Обробка шкіри

Обробка шкіри – одне з найдавніших занять людини, яке на Україні ще в дохристиянський період набуло високого розвитку як у технічному, так і технологічному плані. Це заняття безпосередньо пов'язане з мисливством та скотарством. Спершу існувало як допоміжне, а з розвитком міст виділилось в окремий промисел. Вичинкою шкур для одягу займались кушніри, існували кушнірські цехи, а також окремі кустарі, що вичиняли шкури. Обробка шкіри складалась із кількох етапів: шкіра просушувалась, відмочувалась у ямі з водою, очищалась уламком коси від міздрі та знову вимочувалась 9—12 днів у розчині з борошна, висівок і солі. Потім шкури просушувались, намащувались глиною і замочувались розчином. Після цього їх «ключували» (розгинали), натирали крейдою і знову вичищали міздрою, для чого шкура розтягувалась на дерев'яній рамі (п'ялі). Волові й конячі шкури спочатку узолювали сумішшю вапна та попелу, потім з них здиралась шерсть і вишкрібалась міздря, шкура «дубилась» у хлібному квасі з дубовою корою від 1 до 5 місяців. Після «дубіння» шкура просушувалась, фарбувалась і змащувалась дьогтем. Шкуру-сирицю виготовляли лимарі, обробляючи у воді й розчині: очищали від шерсті, вимочували сирицю в розчині солі, розминали, змащували жиром, зм'якшували і різали на окремі паси. Ці паси викручувались навколо стовпа, затягуючи якнайтугіше за допомогою кінської сили. Із сириці виготовляли кінську збрую. Із волячої та кінської шкури шилось взуття, шкури використовували також для оздоблення верхнього одягу тощо.