, що дає змогу частково до них пристосуватися), через несповна чотири місяці після відплиття з Голландії подальша навігація стає неможливою. Кораблі біля берегів Нової Землі ув’язнила осіння крига. Вирішено саме там перечекати полярну ніч. Для цього був потрібен дім.

Завдяки щасливому випадкові на острові знайшли деревину, принесену сюди течіями з сибірських лісів, тверду, наче камінь, але моряки впоралися з цим непіддатливим матеріалом. На самому початку будови помирає корабельний тесля, якого поховали у крижаній ущелині: мерзла земля не бажала прийняти праху. Часу було вкрай мало. Дні ставали дедалі коротшими, температура лиховісно спадала. Будівельники скаржилися, що цвяхи, які вони, за теслярським звичаєм, тримали в зубах, примерзають до уст, отож їх треба відривати зі шкірою.

Нарешті 3 листопада до даху була прибита остання дошка. Втішені моряки увінчали свій дім сніговою віхою.

Отож, маємо дім — вітчизну в мініатюрі, схованку від морозу й білих ведмедів, які влаштовують справжнє полювання на голландців. Майже не було дня, коли б хтось не зіштовхнувся з ними ніс до носа, і тоді в рух ідуть фузеї, мушкети, алебарди і вогонь, проте це мало допомагає, впертість і затятість у цих тварин майже людські, вони з’являються несподівано, наче білі та кровожерні примари, залазять на дах, намагаються увійти через комин, нюшать і жахливо сопуть під дверима дому.

Хроніст цієї виправи, який рідко дозволяє собі чуттєві акценти — за винятком побожних зітхань на адресу Творця, — у певному місці свого повідомлення відмовляється від назви «ведмідь» на користь емоційного визначення «тварюка», яке вживатимемо до кінця своїх нотаток. Посередині полярної ночі ведмеді зняли облогу, і з’являються полярні лиси, для яких хроніст має тепле й чуле визначення «звірята», позаяк вони не страшні, слухняно потрапляють у розставлені пастки, поставляючи м’ясо (на смак схоже на кроляче) і хутро. Вкотре виявилося, що міфічне братерство людини й чотириногих підшите певною дозою облуди.

На землі, котра у Божих планах не була призначена для людини, на жорстокій, лискуче білій і сліпучо чорній шахівниці долі стояв дім. Вогонь, який палили у грубці, більше чадив, аніж зігрівав. У підтиканих мохом шпарах вигравав крижаний вітер. На підвішених до стін нарах лежали хворі на цингу та лихоманку; сніг засипав невеличку садибу аж по комин. Полярна ніч баламутила відчуття часу й реальності. Наприкінці січня моряки зазнали колективної галюцинації — так мандрівникам пустелі ввижаються оази, — вони узріли над горизонтом неіснуюче сонце. Але жалобний морок полярної ночі триватиме ще довго.

Помилився б той, хто подумав, що зимівля голландців була чимось на зразок пасивного опору. Навпаки, енергія, яку вони здолали з себе викресати, будить подив. Вони, наче добрі фризькі селяни, гарували у своїй безплідній волості. Моряки тягали дрова для опалювання, доглядали за хворими товаришами, ремонтували дім, дехто робив нотатки про особливості навколишнього світу; вони полювали, вправлялись у складнощах кулінарного мистецтва, читали вголос Біблію, влазили по четверо до бочки, де їх поливав гарячою водою корабельний цирульник, який також підстригав їм волосся, яке навдивовижу швидко відростало, наче тіло прагнуло вкритися шерстю; голландці шили одяг і взуття зі шкур упольованих тварин, співали побожних і жвавих пісень, ремонтували вічно замерзаючий годинник, який втішав їх, що час не є проваллям, чорним покровом небуття, що його можна поділити на людське вчора і людське завтра, на день без світла і ніч без зорі, на секунди, години, тижні, на сумнів, який минає, і надію, яка народжується.

Той, хто протистоїть стихії, добре усвідомлює, що у смертельній борні зі стократ сильнішим ворогом шанси мають тільки ті, хто зуміють усю свою увагу, волю, передбачливість зосередити на відсічі ударів. Це вимагає своєрідного редукування всієї особистості, деградації до тваринних рефлексів, продиктованих інстинктом. Треба забути про те, ким ти був, і рахуватися лише з саме цією миттю блискавки, вогню, бурі, тайфуну і землетрусу. Будь-яка людська доважка, будь-яка зайва думка, почуття, жест можуть призвести до катастрофи.

Жменька голландських моряків, котрі зазнали найважчих випробувань, принаймні двічі порушила ці залізні правила. Це додало до законів боротьби з безособовим жахіттям людського акценту. І може, це зовсім не була ризикована екстравагантність чи сентиментальна пісенька про симпатію, яку співають посеред крижаної пустелі, а суттєвий елемент захисту. Обидва випадки пов’язані з домом. Бо це був справжній дім.

Отож, 6 січня 1598 року, у день Трьох Царів, зимувальники, нехтуючи тим, що діється навколо, вирішили відзначити свято, як на батьківщині. Навіть розсудливий капітан ван Гемскерк скорився шаленству і наказав виділити команді із танучих запасів добрячу порцію вина, два фунти муки, з якої спекли кекс і хрустке печиво. Глінтвейн із приправами настільки розохотив команду, що вона пустилася в танок, і кілька разів yтнулa улюбленого партача, танець з капелюхами і лови. Моряки влаштували конкурс на Імператора Нової Землі та обрали Мигдалевого Короля. Ним став хворий, зовсім юний моряк Якоб Шедам, котрий незабаром помер, але того пам’ятного вечора востаннє усміхався, радше друзякам, аніж світові. Хроніст каже, що все було так, як у нашої дорогої родини у вітчизні, на яку покликається лише раз врочистою формулою patria.

Не відомо, кому це спало на гадку, — може, то витвір колективної уяви, — втім, коли врешті постав дім (правду кажучи, то була собача буда), йому вирішили надати стилю. Над низькими дверима намалювали чорною фарбою трикутний портал, зобразили також два вікна, симетрично розташовані на фронтальній стіні (насправді дім був без вікон). До плаского даху прибили східчасту аттику з корабельних дошок, яку невдовзі зніс сніговий буран, відверто ворожий цим естетичним витребенькам.

Коли 13 червня 1598 року два вбогі човни вирушили у зворотну путь, ніхто не наважився озирнутися і поглянути на покинутий дім, на цей пам’ятник вірності — з трикутним порталом і двома фальшивими вікнами, у яких зачаївся смолянистий морок.