Портрет у чорній рамі

Портрет у чорній рамі

Не знаю, чому ті літні панове обирали саме мене і підсідали у барах, кав’ярнях, на лавах у парку, щоб я слухав їхні довгі монологи, помережені назвами екзотичних островів і океанів. Ким вони були тепер? Банкрутами, позбавленими багатства й влади. Свою роль вигнаних князів вони грали з вправністю старих, рутинних акторів. Одне треба визнати — ці панове не були сентиментальними. Вони знали, що не можуть сподіватися ні на права, ні на співчуття. Тож відгороджувалися від навколишнього світу зверхньою погордою.

Вони належали до однієї раси, становили, якщо так можна висловитись, особливий різновид роду людського. Їх зраджували хижі обличчя, а також одяг, старомодна, обшарпана елегантність — врятований від потопу капелюх фантастичного кшталту, хустинка у верхній кишені піджака, краватка з великою перлиною, шовковий шарф, що старів разом із ними і тепер нагадував конопляну мотузку, обкручену довкола шиї.

Слухаючи їхні оповіді, я думав про молодого, двадцятирічного чоловіка, який через кілька днів після Різдва Христового 1607 року на покладі корабля Ост-Індської Компанії вирушив у дорогу на Далекий Схід. Його звали Ян Пітерзсон Кун, він був сином дрібного крамаря з Горна. Куна очікувало неабияке завдання — інспекція голландських колоній на Яві та Молукських островах, надсилання рапортів про стан і перспективи торгівлі, а також про політичну ситуацію на цих віддалених землях, де зіштовхувалися між собою інтереси великих колоніальних держав. Таким безневинним і несуттєвим був початок цієї епопеї.

Важко сказати, чим керувалися панове з Компанії, обираючи саме цього юнака з мізерним досвідом. Чи був то сліпий випадок долі, а чи вирішальним чинником стало його обличчя, відоме з пізніших портретів, обличчя з рисами іспанського войовника, обличчя запекле, владне, непроникне.

А в колоніях було зле, про що Кун повідомляв у своїх численних рапортах, написаних із пристрастю і завзяттям апостола Білої Цивілізації. Населення деморалізоване і не певне своєї долі, склади, контори, форти й пристані перебували у жалюгідному стані, корупція та пияцтво сягнули загрозливих розмірів. Усе це діється на очах у тубільців, які тільки й чигають на слушну мить, аби підрізати горло загарбникам.

Тому Кун вимагає зброї та війська. «Ваші Високості, — пише він у одному з листів до Компанії, — повинні знати, що ми не можемо провадити війни без торгівлі, ні торгівлі без війни». Він також домагається, щоб до колоній прислали молодих, морально бездоганних, працьовитих голландців, покликаних замінити звироднілих desperados[52]. Він просить своїх зверхників — нечувана річ — прислати чотирнадцятирічних дівчат із голландських сирітських притулків, які в майбутньому стали б цнотливими дружинами колонізаторів.

Кун аж бризкає енергією та помислами, всюдисущий, він невтомно курсує поміж Борнео, Суматрою, Калімантаном і Явою, поєднує у своєму характері риси члена Трибуналу Святої Інквізиції та конкістадора. Йому було тридцять років, коли його призначили генерал-губернатором Ост-Індії, що дало йому до рук практично необмежену владу. Як вчить історичний досвід, це зазвичай призводить до злочинів.

Отож, трапилося так, що молоденького хорунжого Кортенгуфа підловили на флірті з дванадцятирічною вихованкою губернатора Сартьє Спекс. Обоє були позашлюбними дітьми службовців Компанії, парою бездомних і недолюблених підлітків. Кун особисто холоднокровно продиктував їм смертний вирок.

Широкого відгомону в Європі набула справа походу на острови Амбон і Банда. Під час військової експедиції з-поміж п’ятнадцяти тисяч мешканців цих островів чотирнадцять тисяч були вбиті, а сімсот продані в рабство. Дехто стверджує, що фактичним винуватцем побоїща був місцевий губернатор Сонк, тоді як Кун тільки віддав наказ евакуювати тубільців. Слово «евакуація» зрозуміли у сенсі остаточного переселення, тобто перенесення на той світ. Такі семантичні непорозуміння трапляються лише в країнах, якими править залізна рука.

Сильні люди самотні. У Куна не було друзів. Точніше кажучи, був тільки один. Ця приязнь була сором’язливою, глибоко приховуваною.

Великий губернатор вислизав уночі без особистої охорони, простував вузькими вуличками Батавії, забудованої за амстердамським зразком: шпичасті дахи будинків, канали, містки, безглузді млини, які перемелювали тропічну спеку, і доходив до доволі непоказного будиночка, в якому мешкав китаєць Соув Бінґ Конґ, колишній капітан корабля, а тепер банкір, точніше кажучи, лихвар.

Про що вони балакали? Про бухгалтерію, що була прихованою пасією, ба більше, коханням губернатора. Бінґ Конґ відкривав йому таємниці китайського способу ведення торговельних записів, а Кун оспівував принади італійської бухгалтерії. Після сповнених важкої праці днів управитель голландських колоній зазнавав полегші, умиротворення, майже фізичного щастя, коли міркував про білі картки паперу, про дві колонки цифр під рубриками дебет-кредит, бо вони порядкували складний і темний світ незгірш від етичних категорій добра і зла. Бухгалтерія була для Куна найвищою формою поезії — вона визволяла приховану гармонію речей.

Він помер у розквіті сил, захворівши на тропічну лихоманку. Кінець настав настільки несподівано, що Кун не встиг написати заповіту, ні навіть віддати останні накази й розпорядження. Можна сказати, що він захлинувся смертю, не допивши її до дна. Тому, мабуть, він століттями втілювався в інших хижаків, включно з тими, яких я зустрічав у барах, кав’ярнях, на лавах у парку — останніх із цього ґатунку.