Прикинувся вовком

Раз запорожець Матвій Шуть уночі рибалчив. Під'їхав до берега і перебирає сітку. Коли це шелесть-шелесть та з берега – плиг у каюк! Плигнуло й сидить у носку. Дивиться Матвій – вовк, та ще й здоровий! Що йому робити?..

Що стане каюк повертать до берега, то вовк до нього гр-р-р! А потім і заведе стиха: аввв-у-у! Стане одпихать на річку – вовк сидить тихо. Взяв тоді дядько і повіз його з Сагайдачного на той бік. Під'їхав до берега, вовк вискочив, стряхнувся і побіг. Вибіг на гору, сів та як завиє, аж луна ляга Дншром. Матвій перехрестився і повернув каюк на Дніпр.

Пройшло три роки… От раз їхали козаки через Кічкас і завернули до Шутя в Сагайдачне.

– Здоров був, Матвію!

– Здорові були!

– Чи пізнаєш? – питає один.

Шуть приглядається.

– А-а, це ти, Павле? Здоров, братику, здоров! Та й давно ж ми бачились…

– Та де ж, пак, чи не давно?

– Аякже, годів десять або й більше буде… Знаєш, як їхали з Польщі?..

– Знаю, тільки то давня річ. А пам'ятаєш ти, як ми з тобою бачились три роки назад?

– Три роки? Що це ти кажеш?

– А хіба забув, як перевозив вовка?

– Вовка?

– Вовка ж! Ото був я… Прийшлось тікать з бувальців, так, щоб кому не взамітку, я шкуру на себе і пробіг вовком. Тепер заїхав подякувати тобі, Матвію, за перевіз…

Погостювали сіроми й подалися степами.