Епілог

Епілог

Корнеліс Трост, продавець тканин, незнаний герой історії, помирає.

Це неправда, що перед смертю нам являється все наше життя. Великий підсумок існування — то вигадка поетів. А насправді ми западаємо у хаос. Корнелісу Тросту поплуталися дні та ночі, він не відрізняє вже понеділка від неділі; третя година пополудні мішається йому з четвертою на світанку, коли він сторожко вслухається у власне дихання й удари серця. Трост сказав поставити на столику перед ліжком годинник, ніби сподіваючись зазнати ласки космічного порядку. Але чим же ж є дев’ята година, коли о цій порі не можна сісти за столиком у конторі, чим є полудень без біржі, четверта година, якій відібрано обід, шоста без кави й люльки, а восьма позбавлена будь-якого сенсу, бо з неї вилучено стіл, вечерю, близьких і приятелів. О святий ритуале повсякдення, без тебе час порожній, наче фальшований інвентар, якому не відповідає жоден реальний предмет.

Ангели смерті чатують біля ложа. Незабаром оголена душа Корнеліса Троста постане перед Найвищим Суддею, аби скласти звіт зі своїх учинків. Про справи божественні ми знаємо зовсім мало, тож нас цікавить лише по-людськи дрібне запитання — чи був він щасливим?

Прихильна доля вела його за руку, коли півстоліття тому, того незабутнього квітневого дня він блукав велетенським і гамірним Амстердамом, стискаючи у жмені листа з рекомендацією до родича-шевця з проханням-воланням, аби прийняв хлопця ласкаво і вивчив його фахові. Той лист, витвір сільського навчителя, мав лише один ґандж — у ньому не було адреси.

І тоді, як це трапляється лише у казках, перед малим приходьком виріс гарний, вбраний у чорне чоловік — Балтазар Йонх, продавець тканин, який без зайвих слів узяв його до себе, ласкаво наділив ліжком на горищі та відповідальною роллю хлопчика на побігеньках. Таким от робом, без жодних зусиль і заслуг, Корнеліс перемістився зі, здавалося б, судженого йому чистилища копила й дратви на небеса шовку й мережив. Так почалася карколомна кар’єра, бо ж не кар’єра це, а тільки природний хід речей, коли син бургомістра стає бургомістром, а син адмірала — адміралом.

Корнеліс Трост гідно піднявся всіма щаблями купецького фаху, — був сумлінним і ревним помічником, писарчуком, комірником, бухгалтером, челядником, якого дами полюбляли за вічно рожеві щічки, врешті кимось на кшталт особистого секретаря Йонха. Настала пора спуститися з горища, що мало засвідчити — до нього ставляться як до члена родини, нечисленної, але поважної, до складу якої входили господар, господиня дому та дочка.

У той час Корнеліс Трост учинив небуденну річ: аби передати важливого конфіденційного листа, він на лижвах подолав замерзлими каналами дистанцію Амстердам-Лейден за несповна годину. (Невдячна людська пам’ять не занотувала цього вартого уваги факту.) Пан Йонх дбав, щоб у здорове тіло свого улюбленця влити здоровий дух. Він посилав його на уроки танців, навчив його грі на флейті та парі латинських прислів’їв, із яких Корнеліс найдужче уподобав собі Ніс Rhodus, hic salta[55], і вплітав його у розмови зі значними особами надто часто, інколи навіть без жодного сенсу.

Пан Йонх був людиною широкого світогляду, освіченою та витонченою. Він зібрав чималу бібліотеку. Попереду стояли твори класиків, натомість позаду сором’язливо тулилися захоплюючі розповіді про далекі мандри — це вони, мабуть, підштовхнули його онука на шлях авантюрного життя. Йонх купував картини, цікавився астрономією. Вечорами він бренькав на гітарі та читав латинських поетів, проте перевагу віддавав рідному Фонделеві. Систематично збільшував свою колекцію мінералів. Над усе полюбляв Лівія, устриці, італійську оперу та легкі рейнські вина. Його раптова смерть щиро засмутила родину і приятелів. Помер він так само вишукано, як жив, — за накритим столом, підносячи до уст вимочений у вині біфштекс.

Не чекаючи, аж обсохнуть сльози, Корнеліс Трост попросив руки дочки покійного господаря, Анни. У цьому не було жодної меркантильності, принаймні так він гадав, хоча водночас чудово усвідомлював, що ввійшов до прийомної родини не через парадні двері, а через горище. Але тієї миті Корнеліс почував себе шляхетним Персеєм, який визволяє Андромеду, приковану до скелі сирітської жалоби.

Освідчення було прийняте (хто б краще провадив справи фірми!), і незабаром (занадто незабаром, як казали лихі язики) влаштували весілля; не надто гучне з огляду на обставини; попри це столи вгиналися від наїдків і трунків. Корнеліс після надмірної кількості тостів, скроплених вином, ячною горілкою, араком, іпокрасом і пивом, провів першу шлюбну ніч у стані цілковитої непритомності.

Через рік після шлюбу народився єдиний син, якому при хрещенні дали ім’я Ян.

Справи фірми (вона тепер називалася Йонх, Трост і Син) малися чудово не лише завдяки сприятливій кон’юнктурі, проте насамперед завдяки купецьким талантам Троста, його незвичайній інтуїції продавця. Селянського роду, він знав, що його земляки консервативні до мозку кісток. Здавалося б, що власник великої крамниці тканин повинен цікавитися модою. Трост її просто ігнорував і вважав чимось на зразок надокучливого катару, який інколи гнітить організм, повний здорових звичок і смаків. Якщо він і допускав «останні зойки» моди, то лише з царини аксесуарів, — стрічки, браслети, пряжки, ну, врешті, пера. Корнеліс непохитно вірив, що справжня елегантність не потребує ламаних ліній і багатства барв, а полягає у лагідній прямій лінії крою та шляхетності чорного, фіолетового й білого кольорів. Він також був, якщо так можна висловитися, полум’яним патріотом вітчизняної промисловості. Трост сам уважав і переконував у цьому клієнтів, що найкраще сукно походить із Лейдена, полотно з Гарлема — поза конкуренцією, амстердамські шовкові тканини справді незрівнянні, і немає на землі оксамиту, кращого за утрехтський.

Корнеліс Трост, власник фірми Йонх, Трост і Син, невтомно працював шість днів на тиждень, але неділі та свята повністю віддавав родині. З ранньої весни до пізньої осені, прослухавши службу Божу, Трости вирушали у далекі походи до «Трьох Дубів», до дюн чи до заїзду «De Zwaan», розташованого у мальовничому закутку. Виглядало це так: на чолі крокував Корнеліс (завше попереду на відстані кількадесят метрів, наче його розпирали спогади про давні лижварські подвиги), за ним дріботіла тиха Анна, а замикала похід служниця з потворно великим кошиком харчів та маленьким верескливим Яном, який їхав у візку, запряженому козлом. Батьки розпещували одинака понад усяку міру. Постій. Сніданок у затінку старезних в’язів — сметана, суниці, черешні, чорний хліб, масло, сир, вино, біфштекси.

Раннім пополуднем родина заходила до відомого чудовою кухнею заїзду «De Zwaan», розташованого поблизу великого перехрестя доріг, уздовж яких стояли шибениці; їх можна було тактовно оминути, пошукавши стежок через луки. У заїзді завше було тісно й гамірно, у повітрі висів важкий дух тютюну, баранячого смальцю та пива. Корнеліс Трост зазвичай замовляв гутспот, кращого за який годі відшукати у цілих Сполучених Провінціях, лосося у зеленому соусі, незрівняні налисники й каштани, вкриті цукровою глазур’ю (він завбачливо розпихав їх кишенями, побоюючись несподіваного нападу голоду на зворотному шляху). І все це кропилося подвійним делфтським пивом, впроваджуючи душу та тіло у стан ситої меланхолії.

Повернення відбувалося поволі, у зворотному порядку: на чолі їхав Ян, поряд йшла служниця — вже без вантажу, за ними Анна, тривожно вслухаючись у себе, а замикав процесію Корнеліс, який часто зупинявся, ніби зачудований красою існування та вродою природи, задирав голову вгору і вітав перелітні хмари голосним, хоча й не надто згідним із засадами гармонії співом:

Добрий вечір, добрий вечір,

Моя мила Йосі.

Або:

Буйні діброви, урвища красні,

Свідки достойні щастя мого.

Коли б тоді, або через кільканадцять років, Корнеліса Троста запитали, чи він щасливий, той не зумів би відповісти. Щасливі люди, як і здорові, не задумуються над власним станом.

Чудесний годинник відмірює будень і свято! Щоправда, Корнеліс Трост ніколи не стояв у сліпучому блиску історичних подій. Проте чи можна сказати, що у світовій драмі він виконував крихітну роль? Він прийняв свою долю продавця тканин, як інші приймають роль конкістадорів, єретиків чи державних мужів. Лише раз Корнеліс торкнувся історії, мимохіть, наче в танці. Трапилося це під час візиту чужинського монарха.

Трост — він тоді був старостою гільдії — вирушив до ратуші на урочистий прийом, перепоясаний помаранчевим шарфом, із жовтими стрічками під колінами і на раменах; голову його оздоблював вигадливий капелюх, прикрашений чорним страусовим пір’ям, яке тріпотіло від найменшого подмуху вітру. Корнеліс усім серцем ненавидів ці помпезні убори, наче костюми оперних співаків, але не шкодував про цей маскарад, бо ж побачив монарха очі-в-очі, тобто з людської перспективи. Пізніше він безконечну кількість разів повторював: «Я бачив його впритул, і знаєте, — він товстий, блідий, низький, ну, майже на півголови нижчий від мене». І його розпирало від великої республіканської гордості.

Після прийняття на честь монарха відбувся парад, поєднаний зі стріляниною у безневинне небо. Трост вдруге отримав нагоду випробувати свою прегарну флорентійську рушницю. Вперше це трапилася в його садку, коли він стрелив навмання у сову, яка порушувала нічний спокій. Кольба рушниці, оздоблена інкрустацією, представляла суд Париса на тлі розлогого гірського краєвиду; Корнеліс найдужче цінував саме цю частину зброї, вважаючи металеву трубку зайвим доповненням.

Після тих історичних трапунків життя точилося своєю чергою. Справи йшли чудово, от лише Ян завдавав батькам безугавних клопотів і гризот: не вчився, тікав із дому, обертався у товаристві невиправних лобуряк. Одначе гулящий син завше повертався у лоно родини, і тоді відбувалася біблійна сцена, сповнена сліз, каяття і вибачень. Здавалося, справи нарешті влаштуються сприятливо для всіх. Тільки Анна слабувала, тож було вирішено прийняти третю служницю; з-поміж багатьох кандидаток вибрали молоду фризьку селянку на ймення Юдіт.

Вона не була сліпучо вродливою, але її зовнішність будила в душі господаря дому невиразні й лагідні спогади про далеке дитинство. Він дуже її любив і дарував, прохаючи, аби вона нікому нічого не казала, стрічки та шпильки, які чудово пасували до її рудого пухнастого волосся. Корнеліс виблагав у дружини дозвіл, щоб Юдіт допомагала йому ввечері у крамниці. Таке, що вони залишалися на самоті й замикали двері на ключ, могло трапитися двічі або тричі. Проте, лихі язики сусідів пліткували про моральний розклад. Анна страждала підкреслено виразно і мовчки.

Корнеліс почав частіше навідуватися до цирульні. Він годинами грав на флейті, став говірким, галасливим і надміру веселим. Одного дня він зізнався Анні, що хоче замовити портрет. Йому нарадили маляра, який мешкає на Розенхраст, і є, чи, може, був, відомим портретистом, а також творцем образів на релігійні теми. Святково одягнений Трост навідався до маляра. Прізвище майстра не трималося йому голови, проте перехожі вказали потрібний будинок. Маляр прийняв його не надто ґречно. Очі він мав близько посаджені, вони прошивали навиліт, а руки огрубілі, мов у різника; одягнений був у довгий поплямований фартух, а на голові мав дивацький тюрбан. Усе це ще можна було б стерпіти, втім ціна, яку заправив за портрет той нахаба — 300 флоринів, спантеличила Корнеліса (він одразу ж перевів суму на лікті добірної вовняної тканини). Запанувала клопітка мовчанка. Врешті маляр сказав, що може намалювати Корнеліса в личині фарисея, і тоді ціна буде значно нижчою. Тут, однак, заграв уражений гонор продавця тканин. Трост хотів, щоб його зобразили таким, яким він був — на вершині успіху, в лагідному блиску щастя, але без марних символів і декорацій, із власного великою головою, увінчаною кучмою волосся, з проникливими очима, які довірливо дивляться у майбутнє, м’ясистим носом, губами ласуна, а також міцними, опертими на раму картини руками, яким можна довірити не лише справи фірми Йонх, Трост і Син, а й долю міста (в ті часи Корнеліс мріяв про посаду бургомістра). Не дивно, що угода про створення картини так і не була укладена. Пізніше хтось підказав йому прізвище іншого славетного портретиста з Гарлема, однак він до нього так ніколи і не потрапив, — Троста тоді обсіли поважні клопоти й турботи.

Не знати звідкіля й коли приходить буря, яка розхитує підвалини дому (а здавалося, що вони такі непорушні), і в різкому світлі блискавки виринає марнота плодів, мозольно накопичуваних упродовж усього життя. Ян, єдиний син і надія, майбутній спадкоємець фірми, всерйоз утік із дому. Він зоставив листа, що подається на корабель, навіть назву його подав, але незабаром виявилося, що такого корабля немає й не було. Тож, залишалося тільки похмуре припущення, що хлопець, а властиво вже дорослий чоловік, пристав до піратів, до тих нікчем, які викидають за борт Біблію, вервицю і корабельний щоденник, аби життя своє, сповнене злочинів, закінчити у в’язничних льохах чи на шибениці.

Вперше Трост відчув себе скривдженим і приниженим. Анна, щоправда, також страждала, проте спокійно, в глибині своєї непроникної материнської істоти. Натомість розлоге страждання Корнеліса охоплювало багато сфер душі: він був уражений несподіваним ударом фортуни, раніше зичливої, а тепер раптом повернутої своїм справжнім, глумливим обличчям; він відчував себе позбавленим доброго імені та заслуг, постійно повторюючи подумки жорстоку фразу: «Я вже тільки батько злочинця»; він втратив віру в єдину форму людського безсмертя, втілену в надії, що у реєстрі гільдії торгівців сукном віками повторюватиметься прізвище Трост, оповите людською шаною та довірою.

На лихо, скандал із Юдіт (Корнеліс був переконаний, що не було жодного скандалу) набував дедалі ширшого розголосу. Справді, він щоразу довше залишався з нею після закриття крамниці, а це давало достатній привід для пліток. Знайомі відповідали на привітання, примруживши око і пустотливо посміхаючись, що, мабуть, мало б означати: «Ну-ну, ми й не припускали, що ти такий відчайдух». Натомість, під час відправи у церкві сусіди по лаві воліли постояти поруч на кам’яній підлозі, аби дати зрозуміти, що пустка, яка його оточує, — це вираз суворого попередження. Тож, задля добра фірми Трост вирішив позбутися дівчини. Він особисто пішов із нею на площу, звідки у напрямку Горна вирушали вози, по-батьківському її обняв, втиснув у руку 14 флоринів і 8 стейверів.

Юдіт зникла у натовпі. Він не бачив, чи сіла вона на віз. Якщо дівчина пішла до заїзду «Під Чорним Півнем» на другому боці вулиці, відомого лихою славою (дорогу сюди добре знали моряки, спраглі дешевого кохання), то доля її була загублена. Ця думка, а особливо пов’язані з нею образи любощів, переслідували Корнеліса роками.

Він працював із колишньою енергією, втім, без окрилюючого всі його попередні починання ентузіазму. Інколи бувало, що Трост відмовлявся від закупу великих партій товару, навіть на дуже вигідних умовах, примовляючи: «Залишаю це молодим; я зараз обходжу мої волості, перевіряю мури, фортеці та ланцюги». Справи, однак, йшли не гірше, як раніше.

Навесні померла Анна.

Тепер він залишився сам. Якийсь час Корнеліс подумував було, що годилося б увічнити пам’ять про себе та Анну в камені — це мав би бути барельєф, вмурований у стіну Ніве Керк, із зображенням подружжя, яке тримається за руки; внизу цитата з Письма: «Тож жалкую і покутую у поросі й попелі». Але здоровий глузд Корнеліса, який ніколи його не підводив, навіть тоді, коли він наближався — щоправда, рідко — до сфер, непідвладних розумові, цей здоровий глузд нашіптував йому, що той, хто справді кориться Господові, не зводить собі пам’ятників із мармуру. Тож він відкинув цю спокусу. «Вистачить мені простої плити на підлозі у церкві», — сказав Трост, дивуючись власній скромності.

Нова ідея вивільнила у ньому нечувані поклади ініціативи, винахідливості та запалу. Йому вдалося переконати понад міру ощадливих колег по цеху (він уже багато років був їхнім деканом), що треба спорудити сирітський притулок. У Корнеліса вселився дух молодого підприємця, ба більше — апостола справи. Він подвоювався і потроювався, коли організовував збірки, свята й лотереї, покликані наповнити коштами починання, затверджував плани, наглядав за процесом будови, годинами обговорюючи з мулярами й теслями кожну дрібницю. Трост любив прогулюватися ділянкою майбутнього сирітського притулку і креслити паличкою на тлі неба відсутні поки що стіни й вікна, поверхи, карнизи та стрімкий дах.

Вечори купець проводив удома, у «жовтій кімнаті», вікна якої виходили у сад. Там стояло крісло, обшите червоним курдибаном, у якому пан Йонх (о, як давно це було!) читав упівголоса своїх латинських поетів. З-поміж домашніх меблів цей предмет шанували найбільше, він був наче флагман, який кермує флотилією ліжок, столів, крісел, бездонних шаф і буфетів. Корнеліс навмання брав пару книг із бібліотеки, поринав у те крісло, переглядав останній номер «Голландського Меркурія», де ніколи не бракувало цікавих звісток про повені, придворні інтриги, біржу, чудеса і злочини. Він читав не довго; він вслухався у гомін вулиці й шелести будинку. З саду долинали міцні пахощі нарцисів, диких руж і шафрану.

Коли Корнеліс скорявся владі шерехів і пахощів, то переконувався, що час не підвладний його волі. Колись, у часи молодості, він панував над часом, міг його затримати чи пришвидшити, як рибалка, який накидає хвилям ріки власний ритм. Тепер він почувався каменем, кинутим на дно, оброслим мохом каменем, над яким переливається рухливий безмір незбагненних вод.

Книга зсувалася з колін. Трост ціпенів. Дедалі частіше служниця мусила будити його до вечері.

Невдовзі після гучного святкування уродин (йому виповнилося 60 років) Корнеліс занедужав. Лікарі діагностували жовчну лихоманку, порекомендували спокій та запевнили, що пацієнт скоро одужає. Завбачливий Трост уклав заповіт і розпорядився сплатити взяті раніше позики. Стан фірми виглядав так: активи — 12 000 флоринів, добре забезпечені кредити — 9 300 флоринів і 5 100 флоринів у цінних паперах та акціях Ост-Індської Компанії.

Корнеліс усе слабшав, він уже не вставав із ліжка. Лікарі приписували компреси з зілля, розмаїті мікстури — вино з хіною, настій алое, витяжку з тирличу, пускали також кров; нарешті порадили прикладати до грудей хворого павучі голови у лушпинні волоського горіха, а коли б і це не допомогло — замінити павучі голови рядками з Біблії. Наука цілком очевидно м’яко поступалася місцем вірі.

Щодня близько п’ятої — літо було гоже, дуже тепле — приходив старий приятель Троста, Абрагам Ансло, колись відомий усій Голландії проповідник, а тепер мовчазний дідок із сивою благенькою борідкою і вічно сльозавими очима. Він сідав у ногах ліжка. Друзі посміхалися одне одному; їхній діалог точився поза словами і часом. Хворий дуже потребував звіритись у своїх сумнівах, душевних ваганнях і неспокої. Він зовсім не міг зрозуміти Того Світу. Порожня блакить сповнювала його жахом. Либонь, то був безбожний вибух уяви, а насамперед — поганських відчуттів. Корнеліс абсолютно не міг усвідомити, як можна існувати без дому, без рипливих сходів і поручнів, без завіс і свічників. А ще — без тканин, між якими він провів усе своє життя. Яка невблаганна сила забирає нам холод шорсткого шовку, чорну вовну, яка переливається в руці, наче лагідна хвиля, полотно, що нагадує поверхню ставка, сковану кригою, велюр, який лоскоче, немов хутро, мережива, ладні, здається, шепотіти про жіночі таємниці.

Ансло йшов собі перед смерканням, і на прощання торкався холодними пальцями руки приятеля.

Залишилося зовсім мало часу.

Як не завтра, то післязавтра ввійде зі сніданком служниця і коротко зойкне.

І тоді завісять усі дзеркала у будинку і повернуть усі образи до стін, щоб зображення дівчини, яка пише листа, кораблів у відкритому морі, селян, які танцюють під високим дубом, не затримували дорогою того, хто мандрує до світів, непідвладних уяві.