9. Література
Українська художня література має майже тисячолітню історію. Вона бере початок з таких давньоруських творів, як «Велесова книга», «Повість минулих літ», «Слово о полку Ігоревім» (XII ст.), Лаврентівського (1377 р.) та Галицько-Волинського (ХІІІ- XІV ст.) літописів, які стали першими взірцями світської літератури в Київській Русі. Особливий інтерес представляє «Велесова книга». Цей унікальний літературний шедевр, написаний невідомим автором на невеличких дерев’яних дощечках, є малодослідженим історичним джерелом з язичницької історії слов’ян. Усього було знайдено 74 таких дощечки-сторінки. На них розповідається про походження слов’ян та Руської землі, її оборону, торгівельні стосунки із сусідами, побут, заняття, світогляд та вірування людей того часу.
«Сторінка» Велесової книги
* * *
Автором однієї з найвідоміших книг давнини – «Повісті минулих літ» – вважається видатний письменник та літописець Київської Русі ХІ – початку ХІІ століття, чернець Києво-Печерського монастиря Нестор (близько 1056 – після 1113).
* * *
Події, про які йдеться в славетному «Слові о полку Ігоревім», відбувалися на території нинішньої Харківської області, неподалік від міста Вовчанська.
* * *
Велике значення для розвитку давньоруської літератури мало «Повчання» Володимира Мономаха. Великий київський князь розкрив у ньому свої погляди на виховання особистості, родинні цінності, розмірковував про роль правителя держави та його ставлення до народу.
* * *
Видатним літературним пам’ятником XІII століття є «Києво-Печерський патерик» – збірка релігійних оповідань про історію та життя ченців Києво-Печерського монастиря, що існувала у кількох редакціях в період між 1215–1230 роками.
* * *
Особливим жанром української літератури є козацькі літописи Самовидця, Григорія Граб’янки та Самійла Величка. В цих збірках розповідається про визвольну війну українського народу 1648–1654 років. Саме вони є вершиною українського літописання XVII–XVIIІ століть.
* * *
Творцем багатьох народних пісень та балад вважається легендарна Маруся Чурай, донька урядника полтавського козацького полку Гордія Чурая. Сьогодні відомо більше 20 пісень, що, як вважається, належать авторству цієї народної поетеси. Серед них найпопулярнішою є «Грицю, Грицю, до роботи», яка присвячена коханому дівчини – гарному, але невірному парубкові. За переказом, парубок зрадив Марусю та насміявся з її щирого почуття. Дівчина не витримала наруги та отруїла його. За цей злочин її засудили до страти, але за наказом гетьмана Б. Хмельницького помилували.
* * *
Коріння української белетристики було закладено в XVII столітті полемічними та повчальними творами Герасима Смотрицького, Костянтина Острозького, Івана Вишенського, духовними повістями, поезією та драматургією Мелетія Смотрицького, Феофана Прокоповича, Данила Туптала (Дмитра Ростовського) та Лазаря Барановича.
* * *
Найвидатнішим українським письменником XVIIІ століття був мандрівний філософ Григорій Сковорода (1722–1794). Його перу належать численні вірші, байки, пісні, псалми та філософські трактати. Кращими його художніми творами є поетичні збірки «Сад божественних пісень» та «Байки харківські». Їх було написано староукраїнською, церковнослов’янською та латинською мовами. Жодну з книг Г. Сковороди не було видано за життя. Та це не заважало друзям, учням і тим, хто після нього вчився в Києво-Могилянській академії, називати його «своїм Піфагором», «українським Сократом», «степовим Ломоносовим» чи «харківським Діогеном». За свідченням історика М. Костомарова, мало кого можна згадати, хто б так пам’ятав та поважав український народ. В пам’ять про Григорія Сковороду в селах Чорнухи (Полтавська область) та Сковородинівка (Харківська область), Переяславі-Хмельницькому (Київська область) відкрито меморіальні музеї; встановлено численні пам’ятники роботи видатного скульптора І. Кавалерідзе в Лохвиці, Сумах, а також у Києві перед будівлею Києво-Могилянської академії. Портрет великого поета та філософа зображено на купюрі найбільшого номіналу української національної валюти – 500 гривень.
* * *
Такою ж пошаною та повагою користується родоначальник української літературної мови Іван Петрович Котляревський (1769–1838), автор найпопулярніших в Україні творів – поеми «Енеїда», п’єс «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник». «Енеїду» недаремно назвали «енциклопедією українського життя»: в ній не тільки широко представлено побут козаків-запорожців, поміщиків, чиновників та простого люду, народні повір’я та звичаї, але і традиційна кухня. Поет згадує тут більшу кількість страв, ніж описано у популярній спеціалізованій кулінарній книзі М. Марковича, виданій у 1860 році!
Іван Котляревський
* * *
Хто не знає відомої «Конотопської відьми» або іскрометних п’єс «Шельменко-денщик» чи «Сватання на Гончарівці»? Ці та багато інших творів написані основоположником української художньої прози Г. Квіткою-Основ’яненком (1778–1843). У них гумор переплітається з гострою сатирою, фантастика з реалістичним зображенням українського життя XVIIІ-ХІХ століть. Та все-таки в історію української літератури Квітка-Основ’яненко увійшов передовсім як письменник-сентименталіст, який тонко зобразив перипетії жіночої долі.
* * *
Мало кому відомо, що вірш «Очи черные, очи страстные», який став пізніше романсом, що отримав народне визнання, був написаний поетом Євгеном Гребінкою (1802–1848). Багато його ліричних творів писалося російською мовою, а ось байки, що склали основу його творчості, – тільки українською.
* * *
Про літературну творчість Василя Яновського-Гоголя (1777–1825), батька видатного письменника Миколи Гоголя, нині відомо небагатьом. До нашого часу «дожила» тільки одна комедія цього автора – «Простак, або Хитрощі жінки, перехитрені солдатом». Незважаючи на те, що цей твір близький за сюжетом до п’єси Котляревського «Москаль-чарівник», він приваблює жвавістю дії, народним гумором та безпосередністю персонажів.
* * *
Незважаючи на те, що у незалежній Україні творчість Миколи Васильовича Гоголя (1809–1852) входить до шкільної програми із зарубіжної літератури, не згадати про нього неможливо. Важко погодитися із тим, що автор «Тараса Бульби», збірок повістей «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Миргород» та ще багатьох творів української тематики, який народився на Слобожанщині, не має жодного стосунку до української літератури. Проте сам письменник в одному зі своїх листів 1844 року писав: «Скажу вам тільки одне щодо того, яка в мене душа, хохлацька чи російська. Я сам не знаю, яка в мене душа. Знаю тільки, що ніяк не віддав би перевагу ані малоросіянину перед росіянином, ані росіянину перед малоросіянином. Обидві природи щедро обдаровані Богом і, як на те, кожна з них окремо містить у собі щось, чого немає в іншій: явна ознака, що вони мають доповнити одна одну». Чи варто після цього сперечатися щодо того, який з народів має право вважати великого письменника своїм?
* * *
У першому виданні «Кобзаря» Т.Г. Шевченка (1814–1861), опублікованому у 1840 році, було надруковано тільки вісім віршів. До сучасного видання увійшло 228 поетичних творів. Багато з них отримали світове визнання ще за життя поета. Так, відомий французький критик Е. Дюран назвав його поему «Катерина» «геніальним набутком загальнолюдської культури». Однак, за словами Франка, «Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонах людських сердець знову і знову пробуджуватимуть його твори».
Обкладинка «Кобзаря». Видання 1876 р.
* * *
В історії української літератури почесне місце посідає творчість росіянки Марії Олександрівни Вілінської (1833–1907), відомої під псевдонімом Марко Вовчок. Високо оцінюючи самобутній талант письменниці, Тарас Шевченко любовно називав її «зоренькою святою», «силою молодою» та своєю «єдиною донечкою».
* * *
Ціла галерея народних образів належить перу видатного українського письменника-реаліста Івана Нечуя-Левицького (1838–1918). Та сучасному читачеві він відомий у першу чергу як автор повісті «Кайдашева сім’я», наповненої соковитим гумором та сатирою. Окрім того, письменник разом з П. Кулішем та І. Пулюєм як перекладач брав участь у першому повному виданні Біблії українською мовою.
* * *
Образ вродливої сільської дівчини, збезчещеної паничем, відтворений в романі «Повія» видатним письменником Панасом Мирним (1849–1920), є одним з найтрагічніших в українській літературі.
* * *
П’єси відомого театрального діяча, одного з основоположників українського професійного театру Івана Карпенка-Карого (1845–1907), такі як «Сто тисяч», «Хазяїн», «Мартин Боруля», вважаються класичними взірцями української драматургії. Вони досі не сходять зі сцени багатьох театрів. Пробував свої сили драматург і як театральний актор та режисер, тому невипадково його ім’я носить головна кузня акторських кадрів України – Київський національний університет театру, кіно та телебачення.
* * *
Справжнім творцем української мелодрами можна вважати актора, театрального діяча та драматурга Марка Кропивницького (1840–1910). Він є автором п’єс «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Поки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук», які досі ставляться на українській сцені.
* * *
Перший історичний роман в українській літературі – «Чорна рада» – належить перу письменника Пантелеймона Куліша (1819–1897). Його присвячено одній з найдраматичніших сторінок української історії – боротьбі за гетьманство після смерті Б. Хмельницького.
* * *
Значним внеском в українську літературу ХІХ століття стали повісті «Лумера», «Забобон» західноукраїнського письменника Леся Мартовича (1871–1916), якого сучасники називали «новим Гоголем».
* * *
Особливою сторінкою в історії української літератури є творчість письменниці Олени Пчілки (1849–1930), матері славетної Лесі Українки. Її оповідання, повісті «Товаришки» та «Пігмаліон» є вагомим джерелом для вивчення українського побуту 70-90-х років ХІХ століття.
* * *
Творчість Лесі Українки (1871–1916) – унікальне явище в українській літературі, таке ж унікальне, як і сама поетеса. Перший свій твір вона написала ще у дев’ятирічному віці і відтоді, незважаючи на важку невиліковну хворобу, протягом 35 років продовжувала літературну діяльність. Леся Українка зуміла без допомоги педагогів засвоїти всі загальноосвітні предмети, в тому числі і стародавню історію, вивчити шість мов, якими досконало (!) володіла, і врешті-решт стала однією з найосвіченіших жінок свого часу. В ліриці та драматургії цієї дивовижної поетеси створено яскравий та емоційний світ, в якому немає місця відчаю, світ, в якому панують надія та віра у найкраще. А її драма-феєрія «Лісова пісня» вважається перлиною не тільки української, але і світової драматургії. Тим не менш, у деяких творів Лесі Українки була тяжка доля: драма «Бояриня» та остання п’єса «Оргія» були заборонені у радянські часи і побачили світ тільки у незалежній Україні.
Пам’ятник Лесі Українці
* * *
Особливою була доля найкращих драматичних творів Михайла Старицького (1840–1904) – «Ой, не ходи, Грицю» та «Маруся Богуславка». Вони жодного разу не потрапляли на сцену в тому вигляді, що задумував автор. Драматург вимушений був сам пізніше переробляти власні сюжети.
* * *
Твори Михайла Коцюбинського (1864–1913), одного з найяскравіших представників імпресіонізму в українській літературі, належать до найкращих взірців світової класики. У них підіймаються вічні теми життя та смерті, людини та природи, любові й ненависті. Вочевидь, тому він є найбільш «екранізованим» письменником-класиком. Кінострічки за його творами – «Лялечка», «Цвіт яблуні», «Fata morgana» і особливо «Тіні забутих предків» – стали справжніми шедеврами вітчизняного кінематографу.
* * *
Західноукраїнську письменницю Ольгу Кобилянську (1863–1942), що зробила величезний внесок у розвиток соціально-психологічної прози, називають «буковинською орлицею», «царівною української літератури». Хоча по материнській лінії у ній змішалися німецька та польська кров, однак виховувалася вона в українській родині, адже її батько був родом з Тернопільщини. Незважаючи на брак освіти (Ольга закінчила тільки початкову німецьку школу), письменниця була однією з найерудованіших жінок свого часу, прекрасно володіла трьома мовами, однак писала лише українською. Найвідомішими її творами стали повісті «Земля», «Царівна», «У неділю рано зілля копала…». У них вона закликає підтримувати гармонію у світі, в людських стосунках, вважаючи, що «у пошуках прекрасного ми можемо обійти увесь світ і не знайти його, якщо цього прекрасного немає у нашій душі…»
* * *
Неперевершеним майстром соціально-психологічної новели, поетом «мужицького розпачу» вважається Василь Стефаник (1871–1936). Його творча спадщина складається із 50 новел, кожна з яких унікальна. Досить назвати тільки найвідоміші з них: «Кам’яний хрест», «Земля», «Дорога», «Сама-самісінька», «Кленове листя», «Похорон», «Новина». Усі вони вражають своїм трагізмом та реалістичністю. Недарма І. Франко вважав цього письменника «найбільшим талантом», яким можна «повеличатися перед світом».
* * *
З творчістю І. Франка (1856–1916) пов’язані найвагоміші досягнення української літератури кінця ХІХ-початку ХХ століття. Однак не усім відомо, що цього енциклопедиста, людину універсальної обдарованості, титанічної – «мужицької» – працелюбності сучасники називали «академією в одній особі». Адже він був не тільки геніальним літератором, але і великим ученим. За 40 років праці на ниві української науки та культури Франко зробив більше, ніж будь-яка академія. Його творча та наукова спадщина величезна: три великі збірки поезії, кілька прекрасних поем, дев’ять повістей, 40 казок для дітей, 100 оповідань, чотири драми та більше 500 літературознавчих праць – статей, нарисів, досліджень, есе та рецензій. 50-томне видання спадщини письменника – це лише третина створеного Великим Каменярем. До того ж, як чудовий майстер сюжету, Франко виявився дуже кінематографічним. Підтвердженням тому є кілька стрічок, знятих за його творами: «Захар Беркут», «Украдене щастя», «Борислав сміється». Та, незважаючи на таку плідну працю, Франко усе життя терпів злигодні.
Іван Франко
* * *
В українській літературі є ціла плеяда талановитих письменників та поетів, що загинули в роки сталінських репресій. Сьогодні їх називають письменниками «розстріляного відродження». З-поміж них – поети Микола Вороний, Євген Плужник, Григорій Косинка, Олексій Влизько, Михайло Драй-Хмара, прозаїки Микола Хвильовий, Валер’ян Підмогильний, Олесь Досвітній, Микола Куліш, Дмитро Фальковський та багато інших.
* * *
Сьогодні українця Євгена Плужника (1898–1936), «засудженого сталінщиною до забуття», вважають одним з найвидатніших поетів минулого століття. За своє коротке життя він устиг написати три збірки поезій, поеми «Галілей», «Канів», дві п’єси та роман «Недуга». Його заарештували у 1934 році та засудили до розстрілу, який потім замінили десятьма роками Соловецького табору. Для хворого на туберкульоз поета це була та сама смерть, тільки розтягнута у часі…
* * *
Інші обдаровані літератори, такі як Тодось Осьмачка, Улас Самчук, Василь Барка, Євген Маланюк, – вимушені були покинути Україну та творити на чужині. Є і несправедливо забуті імена, до яких можна віднести поета Богдана-Ігора Антонича. Кращі твори цих авторів побачили світ в Україні тільки після здобуття нею незалежності.
* * *
Вірші талановитого поета Олександра Олеся (1878–1944), який з 1919 року знаходився в еміграції, протягом 27 років не друкувалися в Україні. Проте він створив таку громадянську лірику, до якої, на думку сучасників, ніхто з українських поетів після Шевченка не підіймався.
* * *
Роман «Жовтий князь» Василя Барки – правдивий переказ про голод 1933 року в Україні. Вперше його було видано в Нью-Йорку 1963 року. А на батьківщині письменника цей твір було надруковано тільки у 1991-му, після проголошення незалежності країни. Того ж року на кіностудії ім. О. Довженка режисер О. Янчук зняв за романом художній фільм «Голод-33».
* * *
Мало хто знає, що відомий державний та політичний діяч, член Центральної Ради Володимир Винниченко (1880–1951) успішно займався літературною творчістю. Саме йому належить чи не найперший в українській літературі фантастичний роман «Сонячна машина», який лишається доволі популярним серед читачів і сьогодні.
Володимир Винниченко
* * *
Унікальним явищем в українській літературі стала творчість ще одного письменника-емігранта – Тодося Осьмачки (1895–1962). Її вершиною є повість «Ротонда душогубів» – своєрідний літопис фізичного та морального знищення українського народу в період примусової колективізації, розкуркулювання та політичного терору, організованого Сталіним. Все, про що розповів у ній письменник, пережито ним самим: арешти, допити, невдала спроба перейти кордон, ув’язнення в Бутирці, лікування у психлікарні, табір для інтернованих. Більшу частину свого життя він вимушений був поневірятися світом, живучи то у Німеччині, то у Канаді, то в США. На батьківщині його книги побачили світ тільки після проголошення незалежності країни.
* * *
«Російський радянський письменник» – так характеризують у довідниках Михайла Булгакова (1891–1940). Між тим, він не тільки народився та виріс у Києві, але й проніс любов до цього міста та рідної української землі через усю свою творчість. Навіть проживши кілька років у Москві, Булгаков писав: «Серце щемить, хочеться часом нестерпно у потяг… і туди. Побачити знову кручі, заметені снігом, Дніпро… Немає міста гарнішого за Київ». Рідне місто «живе» у багатьох творах письменника: його квартира на Андріївському узвозі з усіма її деталями «перекочувала» в «Білу гвардію», прізвище Турбіних вибране не випадково – його носив один з пращурів Булгакова. Тепер у стінах рідного будинку на Андріївському узвозі – музей письменника. І усім, хто коли-небудь побував у ньому, здається, що Майстер незримо присутній там, біля витоків свого загадкового світу, повного таємниць та відкриттів.
* * *
Кровними узами з Україною був пов’язаний і інший російськомовний письменник – Володимир Короленко (1853–1921). Він народився у Житомирі, закінчив Рівненську гімназію. До кінця свого життя письменник не забував рідної землі: часто приїздив до України, гаряче захищав від переслідувань влади українську культуру та мову, підтримував молодих письменників. Тема України посіла почесне місце у його творах «Ліс шумить», «В поганому товаристві», «Без язика», «Сліпий музикант».
* * *
Україна – батьківщина чудового єврейського письменника Шолом-Алейхема (1850–1916). Він народився та виріс у старовинному місті Переяславі, а літературну діяльність почав у Києві.
* * *
Остап Вишня (1889–1956), один з найвідоміших українських письменників, ще за життя набув надзвичайної популярності: його твори – оригінальні гуморески-фейлетони, які сам письменник називав «усмішками» або «реп’яшками» – виходили мільйонними накладами. І це при тому, що талановитого гострослова у 1934 році на 10 років заслали у табір під Воркутою. Тільки для того, аби познайомитися з творами О. Вишні, неписьменні люди вчилися читати, а російськомовні службовці квапливо вивчали українську мову.
* * *
Твори ще одного відомого російськомовного поета – Бориса Чичибабіна (1923–1994), засудженого за «антирадянську пропаганду», – довгий час були оточені «змовою мовчання», яка скінчилася тільки з початком перебудови в СРСР. У 1990 році його творчість була відзначена Державною премією, а у 1993-му – премією ім. А. Д. Сахарова.
* * *
Особливе місце в історії української літератури займає творчість поетів-дисидентів Василя Стуса та Василя Симоненка. Їхня доля склалася трагічно, а твори побачили світ тільки у незалежній Україні.
Василь Симоненко
Василь Стус
* * *
Повість дитячого письменника В. Нестайка «Тореадори з Васюківки» було включено до Почесного списку Г. Х. Андерсена. А фільм, знятий за цією повістю, отримав Гран-прі на Міжнародному телефестивалі у Мюнхені в 1968 році.
* * *
Один з найвідоміших російськомовних письменників, А. Ю. Курков у 1988 році став єдиним літератором України, прийнятим у члени славетного ПЕН-клубу, а його книга «Улюблена пісня космополіта» принесла йому перемогу на літературному конкурсі в Німеччині та стипендію фонду Генріха Бьолля.
* * *
Творчість багатьох українських літераторів отримала світове визнання. Так, письменника Ю.І. Андруховича було нагороджено у 2000 році за літературну діяльність премією ім. Гердера (Німеччина), а в 2006 році він став лауреатом літературної премії Центральної Європи ANGELUS за роман «Дванадцять обручів».
* * *
У 2009 році молодому українському письменнику та перекладачеві Сергію Жадану було присуджено польську літературну премію імені Джозефа Конрада Коженського.
* * *
Видатна сучасна українська поетеса Ліна Костенко відома не тільки своїми чудовими драматичними поемами «Маруся Чурай» та «Берестечко», поетичними збірками і творами для дітей, але й своєю активною життєвою позицією. В 60-80-х роках минулого століття вона підтримувала дисидентський рух, а після Чорнобильської трагедії протягом ряду років працювала в зоні відчуження. Говорячи про свою непросту творчу долю, вона коротко зазначає: «Ще не було епохи для поетів».
Ліна Костенко
* * *
Патріархом української літератури справедливо називають Павла Загребельного (1924–2009). Понад 40 років він працював в українській прозі, створив більше 30 романів, гостросюжетних повістей та кіносценаріїв. Найпопулярніші з них – «Роксолана», «Диво», «Євпраксія», «Смерть у Києві», «Я, Богдан» – принесли Загребельному заслужену славу. І навіть перейшовши 80-літній рубіж, письменник продовжував писати правдиві твори про реалії сьогодення: «Юлія, або Запрошення до самогубства», «Лом», «Стовпотворіння».
* * *
Сьогодні Україна славиться своїми письменниками-фантастами. Дорогу сучасним представникам цього жанру було прокладено «Арґонавтами Всесвіту» В. Владка, «Кришталевим раєм» Д. Бузька та романом О. Бердника «Чаша Амріти». Цим шляхом успішно сьогодні йдуть кияни Марина та Сергій Дяченки. Однією з найцікавіших книг фантастів є роман «Чарівникам можна все». Твори подружжя Дяченків неодноразово отримували визнання як на українських і російських конкурсах, так і за кордоном. (У 2005 році вони отримали звання кращих письменників в стилі фентезі в Європі.) Окрім того, письменники зарекомендували себе як сценаристи високого класу. Саме вони створили сценарій фільму «Украдене щастя» за мотивами п’єси І. Франка, а також стали сценаристами фільму «Населений острів» Ф. Бондарчука.
* * *
Український «письменник-фантаст» Генрі Лайон Олді «народився» 1990 року. Саме з цього року під таким псевдонімом стали писати два харків’янина Дмитро Громов та Олег Ладиженський. Нині Генрі Лайон Олді є улюбленцем фанатів фентезі на усьому пострадянському просторі. Особливою повагою у всіх користується захоплива трилогія «Чорний баламут», романи «Месія очищує диск», «Пасинки восьмої заповіді», «Герой має бути один».
* * *
Одна з найвідоміших українських письменниць сучасності Оксана Забужко поєднала в собі таланти поета, прозаїка, есеїста, перекладача, філософа. Найбільший успіх не тільки в Україні, а й за кордоном приніс їй роман «Польові дослідження з українського сексу», довівши тим самим конкурентоздатність української белетристики.