10. Мистецтво
Мистецтво України бере початок у середньому палеоліті. В пам’ять про ті давні часи лишилися прикрашені предмети побуту та зброя, тотеми з візерунками, скульптурні зображення на могильних курганах та загадкові рельєфи на кам’яних плитах. Витворів давньослов’янського мистецтва, пов’язаного із язичницькими віруваннями, практично не збереглося. Уявлення про нього дають тільки збруцький ідол біля села Личківці в Тернопільській області та рельєф «Жрець Олега» в селі Буша Вінницької області.
* * *
З язичницькими віруваннями пов’язані й древні кам’яні скульптури, так звані половецькі баби, які часто зустрічаються на землях України. Нині найбільші колекції цих скульптур представлені у Дніпропетровському історичному музеї ім. Д. Яворницького, в музеях Київської, Луганської, Донецької, Запорізької та Харківської областей.
Ізюм. Половецькі баби
* * *
Шедевром давньоруського мистецтва є мозаїки Софійського собору в Києві, виконані грецькими та місцевими майстрами. Усього над ними протягом шести років працювала артіль з восьми людей. До нашого часу з 640 м2 мозаїчного розпису лишилося тільки 260. Центральною з мозаїк є Марія-Оранта (Богоматір-Заступниця). Для її створення майстри використовували 18 основних кольорів із 168 відтінками смальти – кольорового непрозорого скла у формі кубиків чи пластин. З них тільки купка жовтих кольорів має 44 відтінки, а золотава та срібна смальта – 25 відтінків. Вважають, що тільки найсучасніший комп’ютер може скласти такий сонячний розсип, а майстри зробили це «на око»!
* * *
До одного з найстаріших на українських землях належить стінопис Люблінської замкової каплиці, виконаний майстром Андрієм та його учнями у 1415 році. Він покриває усі стіни церкви – і олтар, і колони, і склепіння.
* * *
Шедеврами іконопису в Україні є ікона Волинської Богоматері – покровительки Луцька, та ікона Братської Богоматері з Києво-Братського монастиря.
* * *
До найкращих творів стилю рококо в Україні належать численні скульптури в костелах Львова. Автором багатьох із них, зокрема тих, що розташовані на фасаді храму Св. Юра, був відомий німецький скульптор Іоганн Георг Пінцель (Пінзель). Більшість скульптурних зображень у центральній Україні робили з дерева. Прикладами тому можуть слугувати відома фігура Самсона, що роздирає пащу лева, встановлена у XVIII столітті на Подолі у Києві, та сидяча постать Христа – так званий «Задумливий Христос», – що знаходиться нині в Харківському художньому музеї.
* * *
Одним з найпопулярніших жанрів XVII століття в Україні був портретний живопис. Портрети тоді малювали з натури або користуючись уявою. Широко розповсюдженим був парсунний живопис (портретне зображення реальної людини у плоскому іконописному стилі). Іконописні канони відійшли з портретного живопису з появою таких відомих майстрів, вихідців з України, як Д. Левицький та В. Боровиковський, які в основному прославилися парадними портретами знаті. А ось до людини з народу вперше звернувся В. Тропінін. Під час перебування в селі Кукавка Подільської губернії він створив чи не найкращі свої роботи: «Українки», «Українці», «Жінка у намисті», «Устим Кармалюк». У кожному з цих полотен світиться чиста душа народу, його характер.
* * *
У XVII–XVIII століттях особливою популярністю у простих людей користувалися лубочні картинки. Улюбленою темою для них слугували зображення козака Мамая або бандуриста.
Козак Мамай
* * *
XVII–XVIII століття ознаменувалися в Україні появою нового художнього стилю, який поєднав у собі риси західноєвропейського бароко з традиційним народним мистецтвом. Він отримав назву «українського», або «козацького» чи «мазепинського» бароко. Українське бароко відобразилося, передовсім, у монументальному живописі і у графіці видатних художників М. Зубрицького, Г. Левицького, та О. Козачковського. Воно мало свої неповторні риси, засновані на народній декоративності, оригінальному поєднанні фантастичного із реальним. Це було особливо характерно і для І. Щирського (приблизно 1650-?), якому належать найкращі портрети І. Мазепи в гравюрах («Взяття Кизикермена», «Апофеоз Мазепи»).
* * *
Найбільш характерною для періоду українського бароко є скульптурна група на надгробку родини Боїмів у Львові, створена Яном Пфістером на початку XVII століття. Інші його роботи – мавзолеї Сенявських у Бережанах та Януша і Сюзанни Острозьких в Тарнові.
* * *
Знаменною датою для історії українського живопису став 1753 рік, коли цариця Єлизавета видала указ про те, щоб трьох юнаків з придворної капели, чиї голоси запали їй у душу, віддали в науку живопису до портретного майстра І. Аргунова. Усі троє були з України: К. Головачевський (1735–1823), І. Саблучок (1735–1777) та О. Лосенко (1737–1773). Найвідомішим художником, академіком Петербурзької Академії мистецтв став О. Лосенко – автор монументальних полотен «Володимир і Рогніда», «Принесення у жертву Ісаака», а також сповнених характеру та енергії портретів сучасників.
* * *
Мало кому відомо, що видатний скульптор Іван Мартос (1754–1835) народився у козацькій родині на Чернігівщині. І хоча більшу частину свого життя він прожив у Росії, чимало його шедеврів стало надбанням українського народу. Серед них – надгробок Іллі Висоцького біля Видубицького монастиря, пам’ятники герцогу Рішельє в Одесі та князю Г. Потьомкіну в Херсоні.
* * *
У рік 100-річчя Полтавської битви в центрі Полтави було закладено монумент Слави, над ескізами якого працював відомий скульптор, академік архітектури Тома де Томон. Пам’ятник являє собою чорну металеву колону, на вершині якої позолочений орел з розкритими в польоті крилами тримає в дзьобі вінок. Квадратний п’єдестал пам’ятника було виконано у вигляді фортеці, а чавунну огорожу – у вигляді мечів, закріплених вістрями донизу, що символізувало завершення війни зі Швецією.
* * *
З реалістичним живописом Т. Шевченка, котрий 1845 року закінчив Петербурзьку Академію мистецтв, почався новий етап у розвитку українського мистецтва. Зокрема, пензлю Тараса Шевченка належить чимало жанрових картин, в яких відображено народний побут селян ХІХ століття («Катерина», «Селянська родина», «На пасіці», «Блудний син»); пейзажів («Видубицький монастир», «У Києві», «Крутий берег Аральського моря»); портретів (М. Луніна, М. Щепкіна, Ф. Толстого). Окрім того, протягом усього свого життя художник створив більше 30 автопортретів – від романтичного юнака до збагаченого досвідом, але вже хворого та стомленого чоловіка, який прожив нелегке життя.
* * *
Новим витком у розвитку реалістичного живопису стала діяльність «Товариства передвижників», одним із засновників якого був М. Ге. Серед найталановитіших представників товариства також було чимало вихідців з України: І. Рєпін, М. Бодаревський, П. Нілус, М. Пимоненко, М. Ярошенко, А. Куїнджі, Л. Лагоріо, О. Литовченко.
* * *
Варто відзначити, що київський художник Микола Пимоненко (1862–1912) за картину «Гопак» отримав у Парижі міжнародну нагороду «Знак пошани», а сама картина й нині експонується у Луврі.
* * *
Українську тематику особливо яскраво та колоритно відображено у творчості І. Айвазовського («Весілля в Україні»), М. Ге («Світанок. Хутір Іванівський»), А. Куїнджі («Місячна ніч на Дніпрі», «Вечір в Україні»), І. Рєпіна («Запорожці пишуть листа турецькому султанові», «Козак у степу. По сліду», «Вечорниці», «Чорноморська вольниця»).
Запорожці пишуть листа турецькому султанові. Худ. І. Рєпін
* * *
Творчість І. Айвазовського (1817–1900) нерозривно пов’язана із Феодосією та Кримом. Він створив близько 6 тис. полотен – морських пейзажів, а також картин з життя українського народу, виконаних з любов’ю. Художник дбав про життя своїх земляків: за його сприяння розширили феодосійський порт, побудували у місті кілька фонтанів, провели залізницю; він створив та подарував місту Музей старожитностей, бібліотеку, концертний зал та картинну галерею.
* * *
Пензлю українського пейзажиста С. Васильківського (1854–1917), уродженця міста Ізюм Харківської області, належить більше трьох з половиною тисяч картин та замальовок. Однією з найкращих картин художника є «Чумацький Ромоданівський шлях», а найвідомішою – «Козак на варті». Пейзажі Васильківського були дуже популярні у кінці ХІХ століття, а нині, на думку спеціалістів, його творчу спадщину можна вважати «найвигіднішою валютою» в Україні.
* * *
Художницю Марію Башкирцеву (1860–1884) називають «полтавською парижанкою». Її картини стали першими творами слов’янського «походження», що потрапили до Лувру. Зоряний шлях Марії почався в маєтку Гавронці неподалік від Полтави. А вершиною її стала виставка 1883 року в Парижі, де вона представила картину «Парижанка» та жанрову сценку «Жан і Жак», яка зображувала двох малюків на засміченій паризькій вулиці. Картина отримала головну нагороду. Башкирцева могла стати великим художником, «Бальзаком живопису», якби їй було дароване не таке коротке життя. На жаль, більшість її полотен, перевезених матір’ю до рідного маєтку, загинули у часи Великої Вітчизняної війни. Та у Музеї мистецтва ХХ століття д’Орсе, відкритому у 1988 році в Парижі, окрему залу відведено для її картин.
* * *
У 1880 році в Росії відкрилася унікальна виставка, на якій експонувалася… усього одна картина. Це була «Місячна ніч на Дніпрі» А. Куїнджі (1841–1910). Прагнучи побачити дивовижне полотно, люди товпилися у довгій черзі на вулиці. Картина справляла неймовірне враження. Люди, які за словами І. Рєпіна, «в молитовній тиші стояли перед полотном А. Куїнджі, виходили із зали зі сльозами на очах». Таємниче фосфоресцентне сяйво, що струменіло від місяця, було таке насичене, що дехто намагався зазирнути за картину, прагнучи побачити там джерело – ліхтар чи лампу. Висловлювали здогади про якісь надзвичайні фарби, дивні художні прийоми, навіть намагалися звинуватити автора у зв’язку з нечистою силою. Насправді ж, секрет полягав у зворушливій любові художника до рідної природи, в його пошуку нових технічних рішень та невгамовній творчій фантазії. Картину за чималі гроші купив великий князь Костянтин Костянтинович і, за свідченням І. Тургенєва, не розлучався з нею, навіть вирушаючи у навколосвітню подорож.
* * *
Майже 12 років працював І. Рєпін над своїми славетними «Запорожцями». Спочатку він побував у чернігівському селі Качанівці, в маєтку Василя Тарновського, де вивчав колекцію предметів козацької старовини: одяг, зброю, предмети народного побуту. Він переніс на папір найдрібніші побутові деталі запорозького козацтва: пряжки, пояси, шиття в одязі козаків, мідні глечики та похідні чорнильниці, бандури і навіть печать на гетьманській грамоті. Він так захопився цією історичною темою і перейнявся долею своїх героїв, що в одному з листів захоплено написав: «…Запорожці, ну й народ же! Голова обертом іде від їхнього галасу та шуму… Бісів народ! Ніхто в усьому світі не відчував так глибоко свободи, рівності й братерства!» Усі колоритні козацькі персонажі були «списані» з відомих людей того часу: постать бравого і життєрадісного Івана Сірка – з генерала М. Драгоманова, козацького писаря – з відомого етнографа та знавця українського козацтва Д. Яворницького. Минають десятиліття, та не старіють запорожці на полотні художника, лишаючись вічним символом козацької вольності та товариства.
* * *
Багаторічну працю над створенням у Києві славетного пам’ятника святому Володимиру, хрестителю Русі, було розпочато ще у 1843 році відомим російським скульптором Василем Демут-Малиновським, а завершив його інший російський скульптор – Петро Клодт. Спочатку для освітлення пам’ятника святителя Русі використовувалися газові ріжки, і тільки у 1895 році було зроблено електричне освітлення – кілька десятків лампочок, які нині замінено на модернізовані світильники.
* * *
Київський період став найпліднішим у творчості геніального російського художника Михайла Врубеля. У 1884 році його запросили до української столиці для участі у реставраційних роботах у Кирилівській церкві та для розпису Володимирського собору. Молодість, улюблена праця, віра в майбутнє та велике кохання, яке охопило художника до Емілії Львівни Прахової, окрилювало його. Написаний з коханої образ Богоматері став справжнім шедевром Врубеля. Риси Емілії Прахової вгадуються і в образові його «Демона».
* * *
Одним з найвідоміших монументів Києва є пам’ятник Богданові Хмельницькому на Софійській площі, створений художником та скульптором Михайлом Мікешиним (1835–1896) в 1881 році. Спочатку його було встановлено посеред площі на тимчасовому цегляному постаменті, і лише через сім років натомість було спроектовано скромний, але виразний п’єдестал у вигляді кургану. Урочисте відкриття монумента відбулося в дні святкування 900-річчя Хрещення Русі.
* * *
Мало кому відомо, що художник польського походження, майстер авангарду та засновник супрематизму Казимир Малевич (1878–1935) народився в Україні, на околиці Києва. На жаль, його ім’я було викреслене з історії вітчизняного мистецтва ще за життя. На батьківщину автор легендарного «Чорного квадрата» та «Білого квадрата на білому фоні» повернувся посмертно, уже овіяний всесвітньою славою. Разом з О. Екстер та О. Богомазовим вони вивели українське мистецтво в контекст світових мистецьких процесів початку ХХ століття.
* * *
Особливе місце в історії розвитку українського живопису займає художник-баталіст Франц Рубо (1856–1928). З 40 панорам, що нараховуються у світі, три створені ним: «Оборона Севастополя 1854–1855 рр.», «Бородинська битва» та «Штурм аулу Ахульго». Окрім того, він є автором понад 200 батальних творів.
* * *
Ще одним видатним майстром батального живопису був українець Микола Самокиш (1860–1944). Славу йому принесли ілюстрації до чотиритомної енциклопедії «Великокнязівське, царське та імператорське полювання на Русі», до творів «Полтава» О. Пушкіна та «Полотномір» Л. Толстого. Дивлячись на них, цілком погоджуєшся з думкою спеціалістів про те, що у світовому мистецтві навряд чи знайдеться багато художників, які б так майстерно зображували коней, як Самокиш. Недаремно його картини «Трійка» та «Четвірка на повороті» на Всесвітній виставці в Парижі 1900 року були удостоєні Великої срібної медалі.
* * *
Зачинателем української радянської графіки справедливо вважається Георгій Нарбут (1886–1920). Він створив справжні шедеври графічного книжкового мистецтва: цикли малюнків до «Енеїди» І. Котляревського, трьох видань байок І. Крилова, творів М. Гоголя, ілюстрації до книг Лукомського «Старовинні маєтки Харківської губернії» та «Старовинна архітектура Галичини». Та особливою пристрастю художника була геральдика. Створені ним зображення гербів для видань «Малоросійський гербовник» та «Герби гетьманів Малоросії», на думку критиків, були доведені до досконалості як живописні твори.
Ілюстрація до «Енеїди» І. Котляревського. Худ. Г. Нарбут
* * *
У місті Дніпродзержинську Дніпропетровської області стоїть один з найдивовижніших пам’ятників в Україні – «Розкутий Прометей». Його зведено в пам’ять про загиблих революціонерів та героїв Громадянської війни, багато з яких були металургами. Цей міфологічний образ створено у 1922 році талановитим архітектором О.Соколовим. Пам’ятник, встановлений неподалік від прохідних металургійного комбінату, був близький робітникам. Адже титан Прометей безкорисливо дав людям вогонь та ремесла, навчив їх праці, за що і був прикутий до скелі, де орел клював йому печінку. Унікальність пам’ятника полягає в тому, що Прометея представлено із розірваними ланцюгами, що уособлює вільну працю. Під час Великої Вітчизняної війни фашисти підірвали монумент, та жителі заховали майже неушкоджену статую, і після визволення міста пам’ятник було відновлено. Він лишається одним із символів Дніпродзержинська, який ще називають «містом Прометея».
* * *
Чимало талановитих українських художників загинуло під час сталінських репресій. Одним з таких був Михайло Бойчук, художник-монументаліст, засновник Української академії мистецтв та власної школи живопису. Найвідомішим став його розпис санаторію на березі Хаджибейського лиману під Одесою, який містив 600 м2 фресок. Живописці називали розпис «дивом ХХ століття», а прості люди говорили: «Гарно, як у церкві».
* * *
Світову славу Україні приніс живописець та скульптор-новатор О. Архипенко. Він не тільки першим із українських скульпторів звернувся до кубізму, але й створив власний напрям у мистецтві – «архипентуру», в якому об’єднав живопис та скульптуру за допомогою спеціального апарата, що приводив у рух усі частини композиції. Таким чином Архипенко випередив появу кінетичного мистецтва. Твори майстра прикрашають 49 музеїв та 139 приватних колекцій.
* * *
Найкращим серед монументів Тарасові Шевченку, безсумнівно, є пам’ятник, встановлений 1935 року в місті Харкові. Його авторами стали представники двох братніх народів – український скульптор Матвій Манізер та білоруський архітектор Йосип Лангбард. Пам’ятник представляє собою багатопланову композицію. На виступах архітектурної спіралі, що обвивається навколо одинадцятиметрового тригранного пілона з постаттю Кобзаря, розміщено 16 статуй, які символізують наростання народної боротьби – від бунтарських образів з творів Шевченка до учасників революцій 1905-го та 1917 років. Домінує над усім постать самого поета заввишки 5,5 метра. Цікавим є той факт, що для створення скульптур М.Манізеру позували відомі актори харківського театру «Березіль», згодом народні артисти СРСР Н. Ужвій, А. Бучма, І. Мар’яненко, О. Сердюк та інші.
* * *
Вагомий внесок у розвиток української монументальної скульптури зробив відомий режисер, сценарист та драматург І.Кавалерідзе (1887–1978), якого назвали «українським Мікеланджело ХХ століття». Його різцю належать пам’ятники княгині Ользі, апостолу Андрію Первозванному, слов’янським просвітителям Кирилу та Мефодію, Федору Шаляпіну, Льву Толстому, Григорію Сковороді і Тарасу Шевченку, – встановлені в Ромнах, Полтаві та Сумах. Він також став творцем аванґардистського пам’ятника більшовику Артему. Цікаво, що коли М. Хрущов побачив цей монумент, то буквально «поховав» автора, звинувативши його в аванґардизмі. Слова Хрущова «був такий скульптор» прозвучали як вирок. На це Кавалерідзе відповів партійному лідерові лаконічною телеграмою: «Я живий!».
* * *
Україна славиться творчістю дивовижних та самобутніх художниць Катерини Білокур (1900–1961), Марії Приймаченко (1909–1997) та Тетяни Яблонської (1917–2005). Їх твори, які побудовані на народних традиціях, отримували схвальні відгуки на міжнародних виставках. Так, у 1954 році, побачивши полотна Катерини Білокур на виставці у Парижі, Пабло Пікассо вигукнув: «Якби у нас була художниця такого рівня, ми б змусили весь світ говорити про неї!»
* * *
Не менш дивовижною є і «наївний» живопис Марії Приймаченко: адже навіть у диво-лісах Полісся, звідки вона родом, не зустрінеш ані синіх маків, ані багатоголових, з гіллястими оленячими рогами на спині, заквітчаних звірів. Ці дивовижні витвори, породжені фантазією художниці (десь 700 картин), наче зберігають підсвідому пам’ять прадавнього фольклору.
Гороховий звір. Худ. М. Приймаченко
* * *
Що ж до Тетяни Яблонської, то її ім’я внесено до усіх світових енциклопедій образотворчого мистецтва. У 1997 році ЮНЕСКО оголосило її художницею року, а Кембріджський біографічний центр «Жінкою 2000–2001 рр.» Яблонську єдину з художників удостоєно звання Героя України.
* * *
Народний художник УРСР Галина Кальченко(1926–1975) відома як автор чудових пам’ятників видатним українцям (С. Гулаку-Артемовському, І. Нечую-Левицькому, К. Стеценку, І. Котляревському, М. Заньковецькій), які прикрашають міські площі та бульвари Києва, Ялти, Кам’янця-Подільського, Тульчина, французького містечка Енен-Летарі та її рідних Черкас. Та найвідомішою роботою скульптора є пам’ятник Лесі Українці, встановлений на одному з найкрасивіших київських бульварів.
* * *
Творчість всесвітньовідомого скульптора, уродженця Тернопільщини, Михайла Паращука (1878–1963) пов’язана не тільки з Україною, але й з Болгарією. На рідній землі він відомий пам’ятниками Б. Лепкому, Т. Шевченку, І. Франку, О. Олесю, письменнику В. Стефанику, композиторам М. Лисенку та С. Людкевичу. А у Львові ним було створено разом з А. Попелем прекрасну скульптурну групу – пам’ятник польському поету А. Міцкевичу. В Болгарії скульптор виконав надгробок на могилі М. Драгоманова, пам’ятник болгарським євреям, знищеним під час Другої світової війни, і монумент на честь перемоги над турками.
* * *
У київському парку ім. Примакова в 1982 році було відкрито пам’ятник легендарним засновникам Києва. Скульптурна композиція, яка виконана В. Бородаєм, представляє собою плаский дев’ятиметровий човен, на якому встановлено фігури Кия, Щека, Хорива та їхньої сестри Либідь. Біля підніжжя гранітного постаменту – басейн. Ця скульптурна композиція стала однією з візитівок української столиці.
* * *
Українці полюбляють гумор. Проявляється він і в скульптурі. В Одесі, що безсумнівно є «столицею гумору» в країні, відкрито чимало кумедних пам’ятників: Джинсовому Дюку, «вічному герою анекдотів» – Рабиновичу, Рибачці Соні, Кості-моряку, «Ти одесит, Мишко» (М. Жванецькому), «Ненародженому генію», екіпажеві «Антилопи Гну» та, звісно ж, Одесі-мамі.
* * *
Не відстають від одеситів і харків’яни. 3 квітня 2006 року вони відкрили пам’ятник Еллочці-людоїдці. Автором його став Катиб Мамедов, а моделлю героїні роману Ільфа та Петрова – актриса Олена Шаніна. Пам’ятник встановлено поряд зі скульптурою Остапа Бендера. Ще один герой «12 стільців», отець Федір, зустрічає гостей на пероні Південного вокзалу.
* * *
Численні туристи, які приходять на Андріївський узвіз у Києві, обов’язково фотографуються біля культових героїв відомої кінострічки «За двома зайцями». Пам’ятник Проні Прокопівні та Свириду Голохвастому було встановлено в 1999 році (скульптор М. Кислий). Фактично це пам’ятник геніальним виконавцям ролей – акторам Маргариті Кринициній та Олегу Борисову.
* * *
Восени 2009 року переможцем всеукраїнського телевізійного шоу «Україна має таланти» було названо художницю з Євпаторії Ксенію Симонову-Паскар. Своєю художньою композицією з піску «Ти поряд завжди» завдяки Інтернету вона підкорила мільйони людей в усьому світі.
* * *
Стародавні архітектурні пам’ятники, що збереглися на території України, є свідченням поєднання на українській землі різноманітних культур: поселення трипільської культури сусідують тут зі скіфськими курганами, античними містами – Неаполем Скіфським, Ольвією, Херсонесом та Пантикапеєм.
* * *
За рішенням ООН Херсонес визнано однією з 150 найвидатніших пам’яток з-поміж таких чудес світу, як єгипетські піраміди, афінський Парфенон та римський Колізей. Тут збереглися залишки єдиного на території України античного театру, оборонних стін та башт, ремісничих майстерень, біломармурових колон базилік та середньовічних храмів.
* * *
Уже в середині Х століття в Києві на Старокиївській горі було зведено перше кам’яне укріплення міста – дитинець. З XІV століття воно почало називатися кремлем.
* * *
Софійський собор у Києві, зведений у 1037 році (за іншими даними – в 1011 році) за візантійським взірцем, – одна з найбільших будівель свого часу. Його ширина складає 54,6 м, довжина – 41,7 м, висота центрального купола – 28,6 м, а площа – 120 м2. За нинішніми мірками цей храм за висотою прирівнюється до 13-поверхового будинку. З трьох боків його оточують два ряди відкритих галерей. До речі, спочатку храм не було вибілено, як нині. Цегла, з якої його було викладено, чергувалася з рожевою цемлянкою (дрібно розмеленим кришивом), що надавало стінам особливої мальовничості. Краса Софійського собору символізує велич Небесного Єрусалиму, а внутрішній інтер’єр – середньовічну модель Всесвіту. В ньому вміщалося до трьох тисяч людей – це майже усе доросле населення тодішнього Києва. Не дивно, що жителі вважали своє святилище одним із див світу. Таким його вважають і досі: в кінці минулого століття старовинний ансамбль Софії Київської було занесено до Списку всесвітньої культурної спадщини людства ЮНЕСКО.
* * *
Історія ще однієї української святині – Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря – теж сягає далекого ХІ століття. Центром його став Михайлівський собор, закладений у 1108 році князем Святополком Ізяславичем. Одну його маківку було позолочено – звідти і пішла назва «Золотоверхий», яка розповсюдилася і на монастир. Разом із Софією Київською, яка стоїть навпроти, обидві культові споруди створюють у центрі Києва унікальну архітектурну композицію, яка є втіленням духовного символу православ’я.
Михайлівський собор. Київ
* * *
Неповторною досконалістю вражає архітектурний ансамбль Києво-Печерської лаври (ХІ-ХІХ ст.). Більше дев’яти століть він підноситься до небес на Дніпровських кручах. Таємниця його краси полягає у майстерності будівельників, які не побоялися звести дуже складний архітектурний комплекс на складному рельєфі. Він розкинувся на території 22 га і складається з трьох окремих груп: Верхньої лаври та приміщеннь Ближніх і Дальніх печер. Найдивовижнішою будівлею Лаври є Успенський собор, що має свою драматичну історію. За словами літописця, у 1230 році «церква розступилася на чотири частини» внаслідок землетрусу. Тільки-но встигли її відновити, як її було знову зруйновано під час монголо-татарської навали. Піднятий на початку XVI століття з руїн собор у XVII столітті знищила пожежа. Ще одна трагедія сталася у вересні 1941 року, коли цю архітектурну пам’ятку було підірвано фашистами. І тільки у 2000 році собор нарешті відродився і повернув собі славу однієї з найбільших святинь Стародавньої Русі.
* * *
В Україні майже не збереглося пам’ятників домонгольської епохи. Лічені з них знаходяться в Чернігові та Володимирі-Волинському. Так, Борисоглібський собор у Чернігові було зведено ще у 1120–1123 роках за велінням князя Давида-Гліба Святославича як князівську усипальню. Він являє собою типовий взірець чернігівської архітектури ХІІ століття. За давньоруською традицією собор хрестокупольний, шестистовпний, увінчаний однією маківкою, висотою 25 метрів. Його фасади прикрашено різьбою з білого каменю, інтер’єр – чудовими фресками, а підлогу – глазурованими кахлями, інкрустованими кольоровим камінням. У храмі зберігся найцікавіший пам’ятник старовинного міста, його символ і талісман – білокам’яний рельєф чернігівського Звіра – фантастичної істоти з головою собаки, двома лапами, пташиним крилами, лускатим тілом та зміїним хвостом.
* * *
У первозданному візантійському вигляді зберігся до наших днів і Свято-Успенський собор у Володимирі-Волинському. Його було побудовано придністровськими майстрами ще у 1156–1160 роках за велінням князя Мстислава Ізяславича, правнука Володимира Мономаха, і тому його часто називають Мстиславовим храмом. Сьогодні білі, з легким блакитним відтінком стіни собору яскраво виділяються серед сучасних міських будівель, приваблюючи погляд оригінальністю та досконалістю архітектурних форм і гармонією ліній.
* * *
Особливий інтерес викликають старовинні дерев’яні церкви, які ще збереглися в деяких селах Закарпаття. Їх можна побачити також в Ужгороді, в музеї під відкритим небом, присвяченому карпатській дерев’яній архітектурі, яка не менш цікава та самобутня, ніж дерев’яна архітектура Російської Півночі.
* * *
Справжньою перлиною дерев’яного зодчества є Троїцький (Козацький) собор із дзвіницею в м. Новомосковську Дніпропетровської області. Його було побудовано у 1775–1780 роках народним майстром Якимом Погребняком без жодного цвяха! За переказом, майстер для більшої наочності задуму показав замовникам сплетену з лози модель майбутнього храму, яка зберігалася до 1812 року, а потім розсипалася. У 1888 році храм було повністю відреставровано. Цей єдиний в Україні дев’ятикупольний собор вважається шедевром світової дерев’яної монументальної архітектури. Він став «героєм» відомого роману «Собор» видатного українського письменника Олеся Гончара.
* * *
Найбільший мусульманський храм Криму та й усієї України – мечеть Хан-Джамі – було побудовано у Євпаторії (колишньому Гезлеві) у 1552–1564 роках. Його творцем був турецький архітектор Ходжи Сінан, який до того ж був військовим інженером та астрономом. Він володів рідкісним даром передавати найкращі прагнення людської душі в камені. Будівля полишає незабутнє враження. Хан-Джамі – центральнокупольна будівля висотою 22 метри. Нагорі кубічна мечеть переходить у восьмигранник, до якого зі сходу та заходу прилягають два 35-метрові мінарети. Центральний купол перетинають 16 широких вікон, і тому здається, ніби він спирається тільки на потоки світла. У верхньому ярусі мечеті «квітнуть» чарівні вітражі, на яких зображено чотири пори року – символ Вічності.
* * *
Найбільш значним пам’ятником епохи Відродження в Україні є ансамбль Львівського братства, який складається із головної споруди – соборної церкви Успіння Богородиці, башти-дзвіниці Корнякта та каплиці Трьох Святителів. Кожна з цих будівель – унікальний витвір архітектурного мистецтва, взірець художньої досконалості.
* * *
Першою в ансамблі Львівського братства з’явилася башта Корнякта. Точніше, вона мала називатися за ім’ям львівського патриція Давида Тома Русина. Та вже майже зведена споруда у 1568 році раптово обвалилася. Побачивши мрію свого життя у руїнах, Давид від горя захворів та помер. І тоді його справу продовжив грецький купець Костянтин Корнякт. Проект вежі розробив італійський архітектор Петро Барбон. Складена з тесаного вапняка чотириповерхова будівля, прикрашена куполом з чотирма барочними башточками, сягає 66-метрової висоти і вражає гармонією пропорцій. Вона стала своєрідним гербом Львова. Башта виконувала роль дзвіниці або сторожового пункту, а під час облоги – оборонної споруди. Кажуть, що коли шведи оточили Львів, лучник з башти Корнякта збив шапку з голови короля Карла ХІІ. У мирний час тут грала капела та співав братський хор.
* * *
Основою Успенського храму, зведеного у 1629 році, стала типова українська трикупольна церква, розповсюджена у дерев’яній храмовій культурі. Архітектура цієї будівлі бездоганна. Її пропорції та деталі виважені не так точними математичними розрахунками, як угадані безпомильним чуттям майстра, яким був автор проекту, – найкращий львівський архітектор Павло Римлянин. На перший погляд, церква може видатися дещо суворою, навіть аскетичною. Та при більш уважному огляді відчувається чарівність строгих монументальних форм, витончених та водночас енергійних ліній, що надає будівлі поважної гордовитості.
* * *
Каплицю Трьох Святителів зведено у 1591 році. Вона поєднується із церквою переходом, а зовнішнім виглядом нагадує коштовну скриню тонкої ювелірної роботи. Автором проекту є Петро Красовський, який за рахунок використання багатого різьблення порталу, виконаного в традиціях українського декоративного будівництва (виноградне лозиння, плоди, левові маски та голівки янголів) намагався надати споруді особливої святковості та життєрадісності.
* * *
Істинною окрасою старого Львова є ансамбль «Площа Ринок». До нього входить кам’яний будинок Бандінеллі, будинок венеціанського консула А. Массарі, чорний дім, фонтани «Адоніс», «Діана», «Нептун», «Амфітріта», ратуша, торговельний дім та будинок Мешковського. Усі ці споруди зводилися у різний час – з XІV по ХІХ століття.
* * *
Дивовижним пам’ятником культової архітектури на Слобожанщині є Покровський собор, побудований у Харкові у 1689 році в стилі московського бароко. Ця надзвичайно легка та витончена споруда висотою 48 метрів здаля нагадує три свічки, поставлені в ряд. Храм двоповерховий, з двома церквами: нижньою – на честь Трьох Святителів, та верхньою – на честь Покрови Пресвятої Богородиці. Його монументальному та піднесеному архітектурному вигляду відповідає і вишукана краса інтер’єру. Недаремно відомий дослідник української архітектури – М. Логвин писав про нього: «Немає в українській архітектурі іншої такої споруди, де б прийом висотного розкриття внутрішнього простору було здійснено з таким блиском».
* * *
Собор Св. Юра (Св. Юрія-Змієборця) було зведено у Львові у XVIII столітті. Це величний архітектурний пам’ятник в стилі бароко. До ансамблю входять храм, дзвіниця, палати митрополита та сад. Фасад величного собору прикрашено численними скульптурами відомих майстрів, а вінчає його статуя Юрія-Змієборця роботи талановитого львівського скульптора Іоанна Георга Пінзеля. Цікаво відзначити, що у дзвіниці знаходиться найстаріший пам’ятник українського ливарного ремесла – дзвін, відлитий ще у 1341 році майстром Яковом Скорою.
* * *
Ще одним львівським пам’ятником архітектури в стилі пізнього бароко стали Домініканський собор (архітектори Ян де Вітт та М. Урбаник). Його було побудовано у 1745–1764 роках майже одночасно із собором Св. Юра і так само розкішно декоровано скульптурою, а у ХХ столітті – вітражами Петра Холодного та унікальними іконами XVII–XVIII століть роботи львів’ян Ф. Сеньковича та М. Петрахновича.
* * *
Будівництво славетного Володимирського собору у Києві тривало більше 30 років (1862–1896). Над його проектом працювали різні архітектори, та завершив роботу Олександр Беретті, який запропонував варіант семикупольної споруди і зміг, майже не змінюючи вигляду собору, збільшити його розміри у півтора раза. Зовні він мав нагадувати давньоруські храми у старовізантійському стилі, які будувалися в часи Володимира Великого та Ярослава Мудрого. В цьому ж стилі було виконано і настінний розпис собору, авторами якого стали видатні художники того часу – В. Васнєцов, М. Нестеров, М. Врубель, П. Свідомський та В. Котарбинський. Внутрішню мозаїку, створено венеціанськими майстрами.
* * *
Золоті ворота в Києві – один з небагатьох пам’ятників оборонного будівництва Київської Русі, що дійшов до наших часів. Їх було побудовано у 1017–1024 роках, вони слугували головним в’їздом до міста. Споруда представляла собою дивовижний витвір давньоруських архітекторів – могутню бойову башту, увінчану надбрамною церквою Благовіщення, прикрашеною мозаїкою та фресками. Споруда викликала захват сучасників, а на ворогів наводила жах своєю неприступністю. У 1240 році ворота були майже зруйновані монголо-татарами, а пізніше біля них побудували земляні бастіони. У 1648 році саме біля Золотих воріт кияни зустрічали гетьмана Б. Хмельницького після перемоги під Жовтими Водами. Нині відреставрована та відновлена споруда є однією з найвідоміших пам’яток столиці.
Золоті ворота. Київ
* * *
В Україні чимало пам’ятників архітектури оборонного характеру, історія створення яких сягає XІII–XVII століть. Серед них, передовсім, варто назвати фортечні споруди Кам’янця-Подільського, Луцька, Хотина, Острога, Володимира-Волинського. Унікальна оборонна споруда – замок-фортеця – будувалася в Кам’янці протягом ХІ-XVII століть на скелястому узвишші біля вузького перешийку, через який йшов шлях до центру міста. У споруді поєднався інженерний досвід литовців, поляків, турків та росіян. Фортечні укріплення були такими потужними, що взяти їх штурмом ворогові вдалося лише двічі: у 1393 році литовському князю Вітовту і у 1672 році – туркам. Стіни фортеці однаково добре пам’ятають і Петра І, який високо оцінив фортифікаційні споруди, і Устима Кармалюка, ув’язненого в одній із башт.
* * *
Твердинею Галицько-Волинського князівства була Хотинська фортеця (XIII-ХІХ ст.). Вона була важливим оборонним пунктом Придністров’я. Фортеця мала чотири оборонні башти, бастіони з валами та гарнізонні майстерні. Сьогодні відреставровані фортечні споруди не тільки є об’єктом туризму, але й охоче використовуються кінематографістами: тут знято більше 50 кінострічок, в тому числі «Захар Беркут» та «Чорна стріла».
Хотинська фортеця
* * *
Однією з наймогутніших фортець Волині був замковий ансамбль Луцька. Споруду, засновану на місці давньоруського укріплення в кінці XIII – на початку XІV століття, було поступово замінено на кам’яну у стилі романо-готичної архітектури. Оборонний потенціал міста доповнював Обхідний палац (XІV-ХV ст.), який складався з чотирьох дерев’яних та чотирьох кам’яних споруд. На жаль, сьогодні він відомий більше за легендами, оскільки від нього збереглася тільки Оборонна вежа князів Чарторийських.
* * *
У Західній Україні досі збереглося чимало лицарських замків. Найвідоміші з них – Підгорецький, Олеський, Золочівський, Дубенський, Корецький, Острозький, Бережанський, Ужгородський, Збаразький, Летичевський, замок Любарта у Луцьку, замок «Паланок» у Мукачеві та інші. З кожним із них пов’язано багато легенд. Так, одна з них розповідає, що з Острозького замку (Рівненська область) на міські вулиці нерідко спускається князівна Галшка (Єлизавета Гулевичівна, онучка князя К. Острозького). Очевидці стверджують, що чули її плач, легкі та швидкі кроки скрипучими сходами, бачили, як відчиняється важка кована брама замку, з якої… ніхто не виходить. А може, й виходить – хіба можна темної ночі роздивитися Чорну князівну в чорному одязі?
* * *
Є свій «привид» і в Ужгородському замку, і це теж, звісно ж, князівна. Легенда розповідає про те, як якийсь польський воєвода задумав його захопити і вирішив дізнатися про всі його укріплення. Неподалік від замку він випадково зустрівся з князівною, яка одразу ж у нього закохалася і розповіла йому таємницю, якою володіли тільки члени родини та господарі замку – як проникнути до середини через потайний хід. Батько, дізнавшись про зраду доньки, наказав замурувати її живцем у стіну замку, а її підступного коханого стратити. Відтоді начебто і став з’являтися у замку привид дівчини, яка шукає свого коханого, а з першими півнями – зникає.
* * *
З якої сторони не довелося б в’їжджати до старовинного закарпатського міста Мукачева, головну його окрасу – замок «Паланок» (XVI–XVII ст.) видно звідусіль. Його назва походить від слова «паланок» – дубовий частокіл, яким у давнину огороджували рів, що оточував замок.
* * *
Шедевром світської архітектури є і ратуша в місті Бучачі Тернопільської області, що зведена у 1751 році за проектом львівського архітектора Б. Меретина. Це двоярусна вежа висотою 35 метрів у стилі пізнього бароко. Її прикрашає чимало оригінальних скульптур на сюжети античної та біблійної міфології, створених Іоанном Георгом Пінзелем.
* * *
Колишню резиденцію буковинських митрополитів (нині у цій будівлі знаходиться головний корпус Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича) називають серцем Чернівців. Її будівництво почалося у 1864 році, коли Буковина ще входила до складу Австро-Угорщини. Автором проекту будівлі був відомий чеський архітектор Йозеф Главка. Будівництво стало для міста подією виняткової важливості і тривало майже 18 років. На жаль, час не пощадив унікальної споруди, але й донині збереглося кілька залів резиденції, куполи та фігурні карнизи, багатоступеневі фронтони та покрівля, прикрашена орнаментом з глазурованої черепиці восьми кольорів.
* * *
В архітектурній спадщині усіх регіонів України особливе місце займають палацові ансамблі. Більшість із них створювалися у XVIII-ХІХ століттях для імператорських осіб та знаті. Таким є головний палац української столиці – Маріїнський. Його було зведено в середині XVIII століття за наказом імператриці Єлизавети, яка під час перебування в Києві у 1744 році сама вибрала місце для його будівництва, а свою назву він отримав після того, як став однією з резиденцій імператора Олександра ІІ – палац назвали на честь його дружини Марії Олександрівни. Палац спроектував відомий архітектор Бартоломео Растреллі. В центральній частині будівлі розташовано Білу залу, до якої з двох боків приєднуються Зелена вітальня та зала для бенкетів. Палац пронизує анфілада невеликих затишних приміщень, що мають неповторний вигляд завдяки кольоровим рішенням. Головний фасад Маріїнського палацу спрямований на Маріїнський парк у пейзажному стилі, закладений у 1874 році, а на протилежному боці від будівлі – Міський (Царський) сад, розбитий у класичному стилі ще у 1743 році. Сьогодні у Маріїнському палаці знаходиться резиденція Президента України: тут проходять урочисті прийоми, вручення нагород та зустрічі офіційних делегацій на найвищому рівні.
Маріїнський палац. Київ
* * *
Воронцовський палац в Алупці називають рукотворним дивом. Його башточки та зубці наче повторюють обриси фантастичного замку природи – гори Ай-Петрі. Цей монументальний і водночас вишуканий палац так уписався в алупкинські скелі та вічнозелену рослинність, що, здається, все це народилося водночас, як один ансамбль. І в цьому безсумнівна заслуга його творця – Е. Блора, придворного архітектора англійської королеви Вікторії, творця Букінгемського палацу у Лондоні та замку В. Скотта у Шотландії. Та Воронцовський палац, зведений у 1828–1848 роках, вважається кращим витвором майстра. Матеріалом для його будівництва став місцевий камінь діабаз – зеленувато-сірий, гарний та міцний. Палац спроектовано у стилі пізньої англійської готики, органічно поєднаної зі східною архітектурою. Тому західний фасад сприймається як європейський середньовічний палац з високими вежами, вузькими бійницями та міцними фортечними стінами, а північний фасад – з вертикальними виступами, великими вікнами-еркера-ми, – взірець англійської тюдорівської архітектури XVI століття. Недаремно кінематографісти часто знімають тут історичні та казкові фільми, екранізують Шекспіра та Стівенсона. А от звернений до моря південний фасад виконано у мавританському стилі. Перед ним розташовано «Левову терасу», від якої спускаються монументальні сходи з трьома парами левів з білого карарського мармуру, виконаних італійським скульптором Д. Боннані. Перед палацом – кілька мармурових фонтанів, з-поміж яких копія бахчисарайського «Фонтану сліз». Тепер це один з найбільш відвідуваних об’єктів туризму в Криму.
* * *
Білосніжний Лівадійський палац нагадує перлину, винесену на берег Чорного моря. Історія його створення почалася у 1834 році, коли польський магнат Л. Потоцький побудував у Лівадії великий палац та розбив при ньому парк. У 1860 році будівля перейшла у власність дружини Олександра ІІ Марії Олександрівни, для якої було побудовано Малий палац. У 1904 році Великий палац знесли, а на його місці у 1911 році побудували новий (за проектом архітектора М. Краснова) з інкерманського каменю, вкритого спеціальним розчином, який захищає його від потемніння – в традиціях раннього італійського Ренесансу з використанням елементів готики. У палаці 58 кімнат, кожна з яких неповторна та виконана в оригінальному стилі. Саме у Великій залі цього палацу проходила у лютому 1945 року відома Ялтинська конференція керівників трьох держав антигітлерівської коаліції.
* * *
Однією з найцікавіших та найоригінальніших споруд Криму є Бахчисарайський палац («Хан-Сарай»). За легкість та вишуканість його нерідко називають земним втіленням райського саду. Його і справді оточено з усіх боків пишними садами, які й дали йому назву – в перекладі з кримсько-татарської Бахчисарай – палац-сад. У ньому відбилися усі етапи розвитку кримської архітектури XVI–XVIII століть. Точна дата будівництва палацу, який довгий час був резиденцією кримських ханів, невідома, та багато дослідників вважають, що його було завершено під час правління хана Адиль-Сахіб-Гірея (1521–1551). Площа, яку він займає, нараховує більше 4 га. Головний корпус палацу складається з групи споруд, з’єднаних переходами. З нього можна потрапити до фонтанного дворика, де знаходиться «Золотий фонтан» та славетний «Фонтан сліз», створений іранським майстром Омером у 1764 році. До палацу приєднується велика соборна мечеть Хан-Джамі.
* * *
Легкий ажурний палац, що безстрашно завис на запаморочливій висоті (40 м) на одній з прямовисних скель Ай-Тодорського мису в Місхорі, названо «Ластівчиним гніздом». У нього і справді «пташині» розміри: ширина 10 м, довжина – 20 м, а висота – 12 м. Важко знайти в світовій практиці споруду, де б з такою очевидністю проявилися і претензія на оригінальність, і сміливість задуму, і її вміле технічне виконання. Дивлячись на нього, важко навіть зрозуміти, як тримається на стрімчастій скелі цей мініатюрний повітряний замок у готичному стилі. Спочатку на косогорі над морем було побудовано звичайну дачу, яка багаторазово змінювала господаря та перебудовувалась. Свою нинішню назву будівля отримала тільки у кінці ХІХ століття, а сучасний вигляд – лише у 1912 році, коли за проектом відомого архітектора Л.В. Шервуда над кам’янистим урвищем з’явився романтичний замок, скопійований з німецьких зразків. Значні пошкодження наніс йому землетрус 1927 року. Відновлення «Ластівчиного гнізда» почалося тільки через 40 років у 1968 році, і нині ним можуть милуватися численні гості Криму.
Ластівчине гніздо. Крим
* * *
З 1880 року у Львові за огорожею з орнаментальною металевою брамою красується розкішний палац Потоцьких, прикрашений рельєфами, ліпненням, настінним живописом та вітражами. Спроектовано його французьким архітектором д’Оверно на замовлення графа Альфреда ІІ Юзефа Потоцького, а збудовано вже за сина Романа. Нині в його залах розміщується експозиція Львівської галереї мистецтв, проводяться художні презентації та концерти. А у відреставрованій каплиці палацу знаходиться один з живописних шедеврів галереї – унікальна чудотворна ікона візантійського письма, так звана «Львівська Богоматір» (XVI ст.), яка довгий час вважалася загубленою.
* * *
У селі Качанівці Чернігівської області серед найбільшого в Україні парку (400 га) знаходиться прекрасний палацовий ансамбль у романтичному стилі. Його будівництво було розпочато у 1771 році українським архітектором М. Мосцепановим за проектом російського архітектора К. Бланка та тривало майже 150 років. За цей час у маєтку змінилося багато власників, серед яких були придворний співак Ф. Каченовський, який і дав йому назву, граф П. Румянцев-Задунайський, відомий колекціонер В. Тарновський, власники цукроварень Харитоненки, князі Урусови та інші. В оформленні інтер’єрів цієї двоповерхової будівлі використовувалося червоне дерево, дуб, природний та штучний мармур, поліхромні метлаські кахлі та кольорове скло. Та головним скарбом, що ховається всередині палацу, є колекція українських старожитностей, зібрана Василем Тарновським. Саме за час його перебування в маєтку, він став справжнім центром культурного і духовного життя: тут часто бували Т. Шевченко, М. Ге, М. Глінка, М. Гоголь, І. Рєпін, М. Врубель, Д. Яворницький.
* * *
«Українським Парнасом» називали сучасники ще один маєток на Чернігівщині – палац козацьких полковників та меценатів Галаганів у селі Сокиринці. Проект палацового ансамблю належить П. Дубровському, учню Жилярді. В цій білосніжній двоповерховій будівлі з великим декоративним куполом у стилі ампір нараховується 60 кімнат, з’єднаних між собою анфіладною системою. Основу його інтер’єрів складали колекції старовинних меблів, вишуканої порцеляни, зброї та чудових витворів західноєвропейського і вітчизняного живопису. Завдяки Григорію Галагану, який зібрав велику етнографічну та художню колекцію, а також створив у маєтку театр і хор, Сокиринці перетворилися на центр культурного життя на Чернігівщині. Тут бували відомі українські поети та композитори, зокрема Т. Шевченко і М. Лисенко, а також відомий кобзар Остап Вересай. Тепер біля пам’ятника кобзареві, щорічно проводиться Всеукраїнський фестиваль кобзарського мистецтва «Вересаївське свято».
* * *
На території міста Козельця Чернігівської області збереглися деякі будівлі садиби XVIII століття – «Покірщини». Вона належала В. Дараган – сестрі Олексія та Кирила Розумовських. Нині тут можна побачити службову двоповерхову будівлю, флігель та господарські споруди козацької старшини.
* * *
У ХІХ столітті особливо мальовничими були палацово-паркові ансамблі, що створювалися на Правобережній Україні. Тут панував характерний англійський ландшафтний стиль, близький до природного. На його основі створювалося багато відомих парків: Стрийський у Львові, Корсунь-Шевченківський, Софійський в Умані та «Олександрія» у Білій Церкві.
* * *
Дендропарк «Софіївка» – єдине місце у світі, де ніби повертаєшся у часи Гомера, потрапляєш туди, де, на думку смертних жили античні боги. Цей райський куточок було створено в Умані польським магнатом С. Потоцьким для своєї дружини, красуні-грекині Софії. Спроектував його видатний архітектор та інженер Людвіг Метцель. Протягом шести років (1796–1802) під його керівництвом 800 кріпаків перетворювали звичайну місцевість на казкову країну, в якій у гармонійному ансамблі поєдналися вода, рослини, камінь та чудові скульптури. Одне з найбільш вражаючих видовищ «Софіївки» – Великий водоспад, вода до якого, як і належить за грецькою міфологією, надходить через підземну річку Стікс. Цей створений умільцями підземний канал має 4 люки для освітлення та вентиляції. Ним можна пропливти човном до гроту Венери, храму Посейдона у вигляді великої гранітної вази, наповненої квітами, потрапити на Площу зборів та на острів Кохання, а потім піднятися на терасу Бельв’ю. В дендропарку росте більше двох тисяч видів місцевих та екзотичних рослин. Це чудове творіння природи та мистецтва надихнуло у 1806 році польського поета С. Трембецького на написання поеми «Софіївка».
Софіївка. Грот Венери
* * *
Дендропарк «Олександрія» також зобов’язаний своєю появою прекрасній жінці – графині Олександрі Василівні Браницькій. Отримавши у подарунок від чоловіка Білу Церкву, вона вирішила у 1784 році створити там розкішний парк. Його будівництво почалося у 1788 році за проектом французького архітектора Мюффо. На території «Олександрії» було збудовано резиденцію роду Браницьких, Царський та Танцювальний павільйони, колонада «Місяць», «Ротонда», «Руїни», «Китайський місток» та інші споруди. Тут також є фонтани, але найбільшою природною окрасою парку є мальовничі ставки, на яких здавна оселилися лебеді. Загальна довжина алей «Олександрії», засаджених екзотичними рослинами з Північної Америки та Західної Європи, більше 20 км. Тож для того, щоб побачити усі її куточки, знадобиться не один день.
* * *
Однією з окрас Харківської області є маєток Наталівка, що належав власнику багатьох цукроварень П. І. Харитоненку. На його території серед унікального парку на замовлення власника у 1913 році було зведено Свято-Преображенський (Спаський) храм в давньоруському стилі, з рельєфами роботи скульптора О. Матвєєва та чудовим мармуровим розп’яттям, виконаним С.Т. Коньонковим. Харитоненко сподівався, що цей храм стане своєрідним музеєм, в якому буде представлено його унікальну колекцію російських ікон XV–XVI століть та церковного оздоблення. Нині почато роботу по відродженню як самого маєтку і парку, так і церкви.
* * *
У другій половині ХІХ століття в Україні з’явилося чимало споруд нового типу – багатоповерхових дохідних будинків, критих ринків, залізниць, банків, театрів, навчальних закладів, готелів, які зводилися за проектами визначних українських та російських архітекторів: Ю. Гая (Бессарабський ринок у Києві), О. Бекетова (юридичний інститут, Театр ляльок, громадська бібліотека та ще близько 30 будівель у Харкові), Л. Влодека (готель в Одесі), П. Альошина (педагогічний інститут у Києві) та інші.
* * *
Будівля Одеського академічного театру опери та балету за своєю красою не поступається відомій Віденській опері. Вже більше століття ця споруда, в якій поєдналися елементи італійського Ренесансу із рисами віденського бароко та французького рококо, є одним з архітектурних символів міста. Його було зведено у 1884–1887 роках за проектом відомих віденських архітекторів Г. Гельмера та Ф. Фельне. Над його фасадом розміщено скульптурну композицію, на якій зображено покровительку мистецтва Мельпомену. Найгарнішою частиною будівлі стала глядацька зала, прикрашена ліпненням, оригінальними світильниками, канделябрами, орнаментами, бронзовими інкрустаціями та медальйонами з чотирма картинами відомого художника Лефевра. Театральну завісу створив відомий російський художник А. Головін. У залі Одеської опери неперевершена акустика. Секрет її полягає у тому, що стіни обшито звичайним очеретом, на який накладено тиньк. Завдяки «арматурі» з очерету ліпнення стає надзвичайно легким.
* * *
Ще одна архітектурна пам’ятка Одеси – відомі сходи, які в різні часи називали то Гігантськими, то Бульварними, то Рішельєвськими. Свою останню назву – Потьомкінські – вони отримали не тому, що ними крокував князь Потьомкін, а на честь повсталого крейсера «Броненосець Потьомкін». Хрещеним батьком сходів, який дав їм ім’я, став кінорежисер С. Ейзенштейн, який зняв на них кадри прославленого фільму про повстання на броненосці, що увійшли до золотого фонду світового кіно. Сьогодні мало хто знає, що «восьме диво світу», як називають сходи одесити, було подарунком генерал-губернатора Новоросійського краю князя М. Воронцова місцевим вельможам і … своїй чарівній дружині Єлизаветі Ксаверівні. Річ у тім, що у середині 30-х років ХІХ століття Приморський бульвар було забудовано розкішними будинками знаті, а потрапити від них до моря можна було лише крутими сходами. Спроектували сходи архітектори Ф. Боффо та А. Мельников, а їх будівництво велося 10 років і коштувало фантастичної на ті часи суми – 800 тисяч рублів! Зате й побудували так, що вони трималися без капітального ремонту 170 років… Сходи складаються з 192 сходинок, які стрімко збігають до моря з 30-метрової висоти, розтягнувшись на 142 метри. Якщо дивитися згори, парапети сходів здаються паралельними – цього досягли за рахунок розширення сходів донизу. А якщо дивитися знизу, то можна побачити суцільний каскад сходинок. Недаремно у 2004 році європейська комісія включила їх до переліку найкрасивіших сходів Європи, відвівши їм шосту позицію у престижному європейському рейтингу.
* * *
У центрі Києва височіє дивовижна житлова будівля – так званий «Будинок з химерами». З моменту своєї появи її було овіяно легендами. Одна з них розповідала, що донька архітектора В. Городецького утопилася через нещасливе кохання. І тоді убитий горем батько начебто побудував в пам’ять про неї будинок, оформлення якого символізувало підводне царство. Та це не відповідає дійсності: донька архітектора пережила батька на 30 років, а от спадкоємиця земельної ділянки, на якій з’явилася будівля, і справді утопилася. За іншою легендою, будинок було збудовано на парі: В. Городецький заклався з інженером А. Кобелєвим, який вважав, що на крутому схилі побудувати будівлю неможливо. Чи було так у дійсності, невідомо. Зате відомі реальні факти, не менш цікаві, ніж легенди. По-перше, «Будинок із химерами» став першою спорудою Києва, побудованою з використанням бетону. По-друге, він має три поверхи з боку вулиці Банкової та шість з боку площі ім. І. Франка. Щоб будинок міцно стояв на косогорі, довелося загнати у ґрунт на п’ятиметрову глибину більше 50 паль. Його дивний вигляд та незвичайні прикраси, ймовірно, пояснюються творчою фантазією архітектора. Що б там не було, та коли дивишся на цей будинок, створюється враження, що він втілив у собі містичну та загадкову душу Києва.
* * *
Одним з архітектурних символів ХХ століття є Будинок державної промисловості – Держпром – у Харкові. Цей унікальний архітектурно-історичний пам’ятник будувався протягом 1925–1929 років за проектом молодих архітекторів С. Серафимова, М. Фельгера та С. Кравця. У цій будівлі в дусі конструктивізму, що складається з кількох корпусів, з’єднаних між собою переходами, під одним дахом було розташовано усі промислові трести міста. Про масштаби цієї будівлі красномовно свідчать цифри: загальна площа забудови 11 тисяч м2, довжина фасаду – 300 м. Велетенська 14-поверхова споруда, яка стала по суті першим українським хмарочосом, ідеально вписується між корпусами університету на майдані Свободи (раніше майдан ім. Дзержинського), що є одним з найбільших майданів світу.
* * *
Нині в Україні нараховується більше 20 тисяч архітектурних споруд, які охороняються державою.
* * *
Українці здавна були дуже музикальним народом. Свідченням цього можуть слугувати фрески Софії Київської, на яких зображено музики, а при розкопках стародавнього Чернігова було знайдено музичні інструменти з бивнів мамонта. Найдавнішими пам’ятками народної музики, що дійшли до наших днів, є календарні та обрядові пісні: колядки, щедрівки, веснянки та весільні пісні.
* * *
Український народ з давніх часів використовує безліч музичних інструментів: гуслі, кобзу, бандуру, цимбали, скрипку, струнно-клавішну ліру, сопілку, дуду, трембіту, бубон.
* * *
Трембіта (довга труба, що виготовлена з модрини чи ялини) є символом Гуцульщини. Сотні років тому вона слугувала не тільки музичним інструментом, але й виконувала роль своєрідного «телефона»: адже її звук було чути на десятки кілометрів. Тужлива «пісня» трембіти повідомляла про смерть людини чи якусь біду, урочиста звучала на Різдво чи з приводу весняного вигону овець на полонину.
* * *
Оригінальним і дуже цікавим явищем в українській національній культурі є троїсті музики. Про їх створення розповідає гуцульська поетична легенда. В ній ідеться про те, як троє юнаків – скрипаль, цимбаліст та сопілкар – закохалися в одну дівчину. Обираючи собі нареченого, вона запропонувала їм позмагатися у грі: чиє виконання народ визнає кращим, за того вона і вийде заміж. Кожен грав на своєму інструменті улюблену мелодію, причому так майстерно, що жоден не отримав переваги. Тоді дівчина звеліла кожному зіграти одну й ту саму пісню, але й цього разу кращого визначити не змогли. Лишилося лише грати юнакам разом. Із цієї спільної гри народилася нечувана чарівна музика, і люди вирішили, що не варто розлучати їх. А музику назвали троїстою.
* * *
Особливу роль у збереженні музичних традицій в Україні грали кобзарі та лірники, які у супроводі своїх інструментів виконували старовинні пісні та думи. В ХVI–XVII століттях вони ходили від села до села, від міста до міста і співали у найбільш людних місцях. Мандрівні музики брали участь у козацьких походах, гайдамацьких повстаннях, а потім у піснях розповідали про історичні події та героїв. Одним з найвидатніших кобзарів був Остап Вересай. Його пісні та думи записували М. Лисенко, Ф. Колесса, Б. Грінченко, І. Франко. Від співу кобзаря був у захваті Т. Шевченко. О. Вересай був дуже популярним не тільки в Україні, він виступав з концертами навіть у Петербурзі. У 1978 році у Сокоринцях на Чернігівщині, де жив кобзар, йому встановлено пам’ятник.
Пам’ятник кобзарю Вересаю
* * *
Золотою порою у розвитку української церковної музики вважаються ХVIІ-XVIIІ століття, коли творили такі композитори, як Дмитро Бортнянський (1751–1825), Максим Березовський (1745–1777) та Артемій Ведель (1767?-1808). Особливо високо цінувався церковно-вокальний стиль Бортнянського. Кажуть, що навіть сам Бетховен неодноразово заходив до церкви Св. Варвари у Відні і завжди захоплювався рідкісною майстерністю українського композитора.
* * *
А от музику Веделя неодноразово забороняли виконувати. Але його твори, що не видавалися за життя, у рукописах розходилися між людьми, «їх співала уся Русь». Пізніше вони стали важливим елементом богослужіня у храмах, зазвучали на концертах.
* * *
Першим професійним вокально-інструментальним музичним закладом в Україні стала Глухівська півча школа (XVII ст.).
* * *
У 1826 році син видатного австрійського композитора – Моцарт-молодший – заснував у Львові товариство Св. Цецилії та музичну школу, яка згодом перетворилася на консерваторію.
* * *
Першою українською національною оперою стала опера С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм» (1863), яка й сьогодні є перлиною оперної сцени і популярна далеко за межами країни.
* * *
А співачкою, що прославила у ХІХ столітті всю Україну, справедливо вважається львів’янка Соломія Крушельницька (1873–1952). Вона співала у театрах Європи, зокрема в славетному міланському театрі «Ла Скала», та на оперних сценах Латинської Америки, виступала разом з великим Карузо та Батістіні.
* * *
Українські народні мелодії та особливості музичного фольклору надихали багатьох російських і західноєвропейських композиторів на створення оригінальних творів. Варто згадати у зв’язку з цим хоча б опери М. Мусоргського «Сорочинський ярмарок», М. Римського-Корсакова «Майська ніч» або П. Чайковського «Черевички» та «Мазепа», пісню М. Глинки «Не щебечи, соловейку», обробку для голосу з фортепіано пісні «Їхав козак за Дунай», виконану Л. Бетховеном, фортепіанні п’єси Ф. Ліста «Українські балади» та «Думка» на теми українських народних пісень «Ой, не ходи, Грицю…» та «Віють вітри, віють буйні».
* * *
Засновником української класичної музики справедливо вважається Микола Лисенко (1842–1912). У його творчій спадщині десять опер, серед них найвідомішими є «Тарас Бульба», «Різдвяна ніч», «Енеїда» та «Наталка Полтавка». Він є також автором численних кантат, хорів, пісень, оркестрових та камерно-інструментальних п’єс, музики для дітей (опер «Пан Коцький» та «Зима і Весна»), циклу «Музика до „Кобзаря“» та ін.
* * *
Неперевершеними у світовій скарбниці мистецтва досі лишаються аранжування українських народних пісень, створені Миколою Леонтовичем (1877–1921). Видатний композитор-аранжувальник обробив більше 150 народних пісень (вершиною цих композицій є «Щедрик»), створив дві опери – «На русалячу Пасху» та «Коза-дереза». Він є також творцем жанру хорової мініатюри без інструментального супроводу. Ще одним шедевром Леонтовича стала обробка народної пісні «Дударик»: вона має більше двохсот варіантів виконання.
* * *
У ХХ столітті в Україні склалася чудова вокальна школа, яка гідно представляла її не тільки в СРСР, але й за кордоном. Гордістю країни стали видатні співаки І. Паторжинський (за оксамитовий бас його називали «українським Шаляпіним»), М. Литвиненко-Вольгемут, Б. Гмиря, О. Петрусенко, Є. Мирошниченко, А. Солов’яненко, А. Мокренко, М. Кондратюк, Д. Гнатюк, К. Огнєвий, Ю. Гуляєв.
Євгенія Мирошниченко
* * *
Мало хто знає, що легенда російської оперної сцени Антоніна Нежданова народилася у селі Крива Балка під Одесою. Перші уроки музики вона отримала від батька, а вже у 7 років стала солісткою церковного хору. Після навчання у Москві вона з великим успіхом гастролювала на театральних сценах Європи, співала у спектаклях разом з Е. Карузо, Т. Руффо, Л. Собіновим та 32 роки виступала на сцені Великого театру.
* * *
Видатного українського тенора Івана Козловського (1900–1993) обожнювали мільйони слухачів. Його занесено до світової Музичної енциклопедії за феноменальний діапазон голосу: співакові було до снаги взяти не тільки до дієз, але навіть мі третьої октави! А виконуючи пісеньку Герцога у завершальному акті «Ріголетто», він удвічі збільшував тривалість звучання фінальної ноти та тримав її, поки не йшов за лаштунки. Любов до музики прищепив йому батько, який чудово співав українські пісні та грав на віденській гармоніці. Ваня мав абсолютний слух та напрочуд гарний голос. Гороскопи пророкували йому чудову кар’єру, велику славу та… нетовариський характер. Справдилося абсолютно все. Жити для Козловського означало співати, і заради цього він готовий був жертвувати будь-чим. Уже у літньому віці співак щорічно давав сольні концерти (навіть у 90 років!), займався з учнями у створеній ним у рідній Мар’янівці (Київська область) музичній школі. Тепер у цьому селі відкрито його меморіальний музей.
* * *
Одним з найвідоміших українських тенорів є Володимир Гришко. Майже десять років він перебував за межами України, виступаючи переважно на сценах відомої «Метрополітен-опера», Паризької національної опери, Королівської опери Бельгії, Національної опери Фінляндії, Маріїнського та Мічіганського оперних театрів. У 1991 році на Міжнародному конкурсі у Барселоні співак отримав не тільки Гран-прі, але й спеціальний приз Плачидо Домінго «Найкращий тенор», який за правилами вручається тільки італійським виконавцям.
* * *
Багато українських виконавців представляють свою країну на сценах провідних музичних театрів світу: унікальний бас Тарас Штонда – у Великому театрі Росії, Роман Майборода – у театрах Іспанії, Португалії, Польщі та Литви, Вікторія Лук’янець – у Німеччині та Іспанії, а професор Національної музичної академії України Роман Кофман з 2004 року став диригентом Боннської опери та Бетховенського симфонічного оркестру.
* * *
Українська земля подарувала світові безліч видатних композиторів, музикантів та виконавців: І. Стравинського, Р. Гліера, С. Прокоф’єва, Г. Нейгауза, В. Горовіца, С. Ріхтера, Д. Ойстраха, Л. Когана, О. Крису, Ю. Башмета. Вони пов’язані з Україною народженням, освітою, початком творчого шляху. Українська тематика знайшла відображення у багатьох їхніх творах. Яскравим прикладом тому може слугувати творчість видатного композитора та дириґента Рейнгольда Гліера (1875–1956), в якій можна знайти оперу «Тарас Бульба», симфонічну поему на слова Т. Шевченка «Заповіт» та музику до спектаклю «Гайдамаки». Цей композитор був патріотом України: він відмовлявся від численних запрошень з-за кордону, кажучи, що «ще не все бачив на батьківщині».
* * *
У творах Ігоря Стравинського (1882–1971), якого називають творцем музики ХХ століття, українські та російські народні теми об’єдналися із різноманітними світовими музичними стилями та джазом. До того ж частину з них було написано композитором на Волині.
* * *
У 1925 році в Гамбурзі у номер готелю до київського піаніста Володимира Горовіца (1904–1989), що приїхав на гастролі, влетів антрепренер із проханням замінити хворого соліста під час виконання Першого концерту Чайковського. Коли молодий піаніст увійшов до зали, дириґент тільки встиг сказати йому: «Стежте за моєю паличкою, і, Бог дасть, нічого страшного не трапиться». Та вже через кілька тактів він почав здивовано поглядати на юнака. Сівши за рояль без жодної репетиції, той грав неперевершено. Публіка була у захваті і за півтори години після концерту розкупила усі квитки на майбутній виступ Горовіца. Так почалася світова слава музиканта, якого називали «генієм інтерпретації», «королем королів піаністів» та «останнім великим романтиком». Більшу частину свого життя Горовіц провів за кордоном, повернувшись у країну з концертами тільки одного разу, в рік чорнобильської катастрофи. Але до рідного Києва він тоді не потрапив. Його «повернення» до України відбулося вже після смерті, у 1995 році, коли у столиці було організовано Міжнародний конкурс молодих піаністів пам’яті славетного маестро.
* * *
Безмежно був відданий музиці й інший видатний музикант ХХ століття, неперевершений скрипаль та альтист, дириґент Давид Ойстрах (1908–1974), якого у музичних колах шанобливо називали «царем Давидом». Свій шлях на музичний Олімп він почав у Одесі, в музичній школі відомого професора Петра Столярського і тільки у 27 років зміг дебютувати у Москві. Та, незважаючи на такий солідний, як для новачка, вік, вже за кілька років він став першою скрипкою світу, «гросмейстером смичка», який міг «змусити інструмент резонувати кожною його найдрібнішою клітинкою, кожною молекулою».
* * *
Композиторський талант Сергія Прокоф’єва (1891–1953) розкрився на його рідній донецькій землі. Тут дев’ятирічним хлопчиком він написав свою першу оперу «Велетень», а його першим учителем музики був Р. Гліер. У 1991 році на ознаменування 100-річчя з дня народження великого земляка у Донецьку вперше відбувся Всеукраїнський музичний конкурс молодих виконавців ім. С. С. Прокоф’єва. З 1999 року конкурс став міжнародним.
* * *
Дитинство та юність видатного композитора ХХ століття Ісаака Дунаєвського пройшли на українській землі. Він народився у 1900 році в Лохвиці Полтавської області, навчався у гімназії, а потім у консерваторії в Харкові. Там же почав працювати в оркестрі драмтеатру та написав музику до своєї першої оперети «Весілля Фігаро».
* * *
Багато зірок радянської естради були уродженцями України. Одеса подарувала країні легендарного Леоніда Утьосова (1895–1982), на піснях якого виросло не одне покоління. І хоча голос його не був класичним, а співав він, як сам зазначав, переважно серцем, його знають та люблять досі. До речі, саме Утьосова першим з артистів естради було удостоєно у 1965 році звання народного артиста СРСР.
* * *
«Українською Едіт Піаф» називали шанувальники харків’янку Клавдію Шульженко (1906–1984). У зв’язку з цим дуже символічно, що з двох європейських музеїв, присвячених естрадним співачкам, один створено у Франції на честь Едіт Піаф, а другий – у Харкові, на честь Клавдії Шульженко. Свою славетну «Синю хустинку» вона вперше заспівала у березні 1942 року, на фронті, і ця пісня одразу ж склала гідну конкуренцію «Катюші».
Клавдія Шульженко
* * *
Сьогодні корифеями української естради справедливо вважаються Василь Зінкевич, С. Ротару, М. Гнатюк, В. Павлік, Д. Зібров, І. Білик, О. Пономарьов, М. Бурмака, Н. Могилевська, Т. Повалій, Ані Лорак, Тіна Кароль. Багато з них отримали путівку у життя завдяки успішній участі у фестивалі «Червона рута», який провадиться у країні з 1989 року, а також виступам на конкурсах «Слов’янський базар», «Таврійські ігри» та ін.
* * *
Зачинателем національної поп-музики в Україні став молодий композитор, керівник вокально-інструментального ансамблю «Червона рута» Володимир Івасюк (1949–1979). Він став автором таких українських пісень, як «Червона рута», «Водограй», «Я піду в далекі гори». Композитор трагічно загинув у розквіті свого таланту, і Шевченківську премію, якою належно відзначили його творчість, було присвоєно йому тільки у 1994 році, посмертно.
* * *
Живою леґендою української естради є Софія Ротару. У її творчому списку понад 800 пісень, кілька ролей у популярних мюзиклах та кіно. У 1996 році перед концертним залом «Ювілейний» було закладено «зірку» Софії Ротару. Співачку нагороджено орденом княгині Ольги та зіркою Героя України. У 2001 році вона відзначила 30-річчя своєї творчої діяльності. Але й сьогодні кожна її поява на сцені – справжнє свято для усіх шанувальників української пісні.
* * *
У 2004 році після перемоги на 49-му пісенному конкурсі «Євробачення» українська естрадна співачка Руслана (Руслана Лижичко) отримала одну з найпрестижніших музичних премій – World Music Award, якою нагороджують за високий професіоналізм у світі шоу-бізнесу. Вона є першою в Україні володаркою «платинового диску». На наступних конкурсах «Євробачення» другі місця посіли Ані Лорак та Вірка Сердючка (Андрій Данилко).
Руслана
* * *
Лідер гурту «Океан Ельзи», співак та композитор В’ячеслав Вакарчук, є сьогодні одним з найпопулярніших музикантів та виконавців України.
* * *
У 2009 році на пісенному конкурсі «Нова хвиля» у Юрмалі перше місце посіла українська співачка Джамала.
* * *
Перші балетні спектаклі було показано у Києві у 1801 році силами великої музично-драматичної трупи поміщика Д. Ширая. Ним же було відкрито у 1805 році міський загальнодоступний театр, балетна трупа якого нараховувала 40 танцівників. А першою спробою постановки в Україні самостійного балетного спектаклю став пантомімічний та романтичний балет «Цигани», поставлений у 1814 році в Харківському міському театрі.
* * *
У 1915 році балетна трупа Київської опери збагатилася чудовою танцівницею Броніславою Ніжинською (1901–1972), донькою відомого балетмейстера та сестрою всесвітньовідомого танцівника Вацлава Ніжинського. Вона взяла участь у постановці І. Стравинського «Петрушка» та інших спектаклів. Останній її балет «Весіллячко» увійшов до золотого фонду світової хореографії.
* * *
Безсмертну славу Україні приніс видатний балетмейстер та танцівник Серж Лифар (1905–1986). Він народився і до 18 років мешкав у Києві. Приєднавшись до трупи С. Дягілева, Лифар з часом став головним солістом та протягом 30 років – ведучим балетмейстером паризької «Гранд-опера», де поставив більше 200 балетів та дивертисментів. Він був почесним президентом Національної ради танцю при ЮНЕСКО та Французької академії танцю, автором багатьох праць з теорії балету. Сучасники називали Лифаря «генієм балету ХХ століття» та «богом танцю». У 1994 році у незалежній Україні відбувся перший Міжнародний конкурс артистів та хореографів ім. Сержа Лифаря, а пізніше у Києві став проходити народний фестиваль танцю «Серж Лифар де ля данс».
* * *
У 1935 році виступи артистів київського балету на Міжнародному фестивалі народного танцю в Лондоні стали справжньою сенсацією. Виконаний ними «Гопак» не тільки вразив своєю емоційною силою усіх учасників та глядачів фестивалю, але й став того року… чи не наймоднішим танком в англійській столиці. А на такому ж конкурсі в Парижі у 1964 році українські танцівники І. Лукашова та В. Порсегов отримали міжнародні премії Анни Павлової та Вацлава Ніжинського.
* * *
Зірками світового рівня стали донецькі майстри балету В. Писарев та І. Дорофєєва. Серед їх численних нагород приз ЮНЕСКО, третя за рахунком престижна премія «Приз традицій» (перші дві було присуджено Г. Улановій та Ю. Григоровичу), приз «Тріумф-97» та інші.
* * *
З-поміж відомих українських танцювальних колективів слід згадати Ансамбль народного танцю України ім. П. Вірського і танцювальну групу Українського народного хору ім. Г. Верьовки, Буковинський і Гуцульський ансамблі співу й танцю.
* * *
Першими мандрівними акторами у Київській Русі були скоморохи, виступи яких ставали головною розвагою та окрасою народних свят та гулянь. У ХVIІ-XVIIІ століттях їх мистецтво поклало початок народному балагану та ляльковому театру-вертепу.
* * *
З 1750-х років в Україні стали створюватися кріпосні театри. Саме такий театр існував навіть при дворі останнього гетьмана України, графа К. Розумовського.
* * *
Перший постійний театр на території України було засновано 1789 року в Харкові.
* * *
Але точною датою народження українського професійного театру вважається 1819 рік, коли у Полтавському вільному театрі перший сезон відкрився спектаклями «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник».
* * *
Марія Заньковецька (1860–1934) була справжнім діамантом створеної у кінці ХІХ століття трупи М. Кропивницького. Вона чудово грала і у комедійному, і у трагедійному, і у музичному жанрах, усього виконала більше 70 ролей. Сам цар аплодував їй в «Наталці Полтавці», а відомий драматург М. Старицький спеціально для неї написав п’єсу «Циганка Аза». Пізніше Заньковецька стала першою народною артисткою УРСР (1923 р.), однією з творців першого українського стаціонарного театру (1906 р.) та Народного театру у Києві (1918 р.), а згодом очолила Народний театр у Києві.
* * *
Очільник прославленого харківського театру «Березіль» (1922 р.) Лесь Курбас (1887–1937), на думку сучасників, був чарівником сцени, творцем образів нечуваної виразності, Режисером з великої літери. Він уповні розділив трагічну долю свого покоління – його було розстріляно у 1937 році. Та навіть у таборі він зумів організувати свій останній театр і за три роки поставити у ньому «Весілля Кречинського» Сухово-Кобиліна, «Аристократи» Погодіна та «Учень диявола» Б. Шоу. Сьогодні до творчих пошуків Леся Курбаса дедалі частіше звертаються художники різних країн світу, а у Харкові щорічно проходить художній фестиваль «Березіль».
* * *
Одним з видатних акторів театру «Березіль», наділеним яскравою комедійною обдарованістю, був Гнат Юра (1887–1966). Свою творчу діяльність він починав разом з Лесем Курбасом, пізніше грав на сцені Київського драматичного театру ім. І. Франка (нині – Національний академічний), а потім протягом 44 років очолював його. Найкращою роллю корифея української сцени стала роль Івана у спектаклі за п’єсою І. Франка «Украдене щастя».
* * *
Чудову акторку Наталю Ужвій (1898–1986) називали поетесою української сцени, майстром передачі психологічного стану персонажів. У списку її ролей класичного репертуару два образи посідають особливе місце – це актриса Кручиніна з п’єси «Без вини винні» та гуцульська селянка Анна в «Украденому щасті», в яких акторка зуміла передати ціле море людських почуттів, усю трагічність та піднесеність жіночого кохання.
* * *
Українець Роман Віктюк уже давно завоював славу найепатажнішого, найскандальнішого, найхоробрішого режисера сучасного театру. На театральну сцену він уперше вийшов у Львові ще 13-річним хлопчиною. Згодом кожна його вистава була певним таїнством, дійством, в якому складно провести межу між реальністю та ілюзією. Спектаклі Віктюка – це вибух, феєрверк, фонтан емоцій, виклик сірятині, якої він не сприймає. Недаремно про режисера кажуть, що «він – дитя парадоксів, що вміє із задоволенням шокувати публіку вибором та трактуванням п’єс». Щоб пересвідчитися в цьому, досить лише ознайомитися з переліком назв: «Служниці», «Мадам Баттерфляй», «Давай займемося сексом!», «Рогатка», «Лоліта», «Двоє на гойдалці», «Соломея», «Наш Декамерон ХХІ». Віктюк називає себе «громадянином світу», оскільки його талант затребуваний не тільки в Росії, але і в Ізраїлі, США, Італії. Останнім часом він нерідко з’являється і в Україні.
* * *
Майстерність Ади Роговцевої полонить кожного, хто хоч би раз зіткнувся з нею у театрі чи кіно. Більше сорока років вона виступала на сцені Київського академічного російського драматичного театру ім. Лесі Українки. Тепер вона рідко з’являється на київській сцені, її частіше можна побачити у Москві та Санкт-Петербурзі, де вона і досі багато грає у театрах та знімається у кіно (більше п’ятдесяти ролей). За свої театральні роботи, особливо за чудово зіграну роль Лесі Українки у спектаклі «Сподіватися!», Аду Роговцеву було нагороджено у 2007 році зіркою Героя України. Акторка об’їздила з гастролями півсвіту, але, незважаючи на це, вважає, що в душі вона так і залишилася простою сільською жінкою з маленького Глухова (Сумська обл.), де вона народилася. Вона намагається при можливості частіше приїздити до свого сільського будиночка, де можна відпочити душею, набратися сил, і де так добре пишуться вірші. Їх у поетеси вистачило на збірку «Мамині молитви» (1996 р.) А ще А. Роговцева написала книгу спогадів про чоловіка, актора К. Степанкова – «Мій Костя».
* * *
Якщо вірити прислів’ю, що першу половину життя людина працює на ім’я, а потім ім’я працює на неї, то воно актуальне для творчості видатного українського актора Богдана Ступки. До семидесяти років він зіграв більше 100 ролей в театрі і більше 50 – в кіно, став лауреатом численних премій, кавалером ордена «За заслуги» ІІ ступеня, засновником Академії мистецтв України. Сам актор якось казав: «Я зіграв такий репертуар, що можна, за ідеєю, заспокоїтися: Лір, Річард ІІІ, Войницький, Тев’є-молочник, Треплєв, п’єси Ібсена, Брехта. Усю класику…» Нажаль, у 2012 році великого актора не стало, але й сьогодні Ступку вважають найвидатнішим українським актором сучасності.
* * *
Сьогодні в Україні працює 138 професійних театрів, до яких щороку приходять близько семи мільйонів глядачів. Чотирьом театрам країни надано найвищий статус національних: Національній опері України, київським тетрам ім. І. Франка та ім. Лесі Українки, а також Львівському театру ім. М. Заньковецької. Академічними є Львівський, Одеський та Харківський театри опери та балету, а також Харківський український драматичний театри ім. Т. Шевченка, Харківський російський драматичний театр ім. О. Пушкіна та Кримський російський драматичний театр ім. М. Горького.
* * *
Історія українського кіно почалася у 1897 році, коли талановитий харківський фотограф А. Федецький удосконалив кіноапарат та продемонстрував першу хронікальну кінострічку – «Вид харківського вокзалу у момент відходу потягу».
* * *
Регулярне кіновиробництво почалося з 1907 року в Києві у приватних кіноательє «Світлотінь» та «Художній екран», і в Одесі (ательє «Мікрограф»), а з часом – у Катеринославі та Харкові.
* * *
Величезний внесок у розвиток кіноіндустрії в Україні зробив підприємець, меценат, письменник та сценарист О. Ханжонков (1877–1945). Нарівні із Москвою він створив кіноательє у Ялті. Тут він сам знімав перші фільми, і не тільки художні, але й науково-популярні, документальні чи навіть мультиплікаційні. Пізніше у Ялті на базі приватних фабрик Ханжонкова було створено Ялтинську кіностудію дитячих та юнацьких фільмів (1919 р.). У пам’ять про зачинателя кіно в Україні щорічно проводяться «Дні Ханжонкова на Батьківщині». Починаються вони в Макіївці, де він народився, а потім його день народження відзначають у Ялті.
* * *
У 1927 році почала працювати відома українська кіностудія – Київська кінофабрика (з 1957 р. – Національна кіностудія ім. О. Довженка). У 1928 році тут було знято короткометражну художньо-документальну стрічку «Одинадцятий» видатного кіно-публіциста Дзиґи Вертова. А у 1930 році він сторив перший звуковий документальний фільм «Симфонія Донбасу». Ще одну його кінострічку – «Людина з кіноапаратом» – у 1964 році на ХІІІ Міжнародному кінофестивалі у Мангеймі відзначили серед дванадцяти кращих документальних фільмів усіх часів.
* * *
Першим кольоровим фільмом в історії українського кіно стала стрічка «Сорочинський ярмарок» (1930 р.) режисера М. Екка.
* * *
Перший український анімаційний фільм – «Казка про солом’яного бичка» – було знято у 1927 році в Харкові.
* * *
Серед зачинателів національного українського кіно був талановитий скульптор та режисер Іван Кавалерідзе (1887–1978). Ним було знято такі шедеври української класики, як кіноопери «Наталка Полтавка» та «Запорожець за Дунаєм», в яких героїв озвучували відомі співаки М. Литвиненко-Вольгемут та І. Козловський.
* * *
У 1943 році кінорежисер та сценарист, уродженець Одеси М. Донськой (1901–1981) зняв фільм за романом В. Василевської «Райдуга» з Н. Ужвій у головній ролі. Ця стрічка стала визначною подією у кіномистецтві, її демонстрували у багатьох країнах світу, в тому числі і у США. У 1945 році фільм отримав нагороду Американської кіно-академії («Оскара»), а президент США Ф. Рузвельт, подивившись його, сказав: «Народ, здатний створити такий фільм, непереможний». Наступну стрічку про війну – «Нескорені» – М. Донськой зняв уже в Києві, у 1945 році. Головну роль у ній зіграв чудовий український актор А. Бучма. Наступного року цей фільм отримав Золоту медаль на VII Міжнародному кінофестивалі у Венеції.
* * *
У Олександра Довженка, якого зарубіжні колеги називали «поетом вічного життя», було багато різних талантів: кінорежисер, сценарист, документаліст, письменник, художник та педагог. Вони вповні проявилися вже у перших кіношедеврах: «Звенигора», «Арсенал», «Земля». Ці фільми високо поціновані не лише в країні, але й поза її межами. Та протягом двох десятиліть влада усіляко обмежувала творчу свободу художника. Тільки у 1944–1945 роках він зміг написати славетну «Повість вогняних літ», та поставити за нею фільм йому все ж не дали. Створивши сценарій «Поеми про море», обновивши сценарій забороненої «Землі» та закінчивши повість «Зачарована Десна», О. Довженко пішов з життя. Фільм Довженка «Земля» увійшов до десяти найкращих фільмів усіх часів та народів.
* * *
Свій відомий фільм «Щорс» Олександр Довженко знімав у 1939 році в с. Єреськи Харківської області.
* * *
Ще один населений пункт Харківської області – Російська Лозова – став у 1937 році одним з місць зйомок фільму Сергія Ейзенштейна «Бєжин луг». А найзнаменитіший свій фільм «Броненосець Потьомкін» великий режисер знімав у 1925 році в Одесі.
* * *
Знаменною подією в історії українського кіномистецтва став фільм Сергія Параджанова (1924–1990) «Тіні забутих предків», знятий за повістю М. Коцюбинського. Він став свідченням нового розквіту національного поетичного кіно, продовженням геніальної спадщини О. Довженка. Ця стрічка отримала 28 призів на міжнародних фестивалях та 21 – у країні! Але таке високе визнання картини не позначилось на трагічній долі режисера, що її створив: за сфабрикованими звинуваченнями Параджанова засудили до п’яти років ув’язнення, потім був ще один вирок… Тільки у 1984 році режисер зміг повернутися до роботи.
Кадр з фільму «Тіні забутих предків»
* * *
У низці найпоетичніших творів українського кіно є і талановиті фільми Юрія Іллєнка: «Криниця для спраглих», «Вечір на Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою». Остання картина з успіхом пройшла у Токіо, Монреалі, Парижі та Нью-Йорку, але була практично невідома в Україні, і тільки після здобуття незалежності отримала визнання і на батьківщині.
* * *
Яскраво виражений національний характер мали усі герої, створені у кінематографі видатним актором Іваном Миколайчуком (1941–1987). Усю душу він вклав у роль Тараса Шевченка у фільмі «Сон» (1964 р.), неперевершено зіграв у «Кам’яному хресті», «Захарі Беркуті» та «Білому птахові з чорною ознакою». Успішним режисерським дебютом Миколайчука стала картина «Вавилон ХХ», в якій він був також співавтором сценарію та виконавцем головної ролі. Та його мистецтво не вписувалося у рамки соцреалізму, а національна свідомість актора дратувала владу. Тільки після смерті за видатний внесок у розвиток вітчизняного кіномистецтва його було нагороджено Державною премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка.
* * *
Найбільш самобутнього й талановитого українського кіноактора, режисера та сценариста Леоніда Бикова (1928–1979) і досі шанують глядачі. У його фільмах «В бій ідуть тільки „старики“» і «Ати-бати, йшли солдати» відобразилася душа актора, про яку одного разу сказали, що вона «як окраєць хліба, хоч до рани прикладай». Вони насичені добротою та світлом. Останній свій фільм «Прибулець» Биков хотів присвятити боротьбі з лицемірством та байдужістю. Однак трагічна загибель у автокатастрофі не дозволила цьому задуму здійснитися. Пам’яті цієї надзвичайної людини і талановитого художника присвячено фільм «…Той, якого любили усі». Його іменем названо одну з малих планет та два літаки – Су-27 та МіГ-29, на бортах яких написано «Маестро Леонід Биков». На них і досі літають найкращі екіпажі України.
* * *
Відомий режисер Роман Балаян завжди знімав кіно «поза часом», ніколи не намагався вписатися у жорсткі ідеологічні рамки «епохи застою» і тому увійшов у плеяду культових режисерів. Досі актуальними лишаються зняті ним у різні роки фільми «Польоти уві сні та наяву», «Бережи мене, мій талісмане» та «Світла ніч», відзначені призами на різноманітних міжнародних фестивалях.
* * *
Фільми Кіри Муратової, режисера Одеської кіностудії, мають своєрідний стиль, який вгадується одразу. Коли дивишся такі її фільми, як «Короткі зустрічі», «Астенічний синдром», «Довгі проводжання», «Переміна долі», «Настроювач», незмінно виникає відчуття їх справжності, прориву до глибин психологічних станів людини. Нині навіть важко уявити, що така талановита людина у радянські часи роками сиділа без роботи, адже Держкіно УРСР виносило спеціальні постанови про заборону режисеру К. Муратовій знімати на українських кіностудіях.
* * *
Ім’я харків’янки Людмили Гурченко і по смерті належить до числа неповторних та всенародно шанованих акторів вітчизняного кіно. Анітрохи не поступалися її кінороботам і виступи на естраді. Поява молодої актриси на кіноекрані у комедії «Карнавальна ніч» була справді тріумфальною, а «Пісенька про п’ять хвилин», яку вона заспівала, стала популярною на усі часи. Та слідом за блискучим кінодебютом почався довгий період забуття. І тільки сильний та вольовий характер допоміг акторці вистояти та довести, що її талантові до снаги не тільки комедійні, але й драматичні ролі. Зіграні нею складні «життєві» ролі в «Старих стінах», «П’яти вечорах», «Сибіріаді», «Двадцяти днях без війни», «Польотах уві сні та наяву», «Прохіндіаді» та «Вокзалі для двох» стали свідченням багатогранності її таланту. Роки начебто і не позначилися на ній – та сама «осина талія», ефектне вбрання, височезні підбори… і безперервна робота в кіно, театрі, на естраді, за яку Л. Гурченко у 2000 році була нагороджена орденом «За заслуги перед Вітчизною».
* * *
Україна дала радянському кінематографу чимало талановитих акторів. Окрім уже згадуваних Ади Роговцевої, Л. Гурченко та Б. Ступки, слід згадати М. Гринька, М. Оляліна, К. Степанкова, Р. Недашковську, В. Заклунну, Л.Удовіченко, С. Тома, О. Сумську, О. Машну, В. Конкіна, Б. Брондукова, М. Криницину, Л. Кадочникову та багатьох інших.
* * *
До золотого фонду української кінематографії, безперечно, належить комедія «За двома зайцями» (знята реж. В. М. Івановим у 1961 році). Пізніше він зняв такі популярні фільми на українську тематику, як «Шельменко-денщик», «Олекса Довбуш» та «Веселі Жабокричі».
* * *
Сьогодні в Україні працює п’ять державних кіностудій. Окрім Національної кіностудії ім. О. Довженка, Одеської кіностудії художніх фільмів, Української студії хронікально-документальних фільмів, Української кіностудії анімаційних фільмів та Національної кінотеки України існує ще понад 20 недержавних студій.
* * *
Сьогодні в Україні проводиться низка щорічних фестивалів: «Золотий Дюк», «Молодість», «Стожари», «Крок», «Харківський бузок» та багато інших.