Одяг

Формування українського народного костюма відбувалось у складних політичних, соціально-економічних і культурних умовах під значним впливом різноманітних чужоземних культур. Тому існувало велике розмаїття варіантів і типів народного костюма, регіональних відмінностей, а то й побутуванню деяких елементів лише у певних місцевостях України.

Найдавніше вбрання мешканців території України нічим не відрізнялось від одягу населення інших країв – шкур вбитих тварин. Пізніше з'являються вироби з грубого полотна, примітивного крою та виробництва. Різноманітні археологічні знахідки часів Київської Русі дають право говорити дослідникам, що деякі елементи одягу тих часів стали прототипами селянського одягу українців, який вже досконало вивчений і описаний. Можемо з певністю говорити, що на той час уже були відомі й широко побутували такі елементи одягу, як кожух і опанча, сорочка, ногавиці, корзно, свита, клобук, вінець, постоли, чоботи, личинці тощо. Типовим одягом населення давньоруської держави була сорочка – довга й коротка, у чоловіків тунікоподібна, глуха, з прямокутною горловиною, без коміра. Як поясний одяг у чоловіків відомі вузькі штани гаші, ногавиці, як верхній – свита із сукна, кожух, на голови одягали в'язані, плетені або валяні шапки – клобуки, на ноги личниці. Жіноче вбрання складалось із довгої з рукавами сорочки, як поясний одяг використовували незшиті шматки тканини, на голову одягали вінці, обручі, перев'язки, а заміжні жінки – пової з рушників, очіпки. Необхідною приналежністю і чоловічого, і жіночого костюма був пояс. Одяг вищих верств населення відрізнявся від народного лише якістю матеріалу, доповнювався дорогим хутром, золотим шитвом тощо. Комплекси одягу сформувались остаточно у XVIII ст. Деякі елементи варіантів українського вбрання були близькими до польського костюма, мали багато спільного з кавказьким. Відбулось і значне розшарування типів одягу за соціальною приналежністю. Ми почнемо короткий опис українського національного вбрання з жіночого одягу і насамперед з прикрас, оскільки вони не лише характеризують особливості вбрання українського жіноцтва, а й дають багатий матеріал для дослідження різноманітних впливів на народ.

Жіночі оздоби, знайдені під час археологічних розкопок, свідчать про значний вплив візантійської та арабської культур. З XVI ст. основною прикрасою українок було намисто з коралів та дукачі. Дівчата уквітчували голови маками, чорнобривцями, мальвами, волошками, жоржинами, на Закарпатті – вінками, «косицями», гірляндочками з квітів над вухами. Стрічки в різних місцевостях України носили по-різному. На Правобережжі, Київщині, Вінниччині, Волині стрічки (бинди) прив'язували до війка, щоб вони спадали на спину. На Чернігівщині їх пришивали до поперечної стрічки, яку зав'язували на шиї. На Полтавщині та Харківщині стрічки вплітали в кінець коси. Крім стрічок і квітів, у деяких районах широко використовувались як головні прикраси мідні ланцюжки, намистинки, вінки з пір'я, мідні підвіски над лобом, фарбоване пір'я, що затикалось прямо у волосся, у плітки, поширені на Галичині та Бойківщині, – сплетені на кшталт кіс червоні парусні нитки, які об'єднуються внизу в одну або дві китиці тощо. У вуха одягали сережки, які формою нагадували гачок з підвішеним щитком, прикрашеним кольоровим склом і трьома довгими підвісками з намистинками. Улюбленим оздоблюючим матеріалом українок були коралі, бурштин або скло, з яких робили й намисто. У гуцулів, наприклад, намисто зберегло найдавніші ознаки, оскільки виготовлялось інколи з насіння клокічки. До шийних оздоб належали також дукачі та згарди. Дукачі – монети, що носили на ланцюжку окремо у певній кількості (5, 7) або разом із намистом. На заході України замість дукачів на ланцюжок підвішували один або кілька металевих хрестиків. Що стосується згарки, то це найхарактерніша прикраса релігійного характеру, що складається з нанизаних маленьких хрестиків, між якими висять мідні трубочки або спіральки. Відома в основному на Західній Україні селянка – намисто у вигляді стрічки, виплетеної з маленьких намистинок, яка зав'язується ззаду на шиї.

Щодо прикрас на руках, то металеві браслети, наприклад, крім Галичини, ніде на Україні не використовувались. Гуцульські ж браслети ретязки, нараквиці – це мідні ланцюжки та вовняні або шкіряні пояски з різними візерунками геометричного характеру. Персні ж та каблучки носили скрізь на Україні. Крім того, персні мали багатший вигляд, бо були прикрашені кольоровим склом або малюнком.

Лише гуцулам відомі поясні оздоби у вигляді мідних пряжок різної форми, всіляких фігурних гачків тощо.

У давнину в слов'янок не було різноманітних зачісок. Дівчата ходили з непокритою головою, розділивши волосся проділом посередині та відкинувши на спину, жінки ховали його під головним убором. Пізніше на Лівобережжі традиційним стало зачісування волосся на дві сторони, сплітання в коси або обвивання їх навколо голови вінком. У свята сплітали одну косу з кісниками або робили складніші зачіски – косокілку, зв'язку, начос.

Для Придністров'я характерне заплітання волосся у чотири коси, коли передні коси підплітаються біля скронь у задні, розділені на дрібні косички-дрібушки та укладені навколо голови; одну з кіс перекладають через середину голови. На Закарпатті дівчата трохи напускають волосся на лоб, закриваючи вуха, а решту волосся заплітають у дві маленькі кіски.

Заміжні жінки в більшості регіонів України волосся закручували вузлом і ховали під очіпок. На Волині та Галичині волосся в заміжніх жінок підтинали до рівня отвору вуха, а потім одягали очіпок, на Бойківщині коси укладали під очіпок, залишаючи два довгих пасма, які завивали кучерями.

На Україні побутувало чимало різних способів запинання хусток. На Лівобережжі хустину складали навскіс, обмотували навкруг голови поверх кіс, щоб тім'я було відкрите. На Правобережжі хустину зав'язували під підборіддям, на Галичині на голову клали луб'яний вінок, обв'язували тонкою хустинкою, укладаючи її своєрідною шишкою, а віночок оздоблювали гребінцями і шпильками, з-під нього звисали дві коси.

Заміжні жінки, як вже було сказано, ховали волосся під очіпок-шапочку, пошитий з бавовняної, вовняної чи шовкової тканини так, що задня його сторона мала розріз на шнурівці. Найчастіше очіпок бував циліндричним з пласким дном, іноді заокругленим. Поверх очіпка одягали на півночі України намітку, на заході – обрус. За часів Київської Русі цей головний убір був широко знаний на території всієї держави. Обрус і намітка відрізнялися тільки тим, що намітку зав'язували навколо голови, а обрус просто клали на голову. Намітка була святковим або поховальним убором. Способи носіння намітки були різні по всій території України. У бойків замість намітки носили півну – великий чотирикутний шмат полотна, один край якого вишитий вузькою смужкою. Наміткою обмотували голову так, щоб вишивка знаходилась над лобом. Барвисті хустки, такі звичні в наш час, стали відомі як головний убір порівняно недавно і замінили запинання шматком білого полотна. Способи зав'язування хустки різноманітні, найдавніший – обмотування всієї голови, при цьому хустку, як намітку, пропускають і під шию. Надзвичайно популярним за часів козаччини був головний убір, відомий під назвою кораблика – своєрідної шапочки довгувато-округлої форми, краї якої щільно прилягали з боків, а ззаду і спереду стояли загостреними кінцями догори. Шили її з парчі або оксамиту, одвороти були з хутра.

З верхнього одягу найстаровиннішим є кептар, в деяких районах Західної України відомий під назвою бунди. Кептар, пошитий із сукна, мав назву катанки чи бруслика. Кептарі відрізнялися в різних місцевостях кроєм, орнаментацією, матеріалом, з якого виготовлялись.

Відомий практично всій Україні і однаковий для чоловіків та жінок кожух, форми українських кожухів теж різноманітні – від коротких на Закарпатті до надзвичайно довгих, до п'ят на Правобережжі. Крій кожуха теж характерний для кожної місцевості, а також залежав і від соціального стану його носія.

Жінки центральної України носили корсетки з сукна, прикрашені різними вишивками або ж однобарвні, залежно від району.

Жіночий одяг доповнювали запаски, дереги, плахти, замість яких пізніше з'явились спідниці. Запаска – це чотирикутний шматок грубої вовняної тканини із зав'язками на верхніх кутах, ними прив'язували навколо стану одну запаску спереду, а другу ззаду так, щоб з боків було видно сорочку. Запаски бували різних кольорів, найчастіше чорного – буденні. Дерга – товсте сукно з овечої вовни завширшки 60 см чорного або червоного кольору. Близько трьох метрів такого сукна розрізали на три шматки, зшивали уздовж і це полотнище обмотували навколо стану та підперізувались поясом.

Плахта – це полотнище близько чотирьох метрів завдовжки, виткане з фарбованої вовни, картате. Інколи вишите від руки вовняними нитками. Полотнище розрізали на три частини, дві з яких пришивали до третьої так, щоб вийшла форма літери Т. Потім перегинали плахту, щоб її бічна частина опинилась знизу, та обмотували стан, перев'язуючи поясом. Утворювався невеликий розріз спереду, який прикривався поперечницею. Попередницю, або хвартух, носили разом з плахтою, виготовляючи її з барвистої матерії, часто вишивали шовковими шнурками чи стрічками. На північній Україні переважали білі попередниці.

Спідниця європейського типу на Україні з'явилася спершу в містах, згодом поширилась у селах. Прийшовши із заходу, така спідниця була широковживаною вже в козацькі часи на всій території України. Назви цього елемента жіночого вбрання були різні: спідниця, димка, андарак, фарбан тощо.

Чоловічий одяг не відзначався великою кількістю деталей, а деякі з них були спільні для жінок і для чоловіків. Це стосується кожуха, свитки, кептаря, взуття і пояса. Пояс – це найпримітивніший тип одягу, від якого походять всі інші елементи. Пояс вдягають поверх пояска запаски, плахти, спідниці, штанів або підперізуються ним поверх свити. Так само спільним є і взуття: личаки, ходаки, постоли, черевики, чоботи. Найдавнішими є, певно, личаки, які раніше носило все хліборобське населення України. Це взуття складалося з плетеної з лика підошви із цілим рядом петель, через які протягували мотузок, яким личак кріпився до ноги. Постоли робили не з кори дерев, як личаки, а з сиром'ятної шкіри. Це чотирикутні цілісні шматки шкіри або з кутами, закругленими спереду. Постоли зшивали докупи або стягували матузочним верхнім краєм. Чоботи носили на Україні з доісторичних часів. Вони найчастіше мали невелику довжину халяв і загнуті догори передки. Шили чоботи із сап'яну, шкіри. Черевики ж з'явились пізніше, були запозичені у європейських народів.

Верхній одяг чоловіків відрізняється за регіонами України так само, як і жіночий. На Лівобережній Україні, Слобожанщині, на частині Правобережжя чоловіки носили коротку сорочку, широкі штани, безрукавку, свиту, кирею, кожух, чоботи, пояс, на Поліссі – довгу сорочку навипуск, вузькі штани, свитки; у західних областях – довгу сорочку навипуск, рідко заправлену в штани, кептар. Гуцули одягали вузькі штани, заправлені в чоботи, сорочку навипуск, опанчу.

Обов'язковим елементом одягу був головний убір – шапка, види якої на Україні були різноманітні: малахаї, подібні до сучасних шапок-вушанок; крисатки – папахи циліндричної форми; кучми – шапки конічної форми; шлики – шапки з видовженою верхньою частиною, яка закінчується китицею, тощо.

Шапка була обов'язковим елементом українського чоловічого одягу, їй надавали важливого, а почасти і магічного значення. Загубити шапку було поганою прикметою, яка віщувала смерть.

Вибір хутра, особливо найулюбленішого на Україні – смушку, дехто із дослідників пов'язує із пережитками язичницьких вірувань – тотемізмом. Дійсно, характерне для пастуших племен, які могли становити частину майбутнього українського етносу, пошанування кіз та овець могло вилитись у форму підкреслення належності до певного роду саме через шапку. Головний убір при цьому міг бути не лише способом розрізнення своїх і чужих, а й оберегом, захистом від злих сил, пошануванням прапредка-тотема.

Окремо слід сказати про надзвичайно поширений у недавні часи на Україні бриль. Це солом'яний капелюх, який носили влітку чоловіки різного віку. Простий у виготовленні, практичний, придатний для захисту від сонця і від дощу, він був справжньою ознакою українця-хлібороба, на відміну від козаків-запорожців, які навіть у найбільшу спеку не розлучались зі своєю шапкою-хутрянкою з довгим шликом.

Бодай кількома словами потрібно згадати традиційні чоловічі зачіски. Від часів дохристиянських дійшли свідчення про те, що довге, нестрижене волосся було ознакою вільної людини, а підрізане, підкорочене вказувало на раба. Пізніше, із приходом християнства на українські землі, ситуація дещо змінилась, і довге волосся стало ознакою служителів церкви, а весь інший люд був зобов'язаний стригтися і голити бороду. Ми говоримо тільки про українців, не вдаючись до аналізу, скажімо, російської традицію носити довге волосся і бороду, хоча і в Україні, у бойків, від слов'янських часів лишився звичай носити не підкорочене волосся. При цьому бойки, як і більшість населення Західної України, від середини XIX ст. ходять із чисто виголеним обличчям. Хведір Вовк у своєму дослідженні «Студія з української етнографії та антропології» пов'язує цей звичай із вдячністю українців австрійському цісареві за відміну панщини і пояснює як своєрідний доказ вірності.

Отже, як ми вже зазначали, у слов'ян-язичників не існувало звичаю підстригати волосся. Винятком, певне, була лише невелика частина князівської дружини, відбірних воїнів, наближених до самого князя, які мали своєрідну відзнаку, а саме – традиційний козацький оселедець. Про це можна говорити із абсолютною певністю, оскільки маємо свідчення Льва Диякона, грецького посла при візантійському війську, що залишив деякі мандрівні нотатки про бачене й пережите. Його записи про Україну стосуються X ст. Лев Диякон описував зовнішність київського князя Святослава, зазначаючи, що той має «оселедець» – пасмо волосся, чуб при виголеній голові, і виголену бороду. Цікаво, що дослідник наполегливо підкреслює, що князь нічим не відрізнявся від своїх воїнів, хіба що одяг мав трохи вишуканіший. Знаючи, що князівська дружина складалась в основному із людей знатного роду, можна визначити, що оселедець віддавна служив ознакою високого походження. Як не прислухатись до сміливих думок дослідників, які пов'язують козацький оселедець, та й самих козаків не лише із «княжою добою», а й із таємничою кастою воїнів-ченців, яка існувала із часів прадавніх і передала своє знання і вміння нащадкам. Звідси козацьке характерництво і монастирський уклад життя на Січі, звідси ж і нетрадиційне для слов'ян ставлення до життя і смерті. Згадаймо, що у буддистських ченців, які теж мали оселедці на голові, існував звичай ховати померлих у своєрідних червоних туніках. Чи не від цього йде поховальна козацька китайка? Хто зна, якими шляхами приходили на Хортицю люди зі всього світу і скільки ще таємничого лишилось в історії українського козацтва.

Взагалі козаки мали величезний вплив на побутові звичаї нашого народу, а відтак і на манеру стригтись. За часів середньовіччя практично всі чоловіки-українці стриглись однаково – «під макітру». Це зачіска козака-запоріжця, але не братчика-січовика, людини, яка не один рік провела на Січі, була обізнана зі всіма сокровенними таємницями товариства і мала право носити оселедець.

Стрижка «під макітру» відома багатьом європейським народам, але походження її важко визначити, оскільки своєю простотою і доцільністю вона була зручною для будь-якого народу незалежно від кліматично-географічних умов, наявності чи відсутності перукарського інструменту тощо. З часом варіант стрижки «під макітру» удосконалювався і видозмінювався. Спершу з'являється спосіб стрижки «у кружок», це варіант «макітри», тільки над лобом волосся піднято дуже високо. Характерна така стрижка для людей похилого віку; поширилась у XIX ст. Пізніше люди стриглись «під скопку»: волосся зрізувалось прямо над бровами, а на потилиці залишалося значно довшим. Ще один спосіб стрижки називався «до закаблука»; над чолом волосся лишали довше, ніж на потилиці. Якихось спеціальних дитячих чи юнацьких стрижок не існувало, діти у цьому плані були копією дорослих. Лише коли з'явились різні механічні пристрої для стрижки волосся, виникли дитячі варіанти зачісок: «під оселедчик» – дуже коротко підстрижене волосся із довгим чубчиком над чолом; «під маківку» – голова до половини голена, до половини коротко підстрижена, без чуба; «під полечку» – варіант дорослої стрижки «під польку», коли на потилиці волосся підстригалось коротко, а зверху і спереду залишалось досить довгим. Стосовно способів розчісування, то їх практично не існувало, волосся росло так, як цього вимагала природа, і якщо розчісувалось, то тільки вгору. Зачіски із різноманітними пробілами, начісування волосся ззаду наперед тощо не було характерним для українців, а виникло у середовищі міщан у XVIII—XX ст. як наслідування зачісок представників «вищих» кіл.

На останку згадаймо про такий важливий елемент чоловічого вбрання, як… люлька. Ми відносимо її до цього розділу, оскільки це річ настільки ж характерна та неодмінна у щоденному вжитку, як сорочка, штани чи шапка. Чоловік без люльки не виходив із хати і не рушав у дорогу, майструючи або відпочиваючи, він або тримав люльку у зубах, або ж вона була напоготові. Люлька – символ не лише козацької, а власне чоловічої приналежності.

Дмитро Яворницький, описуючи побут запорозьких козаків, вказував, що вони користувалися двома різновидами люльок: «носогрійки» і люльки товариські, або «обчеські». Носогрійка була власністю козака, а товариська із довжелезним чубуком могла належати комусь одному, але користувались нею всі. Палилась вона, як правило, у час відпочинку, під розмову, розповідь, переходячи із рук у руки.

Паління на Україні з'явилось значно раніше за нововведення Петра І і надобуло великого поширення саме в козацьку добу. Люлька як символ козацької честі і волі дуже швидко стала надбанням усіх верств дорослого чоловічого населення України. Звідси розрізняються козацькі, чумацькі, чабанські люльки. Вони, як правило, різняться лише матеріалом, з якого виготовляються, і довжиною чубука. Окремо стоять гуцульські люльки-файки, які відрізняються від описаних не лише своєрідністю форми, а й оздобленням. Це багато інкрустовані різьблені вироби, де кожен елемент однаковою мірою не обійдений увагою митця. На Україні паління серед жінок не було поширеним, за винятком Карпат, де можна було зустріти жінку, але тільки стару, яка на рівних із чоловіком палила люльку.

Люлька носилась при боці разом із кисетом, у якому завжди було кресало для добування вогню та «протичка» – палички для очищення чубука від смоли.

Стосовно самого тютюну, то в чистому вигляді його практично не палили, підмішуючи трави: чебрець, буркун, іноді сушений будяк. Тютюн кожного хазяїна був своєрідним за смаком і запахом. Дарувати, відсипати із кисету чи ділитись тютюном було ознакою довіри, символом приязні та дружби. Пізніше люлька на Україні була замінена спершу самокруткою з махоркою, а потім фабричними цигарками, втрачені й секрети приготуванню та вирощування українських сортів тютюну, співвідношення трав'яних домішок та їх використання. У давнину тютюном із спеціальними домішками навіть лікували від зубного болю, хвороб горла і астми. Будемо сподіватись, що час безповоротного прощання із минулим нашого народу скінчився, а почалась доба уважного дослідження, ретельного вивчення і умілого застосування стародавніх умінь, звичаїв та обрядів нашого народу.