VI

VI

Пізніше прийшли страшні землетруси й потопи, і настав один день і одна ніч жахлива…

Платон, «Тімей»

Посередині шляху між Тірою і Тірасією раптом виринув вогонь із моря і горів упродовж чотирьох днів, так, що море навколо палало й кипіло.

Страбон, «Географія»

Посередині невеликого майдану Веніцелоу є венеціанський колодязь Моросіні, навколо ресторани й кав’ярні — улюблені місця вечірніх зустрічей. Я зазвичай тут вечеряв і міркував про катастрофу. Адже ніщо більшою мірою не сприяє роздумам про кінець світу, ніж погожа серпнева ніч, сповнене спокійних зірок небо і метушня навколо вечері. Катаклізм із певністю стався раптово — мов у вірші Мілоша — без пророцтв і небесних знаків.

Я зауважив (і це мене трохи непокоїть), що коли міркую про історію давніх цивілізацій, мене більше цікавить запитання, якою була причина їхньої смерті, ніж усі проблеми, що стосуються їхнього життя, блиску й могутності. Діється так, либонь, тому, виправдовував я своє захоплення катастрофами, що чинники, які зумовлюють феномен розвитку, можна пояснити раціонально: зручне географічне розташування, соціальна рівновага, мудрість монархів і політиків. Натомість у зникненні з мапи світу держав і народів міститься елемент таємниці долі, і розум природним чином схиляється до пошуку єдиної причини, первородного гріха цивілізації, вирішального моменту, коли над несвідомим і зарозумілим людом бог підніс руку, щоб ударити блискавкою.

Учені загалом погоджуються щодо приблизної дати несподіваного падіння мінойської культури, натомість не надто погоджуються навзаєм щодо причин. Одні гадають, що край мінойській могутності поклала внутрішня революція — теза щонайменше ризикована, позаяк ми небагато знаємо про суспільство античного Криту. Інші вбачають причину катастрофи в навалі ахейців. Натомість, найбільш правдоподібною видається теорія, яка пояснює зникнення цієї цивілізації потужною сейсмічною катастрофою, поєднаною з повінню та пожежею.

Сталося це раптом. До порту саме заходив корабель із опущеними парусами, селянин завертав плуг, мати колисала дитину, Мінос дискутував із радниками над складною торговельною угодою, а палацовий слуга видирався на щоглу, щоб встромити там вінок із квітів напередодні близького свята. Тоді це і трапилося.

Під час розкопок Еванс відкрив очевидні сліди руйнувань, зумовлених землетрусом. Кілька палацових приміщень були «розбомблені» великими блоками каміння, яке сейсмічна сила принесла з далекої частини палацу. Зрештою, сам відкривач пережив у Кносі 26.VI.1926 року серію поштовхів, що мало свій вплив на його пізніші припущення і висновки. Здавна намагалися окреслити приблизні розміри катастрофи й визначити напрямок, звідки прийшла смерть.

За сто кілометрів на північ від Криту міститься острів Санторін, який також називають Фера або Тіра. У давнину він називався Калісто, себто Прекрасна, хоча сьогодні з певністю не належить до найпривабливіших островів архіпелагу Кіклад. Він невеликий, його поверхня становить близько 75 км2 і має особливу форму повернутої літери С, опуклим боком розвернутої на Схід. З висоти пташиного польоту острів виглядає мов кинута в море щелепа допотопної потвори. На захід від Тіри, на відстані 2 кілометрів, розташовані два менші острови — Тірасія та Аспронісія. Цей невеличкий архіпелаг має виразні обриси кола, і неважко здогадатися, що він є краями давнього вулкану. Зрештою, про це свідчить геологічна будова. Вулканічні скелі синьо-чорного кольору виростають із моря неприступною стіною. Місячний краєвид острова міняється лише у східній частині — на зелений сад південних дерев і винниць.

Активність вулкану Санторін добре відома завдяки повідомленням грецького географа Страбона, який із епічною силою описав ґвалтовний вибух у 198 році до Р.Х. Катастрофа охопила Кіклади, Евбею, Фінікію та Сирію, а місто Сідон було знищене майже на дві третини. «Серед вогню випірнув острів розжарений […] так, ніби витягнуто його було підоймою». Острів цей існує досі. Він називається Палеа Камені, тобто Старий Спалений. Хроніки також фіксують потужні тектонічні струси наприкінці XVI і на початку XVIII століття, що супроводжувалися виникненням нових-островів.

Тіра є принадним об’єктом вивчення для геологів і сейсмографів, але ніхто не сподівався, що справді сенсаційні матеріали вона подарує також археологам. На острові містяться копальні міді й вулканічного туфу. Саме в одній із шахт грецький учений Анґелос Ґаланопулос у п’ятдесятих роках XX століття натрапив на сліди кам’яного будинку, рештки людських кісток і обвугленого дерева. Підняті по тривозі археологи розпочали систематичні дослідження. Було розкопане селище кам’яних будинків, низка об’єктів, ба навіть добре збережені фрески. Одна з них — для неї вигадали назву Прихід весни — представляє червоні квіти й стилізованого птаха в польоті з відкритим дзьобом. Ця фреска останні кілька років зберігається в археологічному музеї в Афінах, і на підставі простого аналізу техніки, рисунку й колористики легко виснувати, що вона належить до кола мінойської культури. Аналіз знайдених у розкопаних на Tipi будинках органічних решток, здійснений в американських лабораторіях методом радіоактивного вуглецю, дозволяє датувати їх початком XV століття до Р.Х.

Однак який це має зв’язок із палацом Міноса на Криті? Відповімо: може мати капітальний. Не лише відкрито присутність мінойців поза Критом, але дуже ймовірно, що Тіра була епіцентром могутнього землетрусу, який поклав край мінойській цивілізації. То звідти, згідно з обґрунтованими припущеннями, прийшла загибель.

Може здаватися парадоксом, що умови для археологічних робіт на острові Тіра значно вигідніші, ніж на Криті. Палац Міноса був укритий тонким шаром землі, і тому розкопані пам’ятки (зокрема малярські) були дуже понищені. Лава ж і вулканічний попіл мають, так би мовити, здатність до консервації, про що свідчить чудовий стан Помпеї. «Коли б могли здійснитися прагнення археологів, — каже добродушно відкривач Уру Леонард Вуллі, — всі античні міста мав би засипати попелом якийсь вулкан». Копаючи на острові Тіра, треба, щоправда, продертися через тридцятиметровий шар вулканічних продуктів, але сенсаційна здобич археологів міняє наші знання про найстарішу середземноморську цивілізацію. Ентузіасти цієї знахідки заходять у своїх очікуваннях так далеко, що твердять, наче власне тут, а не в Кносі розташовувалася столиця й центр мінойської могутності. Ті ризиковані гіпотези пов’язані з легендою про затоплення Атлантиди — про це йтиметься нижче.

Проте чи міг вибух вулкану на невеликому острові викликати такі разючі спустошення? Адже зважмо, що катастрофи зазнав не тільки Кнос, а й Фест, Агія Тріада, Тіліс, Амніс, Малья, Псейра, Гурнія, а також Палайкастро і Закро — тобто весь Крит. Гомерів острів ста міст упродовж одного дня перетворився на похмуру руїну.

Сейсмографи та геологи стверджують, що це цілком можливо. Тіра перед виверженням — кажуть вони — була втричі вищою, ніж зараз. На ній височіла вулканічна гора у 1500 метрів. Сама катастрофа мала, на їх думку, перебіг, подібний до виверження вулкану Кракатау в 1883 році.

У наукових працях і в щоденних газетах наших прадідів ми знаходимо докладний опис цієї катастрофи. Верстви вулканічного попелу, викинуті в атмосферу, вкрили Яву та Суматру непроникною ніччю, яка тривала 48 годин. На місці виникнення виру хвиля сягнула висоти 40 метрів і змила з поверхні землі 265 сіл. Тридцять шість тисяч осіб загинули. Дощ із попелу випав на відстані 2500 км від місця виверження.

Така катастрофа здатна вразити навіть уяву авторів, які пишуть про атомну війну. Сейсмографи, натомість, твердять, по вибух вулкану на острові Тіра був у чотири рази потужнішим. Стовп диму й вогню було видно на відстані сотень кілометрів. Тижнями падали криваві дощі. Попіл був занесений аж до Центральної Африки та на край Європи. Тридцятиметрова хвиля залила узбережжя Криту через кільканадцять хвилин після виверження вулкану. Сила виверження багатократно перевищила потужність бомб, скинутих на Хіросіму й Нагасакі.

Нічого дивного, що пам’ять про цей катаклізм переходила з покоління в покоління. Ми зустрічаємо її в легендах, святих книгах, творах античних авторів. Вона з’являється у і грецькому міфі про потоп Девкаліона. В єгипетському папірусі, який походить із періоду XVIII династії, ми читаємо про «довгу ніч, громи й повені, і дні, коли Сонце на небі було бліде, мов Місяць […]. Не було змоги вийти з дому, дев’ять днів шаліли ґвалтовні бурі. О, нехай нарешті змовкне гук землі!».

А зрештою, сама Біблія. На думку вчених, опис десяти лих, які впали на Єгипет, описаних у Книгах Мойсеєвих, доволі докладно співпадає з явищем, яке супроводжує великі вулканічні виверження: раптове перетворення дня у ніч, гуркіт і градопад, дощ вогню, епідемія, вода кольору крові. Мудрий Мойсей використав цей розгул стихії та вивів свій народ із землі фараонової. Чудесний перехід через Червоне море, на думку Ґаланопулоса, став можливим завдяки хвилям, т. зв. цунамі, які мчать зі швидкістю кількасот кілометрів на годину. Зваживши, що спучення вод під час виверження вулкану на острові Тіра становило у місці виру карколомну висоту багатьох десятків метрів, це могло призвести до руху мас води в басейнах, які були за сотні кілометрів від місця катастрофи.

Відкриття на острові Тіра мали такий значний відгук, що призвели до виникнення нової теорії в атлантології. Щоправда, багато хто вважає шукачів Атлантиди лагідними маніяками, а саму атлантологію — сумнівною наукою, позаяк уже стільки століть вони не можуть знайти об’єкту своїх досліджень. Однак, взявши до уваги, що ми живемо в епоху втілених фантазій, варто либонь присвятити хвилину й цьому питанню.

В усьому винен Платон. У двох діалогах, написаних наприкінці життя, він снує «оповідь дуже дивну, але за всіма мірками правдиву» про затоплений континент, розповідь, яку один із семи мудреців — Солон, начебто почув від єгипетських жерців.

Тімей і Критій належать до найбільш загадкових творів афінського філософа, і вони породили безліч коментарів, глос і тлумачень. Обидва діалоги постали, мабуть, завдяки піфагорейській інспірації, а може, й єгипетській та східній. Вони є великими поемами про всесвіт, його виникнення та сиву давнину, проте вже тверезомислячий Аристотель вважав їх витвором фантазії Платона, позбавленим будь-якого наукового обґрунтування. Атлантологам це зовсім не перешкоджає. Натомість вони вносять певні поправки, які стосуються хронології та топографії гаданої Атлантиди.

Деякі з них, і то під виразним впливом відкриттів на острові Тіра, гадають, що Атлантида розташовувалася в Егейському морі. Сам Платон, щоправда, розмістив її в Атлантичному океані, проте прихильники теорії Атлантиди в Егейському морі кажуть, що географія доби античності була сповнена прогалин, суперечностей і баламутних інформацій. Проте як бути з твердженням Платона, що Атлантида була радше континентом, аніж островом, більшим від Лівії та від Азії разом узятих, і що ця катастрофа трапилася за десять тисяч років до перебування Солона в Єгипті? На це останнє запитання лунає відповідь — Солон, не будучи надто вправним у ієрогліфах, прочитав символ сто як символ тисячі. Припустивши, відтак, що візит грецького мудреця до Єгипту, згідно з традицією, відбувся в 570 році до Р.Х., додаймо 900 років, і отримаємо 1470 рік до Р.Х., а отже, приблизну дату падіння мінойської культури та вибуху вулкану на острові Тіра. Втім, чи ті платонівські тисячоліття або століття можна сприймати настільки дослівно, і чи не означають вони лише, що було то «дуже давно»?

В археологічному музеї в Іракліоні зберігається предмет, який називають диском із Феста, перед яким я провів чимало часу і навіть нарисував його начерк у прихованій надії, що, може, колись на мене найде осяяння і що мені вдасться те, що не вдалося багатьом ученим; я мріяв про це так інтенсивно, аж певної ночі мені наснилося, що я маю оголосити результат мого сенсаційного відкриття; я стояв за високим пюпітром, переді мною гроно видатних учених, — і Гумбольдт, і Шліман, і… всі з XIX століття, брунатні, мов на дагеротипах, а в першому ряді сидів мій гімназійний учитель латинської мови, якого мабуть запросили сюди, щоб він став свідком тріумфу свого геніального учня; всі дивилися на мене, тільки мій учитель втупився поглядом у землю, що я зрозумів лише тоді, коли вийняв свої нотатки і розклав перед собою — то були білі, вражаюче порожні картки, без жодного знаку, без єдиної плямки; я вклонився і мовчав, потім знову вклонився і мовчав далі, аж з авдиторії долинули до мене шепіт і приглушений сміх, отож я заходився тікати, тамуючи вигуки жаху, і гнався луками, мочарами, ровами, наповненими водою, лісом, аж поки не прокинувся, мокрий, на краю яви. Відтоді я суворо забороняв собі всілякі мрії про розшифрування диску з Феста, ба навіть перестав про нього думати, а як думав, то погано, скажімо, що це фальсифікат, злостивий жарт якогось відлученого археолога.

Далебі диск із Феста, ця ще одна критська загадка, є плитою з випаленої глини у кшталті не цілком правильного кола, товщиною у 2 см й віссю у 16 см. Ота плита з обох боків вкрита спірально розташованими ієрогліфічними знаками. На додачу до цих труднощів, оті ієрогліфи відрізняються від знаного нам, хоча досі не розшифрованого, ієрогліфічного письма мінойців. Вони були, схоже, далекими попередниками Гутенберга, адже кожен знак відтиснутий окремим штампом, прототипом поліграфічного шрифту.

Диск із Феста був знайдений у 1908 році в руїнах палацу. Одні дослідники вважають, що це пам’ятка, яка походить з Криту середньомінойського періоду, натомість інші переконані, що це імпорт з Малої Азії. На диску виокремлено 45 знаків. Вони дуже виразні та представляють людські голови, цілі постаті, знаряддя, посуд, птахів, квіти, риб і низку ідеограм, які важко окреслити: покраплені поля, прямокутники, геометричні фігури, хвилясті лінії. Що кілька знаків фігурує вертикальна лінія, але не відомо, чи вона справді є, як припускають деякі дослідники, розділовим знаком.

Французький дослідник Марсель Ф. Оме, спираючись на певну подібність ієрогліфів із Феста й індіанських петрогліфів із Південної Америки, дійшов висновку, що ця критська пам’ятка є не більше й не менше, як листом останніх мешканців Атлантиди, який містить опис катастрофи й долю тих небагатьох, кому вдалося врятуватися. Серйозні вчені, тим не менше, відносять теорії пана Еме до казок.