Ліжко Спінози

Дивна то річ, але найміцніше у нашій пам’яті закарбовуються постаті великих філософів із того періоду, коли їхнє життя точиться до краю. Сократ підносить до уст келих цикути; Сенека, якому раб перетинає вени (є такий образ Рубенса); Декарт, котрий тиняється холодними палацовими покоями у передчутті, що роль учителя шведської королеви стане його останньою роллю; старий Кант нюхає тертий хрін перед виходом на щоденну прогулянку (ціпок суне вперед і дедалі глибше занурюється у пісок); Спіноза, виснажений сухотами, терпляче шліфує лінзи, проте він уже такий слабкий, що не зможе закінчити Трактату про веселку… Галерея шляхетних дідуганів, бліді маски, гіпсові відливки.

В очах біографів Спіноза неодмінно виглядає ідеалом мудреця — до решти зосереджений над витонченою архітектурою свого твору, досконало байдужий до матеріальних справ, вільний од пристрастей. Та все ж існує певний епізод його життя, який одні оминають мовчанкою, а інші вважають незрозумілим вибриком молодості.

Отож, 1656 року помер батько Спінози. Барух мав у родині славу дивака, юнака без практичного чуття, який тринькає дорогоцінний час, вивчаючи незрозумілі книги. Завдяки спритним махінаціям (головну роль у них відігравала зведена сестра Ребека та її чоловік Касерес) його позбавили спадку, сподіваючись, що неуважний юнак навіть не помітить цього. Проте сталося інакше.

З енергією, якої ніхто від нього не сподівався, Барух розпочав у суді процес; він залучив адвокатів, викликав свідків, був конкретним і палким, досконало орієнтуючись у найдрібніших нюансах процедури і переконливо виглядаючи у ролі утиснутого в правах, покривдженого сина.

Порівняно швидко впоралися з поділом нерухомості (щодо цієї матерії існували чіткі юридичні приписи). Аж тут несподівано настав другий акт процесу, який породив у загалу відразу та ніяковість.

Барух, наче у нього вселився сатана жадібності, почав сперечатися мало не за кожен предмет, що походив із батьківського дому. Почалося від ліжка, на якому померла його мати Дебора (він не забув також і про темно-оливкові занавіски). Відтак Барух домагався позбавлених вартості речей, пояснюючи це емоційною прив’язаністю. Суд дуже нудьгував і не міг втямити, звідкіля у цього аскетичного юнака береться нездоланне бажання успадкувати коцюбу, цинковий дзбанок із відірваним вушком, звичайний кухонний столик, порцелянову фігурку пастушка без голови, зіпсований дзиґар, що стояв у сінях і був оселею для мишей, чи образ, почеплений над грубою і настільки закіптюжений, що скидався на автопортрет смоли.

І Барух виграв процес. Тепер він міг гордовито всістися на піраміді своїх трофеїв, зневажливо позираючи на тих, хто намагався позбавити його спадку. Але він цього не зробив. Спіноза взяв лише материне ліжко (з темно-оливковими занавісками) — решту подарував своїм переможеним на процесі суперникам.

Ніхто не міг зрозуміти, навіщо він так вчинив. Усе це виглядало явною екстравагантністю, проте у суті своїй було сповнене глибокого сенсу. Так, наче Барух хотів сказати, що цнота зовсім не є притулком для слабких, а акт зречення є актом відваги тих, хто відмовляється (не без жалю і вагання) від речей, якими прагне володіти загал, задля справ незбагненних і величних.