Самоська справа

Самоська справа

Для Мірослава Голуба

Шматок землі, відірваний від азіатського континенту, — острів Самос у хвилях Егейського моря, яке тут красно називають морем Ікара. Простір, котрий відокремлює східний мис острова від суходолу, такий незначний, що в погожий день досвідчений плавець без проблем його здолає.

Острів має продовгувату форму. У північно-східній його частині море глибоко врізається у сушу, утворюючи затоку. Тут розташований головний порт і столиця, яка називається так само, як і острів.

Терен гористий. Страбон, наголошуючи ту гористість, пояснює, що samos означає височина. Найвище узгір’я височіє в західній частині Самоса. Відкрита на схід, вона захищена з заходу пасмом Керкіських гір, які сягають 1400 м і стрімко опадають у море.

Самос має неповних 500 км², отож є крихтою в масштабі великих імперій. Проте значення цього острова виходить далеко поза межі його натуральних розмірів.

Колонізований греками близько 1000 року до Р.Х., Самос став центром іонічної культури задовго до періоду величі Афін. Великі сакральні споруди, в тому числі гігантський Герайон, постають у VIII столітті до Р.Х. Цей храм був відновлений у VII столітті, а відтак перебудований близько 560 року до Р.Х. архітекторами Ройкосом і Теодоросом, він був найбільшою святинею тогочасної Греції з імпозантними вимірами: 102 м довжини і 52 м ширини. За часів Геродота столиця острова, амфітеатром розташована біля моря, вважалась одним із найкрасивіших міст світу.

У період, коли Афіни ще володіли незначною кількість кораблів, могутній самоський флот неподільно панував на Егейському морі, сягаючи Сицилії, Епіру та своїх численних приморських колоній. Володарі Самоса підтримували приязні стосунки з Єгиптом, а східні сатрапи ставилися до них, як до рівних.

Самос — батьківщина чудових будівничих, інженерів і митців. Тут діяла славетна школа скульпторів і керамістів, і саме тут було доведене до досконалості мистецтво виплавки заліза і бронзи. Незмірною була слава самоських архітекторів. Досі можна милуватися водогоном, пробитим у скелі, який сягає часів Полікрата. Коли Дарій вирішив перекинути міст через Дунай, нагляд за роботою він доручив самоським архітекторам.

При «ренесансному» дворі Полікрата, тирана Самоса, сина купця, ворога аристократів, мецената мистецтв, перебували такі блискучі поети, як Анакреон і Ібікос. Історія також переказала нам імена багатьох славних самоських малярів: Каліфон, Теодор, Тімотес, Аґатарх. Останній працював також в Афінах і згідно з традицією увів малярство в театрі (він теж був автором незбереженого трактату про сценічні декорації).

На Самосі народилися філософи Піфагор і Меліс, історики Паґей і Дур.

Список самоських знаменитостей можна значно розширити. А почати його було б варто від імені Гери, яка начебто народилася саме тут, на березі ріки Імбрас.

Відступимо від звичаю описування старого каміння. Причина проста — я не бачив цього острова на власні очі, якщо не рахувати листівки з-перед І Світової війни. На ній видніє дорична колона без капітелі, самотня, мов фабричний комин посеред сухого краєвиду на тлі вигорілого неба.

Займемося тут певним історичним епізодом, який називають повстанням чи бунтом Самоса. Він охоплює короткий відтинок часу від 440 до 439 року до Р.Х., і чимало істориків зіштовхують його на маргінес грецької історії. Натомість нам ця подія здається вкрай істотною і значно вагомішою за своїми наслідками, ніж це описують фахівці.

Із суперечливих джерел і повідомлень ми спробуємо реконструювати цю історію, не приховуючи симпатії до переможених.

Отож, два чудові іонійські міста — Самос і Мілет — перебували в перманентній суперечці. Яблуком незгоди була вітчизна Біанта, одного з Семи Мудреців, — Прієна, розташована на узбережжі Малої Азії поблизу гирла Меандра. Суперечки грецьких міст нагадували сімейні чвари, в яких важко зрозуміти істотні причини і те, «хто першим почав». Обидві посварені сторони належали до Дельфського Союзу, який пізніше назвали Афінським Морським Союзом. Формально всі члени Союзу, а було їх понад 200, мали рівні права, і кожен із них володів одним голосом на Зборах Союзної Ради. Насправді ж, внаслідок фактичної переваги сил, вирішальний голос належав Афінам.

У суперечці між Самосом і Мілетом здоровий глузд підказував, щоб Афіни обмежилися роллю посередника і не ставали на бік жодної зі сторін. Важко пояснити чому, але Перикл, прецінь досвідчений політик, дозволив втягнути себе в небезпечну гру, — хіба що ми повіримо пліткарській інформації Плутарха, наче це сталося за намовою Аспазії, яка походила з Мілету. Як би там не було, Афіни виступили проти Самоса, визнавши за Мілетом спірне місто Прієну. Самосці відчули себе скривдженими і не погодилися з цим рішенням. Свавільна політика Афін поставила під знак запитання їхню позицію вільної держави. Ширилися чутки, буцім самоський уряд не скориться і відстоюватиме свої права, та навіть вийде із Афінського Союзу, що було б небезпечним прецедентом, позаяк подібний крок міг потягнути за собою низку бунтів інших грецьких міст проти афінян. Тому Перикл вирішив діяти швидко й рішуче, тобто проводити політику втручання.

Влітку 440 року до Р.Х. експедиційний корпус у складі сорока трієр випливає з Пірею, щоб приборкати збунтованих.

Перший акт самоської драми розігрався блискавично. Заскочений острів потрапив до рук афінян, котрі розпустили існуючий уряд, створили новий, який давав гарантії вірності, залишили на острові гарнізон і взяли у заручники 50 найвідоміших громадян і стільки ж дітей, відіславши їх на острів Лемнос.

Справа здавалася повністю залагодженою. Апологет Перикла каже, що афіняни встановили на Самосі демократичний уряд і повернулися до Афін. Це звучить гладко, як розповідь про шкільну екскурсію.

Проте деякі самосці втекли від нападників до Малої Азії і там шукали допомоги при дворі Пісутена, тогочасного військового командувача Сардів. Зібравши підкріплення в кількості 700 осіб, вони вночі висадилися на острові, повалили накинутий уряд, повернули заручників із Лемноса, а афінський гарнізон видали персам.

З дрібного епізоду, якими багата історія Греції, справа стала поважною, зокрема тому, що до бунтівників приєднався Бізантій — колонія, щоправда розташована на північних околицях грецького світу, проте важливий торговельний і стратегічний пункт. Перикл вирішив діяти безоглядно, поки не постала антиафінська коаліція.

440 рік — друга інтервенція на Самосі. Операція була широко закроєна не лише тому, що в ній брала участь більша кількість одиниць флоту, ніж у першому поході, а й тому — і це вже політичний момент, — що у військових діях на боці Афін взяли участь союзники. Характерна заувага Фукідіда, який каже, що Перикл послав на Хіос і Лесбос свої військові кораблі, щоб закликати ці держави до участі в війні. Отож заклик виглядав доволі категоричним.

Паралельно з військовими діями Перикл вів із притаманною йому спритністю дипломатичну акцію, покликану ізолювати Самос на міжнародній арені, якщо так можна сказати, щоб увесь конфлікт замкнувся у внутрішньогрецьких межах. Переказ перським сатрапам в обмін за нейтральність певних сум із союзної скарбниці (афінський лідер звітував перед Афінськими Зборами за подібні видатки простою формулою «вжито на необхідні цілі») ще можна якось акцептувати. Натомість передача персам грецьких земель на карському узбережжі виходить далеко поза межі сприйняття.

Друга самоська війна точилася з перемінним успіхом. Перикл вирушив проти острова на чолі 60 кораблів і провів переможну битву з флотом неприятеля поблизу острова Трагія. Втім противник не був переможений у військовому сенсі, і поразка не позбавила його духу опору, попри те, що афінські війська висадилися на Самосі й розпочали тривалу облогу міста та блокаду з боку моря. Флоту інтервентів прийшли на допомогу 40 кораблів із Афін і 25 із Хіоса та Лесбоса.

Довідавшись, що фінікійські кораблі пливуть на допомогу острову (то була неправда, позаяк упродовж усього конфлікту Самос залишався повністю ізольованим), Перикл виділив 60 кораблів із тих, що блокували місто, і поплив уздовж узбережжя Карії, щоб перетяти дорогу фінікійцям.

Тоді обложені негайно розпочали контратаку. Несподіваним випадом, який цілковито заскочив афінян, вони змогли знищити вартові кораблі та провели з ворогом переможний бій на суходолі, внаслідок якого захопили чимало полонених. Море знову було відкрите, і можна було запасатися харчами й матеріалами, потрібними для ведення війни. Небо над Самосом мало тоді колір надії. Це тривало цілих 14 днів.

Перикл, однак, повернувся зі своїм флотом і знову почалася нещадна блокада. З Афін, Хіоса й Лесбоса знову підтягнулася потужна підмога у кількості 90 кораблів.

На дев’ятий місяць облоги виснажений війною острів капітулював. Сталося це навесні 439 року до Р.Х.

Умови капітуляції були невимовно важкі. Самосці мусили зруйнувати оборонні мури, видати свій флот, переказати заручників, сплатити кошти війни, визначені у запаморочливу суму близько восьми з половиною мільйонів драхм. Також на острові було залишено афінський гарнізон, і Самос втратив свій статус міста-союзника.

Одним із афінських стратегів, які брали участь у виправі, був чоловік, котрий завдячував своєю славою не військовим талантам, а досягненням, які суперечать духові війни. У Греції незнана була професія фахового генерала. Це пояснює, чому Софокл удостоївся сумнівної честі бути стратегом у цій братовбивчій війні, та й то, властиво, за успіх, що здобула в театрі його Антігона. Точно не відомо, яким командувачем був поет. Античні пліткарі переказали анекдот, буцім у всій цій війні його найбільше захоплювала присутність значної кількості молодих чоловіків.

На другому боці фронту опинився філософ Меліс, син Ітагена. Меліс був прекрасним командиром. Його тактичні здібності, неочікувані напади, блискавичні випади здобули повагу й визнання навіть у таборі ворога. Меліс, як уже було сказано, за фахом був філософом — і що дуже дивно — прихильником доктрини Парменіда, за якою буття є єдиним, вічним, необмеженим, безконечним і нерухомим. Згідно з доктриною майстра, Меліс був переконаний, що кожна зміна, кожен вчинок, кожен рух є нічим іншим, як ілюзією. Попри це, він був командиром з плоті й крові, і його спосіб ведення бою аж ніяк не був грою ілюзій.

Так, ця війна не була діалогом між поетом і філософом. Вона сповнена справжніх смертей, справжніх ран, справжньої відваги й боягузтва. Античні баталії ми сприймаємо наче в опері, не надто серйозно, і до цього значною мірою доклалось історичне кіно. Ось полем біжать чоловіки, одягнуті в комічні убори, які тримають в руках анахронічні знаряддя вбивства. Тогочасна кров має для нас барву бляклої фрески.

Ми навіть приблизно не знаємо, скільки людей полягло, і може, коли б ми це знали, наша уява, яку годують великими числами, наша вразливість, притуплена після стількох убивчих боїв білих людей, залишилася б незворушною.

Під час самоської війни не бракувало варварської жорстокості, якою і переможці, й переможені навзаєм докоряють одні одним. Самосці, як повідомляє Плутарх, витаврували на чолі афінських полонених знак сови, у відповідь афіняни таврували спійманих захисників острова знаком самена, знаменитого військового корабля з задертим догори носом у формі свинячого рила і череватим корпусом.

Історик Дуріс (щоправда, він не був сучасником тих подій) повідомляє, що командири самоських кораблів після програної війни були перевезені до Мілета. Там на них чекала страта. На ринку міста їх залишили прив’язаними до хрестів упродовж десяти днів. Коли вже вони були цілком виснажені, їх били киями по голові, а трупи покидали на землі непохованими. Дуріс походив із Самоса. Апологет Перикла казав, що той перебільшував нещастя своєї вітчизни, аби тим самим ширити лиху славу про афінян.

Перикл повернувся до Афін у вінку переможця. Вираз цей, звісно, метафоричний і запозичений із римських звичаїв. Та однаково ентузіазм юрми був нечуваний і гамірний, як завше трапляється, коли перемога є двозначною. Історія переказує промовистий епізод, героїнею якого стала Ельпініка, тоді вже понад 70-літня старенька, сестра Кімона, вдова Каллія. Вона, мабуть, була незвичайною жінкою, адже про її життя розповідають неймовірні та наклепницькі історії, либонь тому, що була вона відважною й інтелігентною понад пересічну мірку. Всупереч звичаям афінських жінок, її інтереси сягали далеко поза межі домашніх справ. Вона насмілювалася — це, вірогідно, будило священний жах — висловлюватися у публічних справах, які були призначені для чоловіків. Про неї, серед іншого, казали, наче вона відіграла роль посередника у короткому «перемир’ї» між Кімоном і Периклом у 461 році до Р.Х.

Отож, серед загального ентузіазму, коли жінки увінчували Перикла й прикрашали його стрічками, «наче якогось звитяжного атлета», до нього підійшла Ельпініка і сказала:

«Воістину, гідно все це подиву і тих вінків, Перикле, за те, що ти нам вигубив стількох мужніх громадян, і то не в війні з Фінікією чи з Персією, як мій брат Кімон, а при відновленні порядку в місті, пов’язаному з нами узами союзу й крові».

Як повідомляє Плутарх, Перикл викрутився цитатою з Архілоха, яка була ні не до ладу, ні надто вишуканою: «Не намащувалася б ти ароматними оліями, якщо ти така стара».

Не всі афіняни бачили справу так само ясно, як Ельпініка-Касандра. До мурів міста наближалася бурхлива хвиля пелопоннеської війни. Афіни мали попереду ще тільки кілька років снів про могутність. Лише на позір усе було гаразд у цьому найкращому зі світів. Самос, як і кілька років до нього Евбея, був переможений і принижений, перевага Афін іще раз підтверджена, але ненависть до переможців зростала, зокрема на сході імперії, після ганебної здачі грецьких земель карським персам.

І мабуть, має рацію Марі Делькур, авторка чудової монографії про Перикла, коли каже, що власне від цієї, здавалося б, незначної війни, почався занепад морської ліги, а також присмерк політики Перикла.

Метою Афінського Союзу, створеного після Саламінської битви, було, як відомо, визволення іонійських міст і захист від агресії персів. Проте, коли небезпека нападу варварів минула, союзну скарбницю перенесли з Делоса до Афін і вона стала знаряддям афінської політики. Інституція виявилася тривалішою, ніж цілі, які її породили. Випадок, відомий не лише з античної історії.

Одним із основних ґанджів отого Союзу, прецінь добровільного, було те, що з нього годі було вийти, не ризикуючи війною. Союзні держави-міста мусили визнати фактичну перевагу Афін, що найлегше простежити у сфері економічного тиску.

Більшість міст платили до спільної скарбниці від одного до трьох талантів на рік — тобто, суму прийнятну, зокрема, якщо взяти до уваги інфляцію. Втім, цю квоту можна було довільно підвищувати, і накинуті Самосу після невдалого повстання побори були встановлені на рівні 80 талантів річно, до цього доклалися кошти війни, які бунтівники мали заплатити Афінам у розмірі 1000 талантів, — а це вже було руйнівним тягарем навіть для найбагатшого міста-держави. Через ті ж причини (бунт проти Афін) Егіна платила 30 талантів. Через певний час побір був знижений до 13, ба навіть 8 талантів. У цій практиці було щось, що можна окреслити назвою премії за лояльність.

Сваволя у визначенні фінансових зобов’язань була не тільки інструментом афінської політики, а й проявлялася також там, де в гру вступали політичні чинники. Важко пояснити, чому Тазос платив 30, а значно багатший Бізантій — тільки 15 талантів. Ця податкова самоволя, мабуть, не додавала популярності афінянам.

Комедіограф Телеклед каже, що афіняни віддали Периклові:

«Кошти від Спілки Міст і самі міста,

аби в’язав одних, а іншим пута знімав,

мур щоби тут кам’яний виростав,

в іншому місці румовищем він ставав;

згоду на мир, військо і владу сумирно,

долю гараздів своїх і ціле щастя своє…»

Одна з речей, які люди й народи вибачають найважче, якщо взагалі вибачають, — це приниження. Голу військову перемогу на полі бою ще можна якось сприйняти, бо її завше можливо приписати перевазі противника, несподіванці чи невправності власних вождів. Проте зранена гордість гоїться нелегко.

До афінського репертуару методів приниження переможених — поряд із заснуванням військових колоній у країнах непевних союзників — належало руйнування мурів здобутого міста. Так сталося на Самосі та на Егіні. Місто без мурів було наче виставлене на посміховисько, віддане на ласку накинутого протектора і позбавлене будь-якого захисту перед кожним нападником. То була політика настільки ж абсурдна, як і недалекоглядна. Ці справи краще розумів родич Перикла Алківіад, котрий у 417 році до Р.Х. вів переговори про союз із Аргосом, обіцяючи вибудувати довгий мур, який поєднував би місто з морем на кшталт довгого афінського муру. Ніхто, либонь, не мав ілюзії, що Алківіад ставиться до Аргоса, чи пізніше до Патрів із безкорисливою любов’ю.

Що ж, Афіни перемогли у війні з Самосом, але ця перемога була морально й політично сумнівною. Офіційний ентузіазм був величезним. Перикл, як пише Йон, почувався надзвичайно гордим, кажучи, що «Агамемнон десять років здобував варварське місто, а він упродовж дев’яти місяців здобув головне й найпотужніше іонічне місто!». Задля справедливості додаймо, що таке пишне самовихваляння не надто узгоджується з тим, що ми знаємо про Перикла і варто його приписати радше якомусь вуличному підлабузникові.

Афіни були не лише колискою цивілізації, а й вітчизною риторів і софістів. Якщо годі впоратися зі справою, яка може будити моральні застереження, або й узагалі була аморальною, треба вигадати термін, завдяки якому зло виявляється наче завуальованим. У подібних діях можна спостерегти елементи магії, віру, що підставою світу є не тільки речі та події, але й слово може мати конститутивну, творчу силу. Якоб Буркгардт у своїй Історії грецької культури із подивом та іронією пише про афінське вміння говорити про найгірші речі з завбачливою делікатністю, про здатність до винайдення евфемізмів. Отож, в’язницю називали помешканням, побір — доплатою, окупацію — охороною.

Традиційним голосом громадської думки була аттична комедія, мистецьке втілення принципу, який проголошує, що громадянин демократичної держави має право критикувати політиків та інституції. Дивна річ, проте безпосереднім наслідком самоської війни стало запровадження цензури — вперше в історії Афін комічним поетам заборонили представляти на сцені осіб під справжніми іменами. Це аж ніяк не дрібниця, а свідчення наближення глибокої внутрішньої кризи.

Суворе тамування свободи слова доводить, що настрої людності мали би бути далебі зовсім іншими, ніж офіційний ентузіазм і оптимізм. Більш ніж імовірно, що лунали критичні голоси, а Ельпініка — чудовий приклад громадянського сумління — не була винятком.

Історики захищають Перикла, кажучи, що то не він був автором декрету про цензуру. Начебто, за той акт проголосували на народних зборах під час його відсутності в Афінах. Врешті — кажуть захисники — сама заборона не втрималася, і через якийсь час (після двох театральних сезонів) греки відмовилися від цієї практики, негідної вітчизни демократії.

Вітчизни демократії? Так, у морі варварства вона була таки вітчизною демократії, попри те, що інколи нав’язувала власну волю іншим; задивлена у власний ідеал, у власну місію, у свій єдино слушний шлях, яким вона намагалася вести за собою посварений світок грецьких партикуляризмів.

Наше завдання не полягало в частуванні читача сумнівною утіхою від того, що немає в історії чистих справ, що під гаслом свободи часто криється насильство, а це для декого є зручним виправданням чинного й майбутнього зловживання словами та силою. Бо коли вже сам Перикл бував «імперіалістом»…

Отож, яку користь можна отримати від нагадування про ту давно минулу аферу; яка мораль випливає з цієї оповіді про поневолення острова Самос? Гадаю, що така: загарбники, повертаючись із війни, приносять у складках мундирів, на підошвах чобіт вірус, на який захворіє їхнє власне суспільство, їхні власні свободи.