II

II

Афіни, багаті руїнами старовинних палаців,

є великим, убогим шпиталем,

де стільки ж злидарів, скільки християн.

Бабен

Упродовж майже двох із половиною тисячоліть Акрополь заливали хвилі воєн, облог, грабунків і профанувань. Здається неймовірним, що вдалося частково відтворити творіння Перикла. Кілька готичних написів, турецькі надмогильні камені, венеціанські леви — це єдине матеріальне свідчення, яке розповідає про бурхливу історію святого пагорба.

Олександр Великий знав, що Афіни є і ще довго залишатимуться центром антимакедонської іреденти. Однак престиж колишньої столиці Греції був таким значним, що після битви під Граніком, яка відчинила йому ворота до Азії, він присилає двадцять здобутих щитів, котрі повісили на колонах Парфенону.

Син одного з його генералів, такий собі Деметріос, якого звали Здобувачем Міст, вчинив профанацію, якої ні раніше, ні пізніше не нотує історія Акрополя. Він просто оселився у Парфеноні, тобто частину храму переробив на свою приватну резиденцію, пояснивши афінянам, що сама богиня запросила його до свого дому. При цьому він поводився надто вільно: влаштовував багаті учти в товаристві відомих куртизанок, а коли скандал переходив усі межі, відбувалися театральні примирення з богинею. Плутарх розповідає про це з похвальною стриманістю: «З огляду на славу міста немає потреби оповідати ясно та з усіма деталями про всю ту мерзоту й підлоту, вчинені тут». Епізод із Деметріосом виглядає живцем запозиченим із Життєписів цезарів Светонія.

Зруйнування Коринфа римлянами в 146 році до Р.Х. (промовистий опис Полібія: «Образи повержені у прах і на них розляглися вояки, які грають у кості») мало б стати жахливим memento[32] для афінян. Проте у цьому місті, де кожен ритор був невтішним коханцем втраченої свободи, тільки й чекали на добру нагоду для реваншу.

Внутрішні труднощі Риму схилили короля Понту Мітрідата шукати ворогів Риму на Сході та в Греції. На чолі антиримського руху в Афінах стає ритор Арістіон, якого натовп проголосив стратегом. Римський сенат посилає проти Мітрідата Суллу. Його військові сили були слабкі, але жорстокість, із якою він узявся до того, щоб поставити греків на коліна, — незмірна. Скарбниці Олімпії, Епідавра та Дельфів були пограбовані, священні гаї вирубані. «Ми — солдати богів, позаяк боги нам платять».

Облога Афін тривала довгих десять місяців. Найстійкіше боронився Акрополь. Коли Арістіон, який надміру довіряв промовам, послав двох риторів, щоб ті переконали римського вождя у потребі припинити облогу, Сулла відповів коротко: «Сенат і римський народ прислали мене сюди не для того, щоб я брав уроки красномовства, а щоби покарати бунтівників». У травні 86 року до Р.Х. Акрополь упав. Різанина захисників, самогубство кращих громадян, і кораблі, навантажені творами мистецтва й рукописами, пливуть у напрямку нової столиці світу.

Важко бодай приблизно встановити баланс жертв і втрат, яких зазнала Греція, щоб стати школою Риму. Адже, до військових грабунків, тобто майже «офіційних», варто додати значну кількість творів, вивезених приватними колекціонерами.

За кілька років до Першої світової війни археологічною сенсацією стало відкриття на морському дні поблизу узбережжя Тунісу, на широті місцевості Махдія, корабля, навантаженого творами мистецтва, меблями, ба навіть готовими архітектурними елементами, як от чотириметрові колони, блоки мармуру, капітелі. Ці об’єкти мали високу мистецьку вартість, і вчені без проблем дізналися на підставі інскрипцій на надгробних стелах, що вони походять із Афін. Кораблетроща, мабуть, трапилася на початку І століття до Р.Х. То був, безумовно, один із кораблів, який віз здобич Сулли з Пірея до Рима. Гнаний бурею, надміру перевантажений, він розбився біля узбережжя Тунісу. З інших джерел відомо, що Сулла вивозив із Афін колони, які були використані на відбудову Капітолію, спаленого під час громадянської війни.

Славетний процес Верреса у 70 році до Р.Х., який обезсмертила звинувачувальна промова Цицерона, дає нам цінні аналогії та поняття, чим був римський «голод на мистецтво». Веррес упродовж трирічного високого урядування на Сицилії грабував усе, від пам’ятників богам у храмах до перснів, які зауважував на пальцях багатих сицілійців. Вовчий апетит нових володарів світу аж ніяк не супроводжувався компетентністю, і можна часто спіткати дивовижну необізнаність римлян. Консул Муммій, який здобув і пограбував Коринф, погрожує особам, відповідальним за транспортування до Риму предметів грецького мистецтва, що коли ті їх ушкодять, то він їх змусить — наче то було можливо — відтворити шедеври.

Зрештою, і сам Цицерон, пристрасний колекціонер, про що свідчать його листи до Аттика, коли той перебував у Греції («Якщо знайдеш якісь скульптури, що мені б відповідали, не вагайся й купи мені»), вчинив у промові проти Верреса низку різних помилок (хибна атрибуція, брак розмежування істотних мистецьких цінностей тощо).

Від часів Августа римські цезарі проводили щодо Афін радше ліберальну політику. Петроній у Сатириконі жартує, що в Афінах легше було спіткати бога, ніж людину. Далебі, під римським пануванням давня столиця Греції переживала справжню навалу пам’ятників не лише богам і цезарям, а й другорядним покровителям і благодійникам міста. Сам Август мав чимало статуй в Афінах і принаймні одну на Акрополі. Поблизу Парфенону, за двадцять метрів від його східного фасаду, було зведено храм, присвячений Римові та цезареві. Від нього залишилася дещиця фрагментів, із яких можна здогадатися, що ця невелика, округла, важка будівля, поруч із шедеврами доби Перикла була, м’яко кажучи, естетичним непорозумінням. Поруч із західною стіною Пінакотеки досі перебуває гігантський п’єдестал із сірого мармуру, на якому височіли колись пам’ятники на честь одного з королів Перґаму, а відтак Антонія[33] і Клеопатри, врешті Агріпи, цезаревого швагра, котрий, як відомо, добився привілеїв для міста.

Не тільки п’єдестали міняли власників; часто на існуючий торс просто накладали нову голову цезаря і вибивали новий напис, отож цей пам’ятник по черзі представляв Тиберія, Нерона, Віспасіана чи Тита.

Святий Апостол Павло надто полестив афінянам, назвавши їх найбільш релігійними з людей, побачивши в Афінах храм, зведений невідомому богові. Це був звичайний запобіжний засіб, так само, як пам’ятники цезарям не були доказом ентузіазму, а радше опортунізму.

Цезарям Клавдієві та Калігулі приписують спорудження великих сходів у капітолійському стилі, які вели до Пропілеїв. Один із найбільш автентичних приятелів Еллади, цезар Адріан, втілював свої плани прикрашання Афін поза межами святого пагорба. Проте, як занотував Павсаній, його пам’ятник містився всередині Парфенону, не відомо, чи тому, що Адріан вважав себе новим Тезеєм, чи тому, що на заставленому вщерть пам’ятниками святому пагорбі годі було знайти належне місце.

Юліан Відступник був останнім цезарем, який прагнув повернути богам Еллади Олімп, а Греції — колишню славу. В листі до сенату й афінського люду цезар пише: «Скільки потоків сліз я пролив, скільки разів стогнав, простягаючи руки в бік Акрополя і прохаючи Мінерву, аби вберегла вона свого слугу й не покидала його».

Легенда каже, що він вислав послів до Дельфів, пограбованих герулами, щоб вислухати поради піфії та випросити благословення для своїх планів. Він отримав таку відповідь: «Скажи королю: в руїнах лежить храму колишнього радісна споруда; бог не має притулку; тиша джерел і гаїв лаврових; навіть вода перестала промовляти».

Піском забуття припало ім’я Дексіпа. Не було тоді ні Плутарха, щоб написати його життєпис, ні видатного скульптора, котрий переказав би нам його портрет. А прецінь той афінський оратор і письменник заслуговує на пам’ять еллінофілів. Коли в середині III століття готи здобули Аттику, і їм вдалося захопити мури Афін, Дексіп у ярах Пентелікону й Парнасу організував імпровізовану армію з громадян, яка вигнала готів. Остання, хоча й недовга перемога греків. У Луврі зберігається напис на честь Дексіпа. З нього ми довідуємося, наче він був архонтом і членом почесного комітету Великих Панафіней, що свідчить про живучість (принаймні номінальну) традиційних афінських інституцій.

Наприкінці IV століття Афіни переходять під владу Візантії. У Константинополі в 425 році постає «університет», контрольований і фінансований державою. Вільні школи афінських філософів тим разом отримують серйозного конкурента. Століттями Афіни витримували змагання з іншими осередками античної цивілізації, проте неоплатонічна доктрина, яка так бурхливо розвивалась у IV–V століттях, була засуджена як ворожа державній релігії — християнству, і це стало однією з головних причин вигнання з Афін філософів і риторів на підставі едикту Юстиніана в 529 році. Цей адміністративний акт був дошкульнішим, аніж будь-яка програна битва. Афіни звели до ролі невеликого гарнізонного містечка Східної Імперії.

Парфенон на межі VI і VII століть перебудували на церкву Премудрості Божої. То, властиво, була адаптація існуючої в незмінному стані грецької святині. Між колонами перистилю виріс мур. Із західного боку до храму був пробитий вхід, а старий вхід замурували, створивши апсиду, вкриту фресками. Під пласким плафоном добудували куполоподібне візантійське склепіння. Стіни вкрито фресками, єпископський трон «позичено» з театру Діоніса. Всі ці роботи, втім, не змінили конструкції Парфенону. Його зовнішній вигляд залишився непорушеним. Подібним чином Ерехтейон переробили на церкву Матері Божої.

Володарі Візантії рідко відвідували столицю давньої Еллади. Найміцніше в пам’яті людській запав візит Василія II на початку XI століття, який обрав Акрополь, щоб саме тут відсвяткувати свою перемогу на болгарами. То був уклін уже давно покійній традиції.

Про духовний стан мешканців Афін наприкінці XII століття дають уявлення збережені проповіді Михайла Акоміната, який упродовж тридцяти років був афінським архієпископом. Його резиденція містилася на Акрополі, службу Божу він правив у Парфеноні — отож, можна подумати, що він осягнув вершину мрій усіх гуманістів. У власних барвистих казаннях цей ерудит, християнин і шанувальник античності мішав міфологію зі Святим Письмом і екзальтував своє стадо, що воно є «золотим насінням», що воно мусить завдяки вірі морально перевищити Аякса, Діогена, Перикла й Фемістокла.

Бідні неписьменні овечки (до того ж, доволі складна етнічна суміш, яка говорила мовою, далекою від класичної грецької) слухали й нічого не тямили. Архієпископ Михайло не міг стримати розчарованого вигуку: «О Афіни — матере мудрості, як же низько ти сточилася в неуцтво! Коли я виголошую мої проповіді, такі прості, такі позбавлені штучності, мені здається, що я кажу речі незрозумілі, чужою мовою якихось персів чи скіфів».

Хвилі хрестових походів послабили Візантійську Імперію, й без того вже виснажену постійною боротьбою з турками і болгарами. Греція відпадає від Візантії безповоротно, її ділять на низку князівств. Афіни припали в уділ Оттонові де ля Рошеві, котрий прийняв титул Меґас Кир і виклопотав у короля Франції титул герцога. Так постає франконська династія, яка володіла Аттикою впродовж трьох поколінь, аж до смерті в 1308 році позбавленого нащадків останнього з аттичних де ля Рошів. У ті часи Акрополь був перетворений на середньовічну фортецю. Його оточили мури з бланками, а у південному крилі Пропілеїв спорудили велику чотирикутну вартову вежу, що проіснувала аж до останньої чверті XIX ст.

Поблизу місця, де Філіп Македонський розгромив греків, а Сулла здобув перемогу над експедиційним корпусом Мітрідата, франки зазнали поразки, завданої їх каталонцями. То були наймані вояки, яких візантійський цезар Андронік Палеолог завербував для боротьби проти турків. Проте невдовзі вони почали чинити завоювання на власний розсуд. Погром франконських рицарів був тотальний. До рук каталонців потрапили Афіни й Фіви, але їхнє панування тривало недовго і не зоставило жодних слідів у архітектурі святого пагорба.

Завдяки флорентійцям із багатої купецької родини Ач’яюолі — наступних володарів афінського герцогства — Акрополь пережив одну із найбільш особливих архітектонічних пригод. Отож, один із Ач’яюолі, Неріо, мав амбіцію, щоб Афіни не поступалися княжим дворам італійського треченто. Головні споруди Акрополя, Парфенон і Ерехтейон, були храмами. Залишилися Пропілеї, які перетворили на палац в італійському стилі. Монументальний вхід часів Перикла обмурували, в мурах пробили вікна, отримавши таким чином чотири великі зали для прийомів. Це особливе, італійсько-доричне Палаццо д’Акрополі було поєднане з Пінакотекою. На її пласкому даху добудували ще один поверх.

У 1456 році, невдовзі після падіння Константинополя, намісник Магомета II Омар перейняв у власність Афіни. Для турків то був стратегічний пункт, і нічого більше[34].

Нова техніка війни, вирішальна роль артилерії, яка тріумфувала під час здобування Візантії, вимагали принципових змін в оборонній архітектурі святого пагорба. Середньовічні укріплення афінських герцогів були недостатніми. Пропілеї поглинули оборонні мури, всередині фортеці постали військові будинки, склади амуніції. Парфенон перетворили на мечеть. Єдиним архітектурним додатком, який виднів ззовні, був мінарет, посаджений на дах класичної споруди. В Ерехтейоні містився гарем аги замку.

Склади пороху опинилися всередині Пропілеїв, у спеціально збудованій залі з куполом. Народні перекази, повторені певним французьким мандрівником, кажуть, що в 1656 році ага Акрополя під час одного з мусульманських свят вирішив розбомбити церкву Святого Димитрія. Отож, уночі напередодні здійснення цього нікчемного наміру розігралася буря, і блискавка, яка влучила в Пропілеї, викликала вибух, що знищив дах, плафон і архітрави. Склади пороху пізніше перенесли до Парфенону, солідна конструкція якого, як гадали, давала гарантії безпеки.

Упродовж майже двох століть турецькому пануванню не загрожувало жодне зовнішнє втручання, крім короткої та безглуздої експедиції венеціанців через кілька років після перетворення Акрополя на турецьку фортецю. Амбіції морської республіки віджили після розгрому добірних османських військ під Віднем у 1683 році. Та далека битва стала вирішальною для долі найславетнішої споруди Акрополя.

Уже навесні 1684 року відбувається розрив стосунків між Венецією та Туреччиною. Через рік, улітку, венеціанська армія під командуванням Франциска Моросіні висадилася на Пелопоннесі, здобувши низку перемог і врешті опанувавши весь півострів. Військовими силами Моросіні командували офіцери різних національностей: шведи, німці та французи. У воєнних операціях відзначився граф Отто Вільгельм Кеніґсмарк, син славетного командира часів тридцятилітньої війни. Його дружину в поході супроводжує dame de compagnie[35] Анна Акергельм, мемуари й листи якої є цінним джерелом для пізнання перебігу того нещасливого походу.

Захоплення Пелопоннесу не вдовольнило венеціанців, бо турки вдалися до оборонної тактики. Наслідком війни стало розширення атак, і штаб війська Моросіні вагається між двома проектами: перший стосується атаки на острів Евбею, другий — здобуття Афін. Врешті був прийнятий той другий проект. Турки готуються до облоги Афін і зміцнюють оборонні позиції. Жертвою цих операцій став храм Афіни Ніке, котрий турецькі інженери зрівняли з землею, щоб розчистити місце для бастіону, на якому встановили батарею гармат. Матеріал із зруйнованого храму послужив для зміцнення фортифікації.

Венеціанці чинять підступний воєнний маневр, покликаний переконати турків, що метою атаки є острів Евбея. Насправді висадка відбулась у Піреї, і армія Моросіні, не натрапивши на серйозний опір, наближається до Акрополя, головного пункту оборони. Артилерія та суходільні війська венеціанців стискають перстень оточення навколо фортеці. Обидві ворогуючі сторони готуються до довгої та виснажливої облоги.

Обстріл Акрополя мортирами має характер, якщо можна вжити сучасної термінології, докучливого вогню. Однак уже 26.ІХ.1687 р. ядро, випущене з гармати, розміщеної поблизу пам’ятника Лісикратові, пробиває дах Парфенону і призводить до потужного вибуху. В повітря злітає більше двадцяти колон, величезні частини архітраву, склепіння, дах і мури naos. Під руїнами гине турецький паша, командир гарнізону й чимало вояків. Через три дні над жалюгідними руїнами майорить прапор із левом святого Марка.

Перемога венеціанців була затьмарена почуттям провини. Граф Кеніґсмарк, мабуть, не був бездушним генералом. У часи своєї юності він здобув солідну освіту і в Лейпцизькому університеті виголосив латинською мовою дискурс про нещасну долю Афін, які потрапили до рук варварів. Історія розпорядилася так, що він завдав улюбленому місту найдошкульнішого удару. Анна Акергельм пише, «як щиро й сильно шкодує граф, що зруйнував чудовий храм Мінерви, який простояв три тисячі літ» (незначна неточність хронології) і висловлює переконання, що вона вже ніколи не буде відбудована. У цьому є чимало лицемірства. Існує обґрунтоване припущення, що грецькі шпигуни поінформували Кеніґсмарка, хто перебуває в Парфеноні, і отой фатальний постріл не був випадковим.

З купи сміття, на який тепер перетворено Акрополь, Моросіні хоче привезти до Венеції центральний фрагмент парфенонського фронтону, де зображено суперечку Афіни з Посейдоном. У рапорті до сенату він пише: «Передбачаючи залишення Афін, я прийшов до думки забрати кілька найгарніших декорацій, які могли б додати блиску Республіці. Задля цієї мети я намагався відокремити від фасаду храму Мінерви, де розміщені найгарніші скульптури, статую Юпітера і барельєф із двома чудовими конями. Але коли тільки почалося знімання цих скульптур, усе рухнуло вниз із величезної висоти, і це просто диво, що робітникам не сталося жодного лиха»[36].

Здобуття Афін Моросіні було нонсенсом із стратегічної точки зору. Венеціанці відступають із міста, забираючи з собою частину тубільного християнського населення. До спустошеної Аттики повертаються турки, які повторно укріплюють Акрополь. Всередині розбитого Парфенону, наче у клітці з вирваними прутами, вони збудували невелику мечеть без мінарету.

Зміни Афін чи бодай самого Акрополя упродовж століть важко простежити через мізерність іконографічного матеріалу. Середньовічні чи ренесансні рисунки представляють Афіни просто фантастично — як фламандське місто біля моря з готичним церквами чи похмурий північний замок. На морських мапах Афіни називають Сетіна, а Акрополь, який видно з моря, був тільки об’єктом орієнтування.

Мандрівки до Греції та опис збережених пам’яток стали можливими щойно у XVII столітті, коли спершу Франція, а відтак Англія встановили дипломатичні стосунки з Високою Портою. В Афінах створюють місії, щось, що сьогодні можна було б назвати консульством, представництвом політичного й торговельного характеру. Осіб, які складали в ті часи, скажімо, французьку «колонію», можна було полічити на пальцях обох рук: кілька місіонерів, приблудний рушничник і ще кілька осіб невизначеного фаху. Відвідини Акрополя були, властиво, неможливі, принаймні дуже утруднені, позаяк турки, побоюючись шпигунів, не впускали чужинців у фортецю.

Тому так дивують повідомлення впертих мандрівників, котрим вдалося спорядити описи й плани Афін і Акрополя, і то в умовах особистої загрози. Уявімо собі тих ентузіастів: вони багато днів мандрували на спині в осла, ночували в загублених у горах пастуших куренях і врешті досягали міста своїх мрій. Тут починалися складні переговори з командиром фортеці, підтримані мішечками кави й вгодованим домашнім птаством. Врешті їм дозволяли екскурсію, супроводжувану низкою обмежень і застережень. Тоді вони поспіхом прослизали до фортеці, поміж турецькими наметами, військовими спорудами та храмами, під чуйним оком недовірливих вояків, із приладами для обмірів, записником і незмінним Павсанієм, єдиним бедекером за останні кільканадцять століть. Усе залежало від гумору командира фортеці та його вояків.

Два члени лондонського Клубу Дилетантів, який фінансував чимало археологічних мандрівок на Схід, джентльмени Стюарт і Рівет, безперешкодно здійснили обміри античних афінських монументів, проте на голову англійця Вернгума і француза Робера де Дро посипалося каміння й погрози стріляти, коли вони міряли театр Герода Аттика.

Кумедно описує свої пригоди англійський рисувальник Едвард Додвел. Він працював на Акрополі, послуговуючись камерою обскурою — прототипом фотоапарата, що давала зменшений образ будівлі, тобто дозволяла зберегти в рисунку точні пропорції відтворюваних пам’яток. «Певного дня, коли я рисував Парфенон за допомогою моєї камери обскури, командир гарнізону спитав мене з виразною заклопотаністю, які то чари я роблю за допомогою моєї незвичайної машини». Додвел намагається пояснити і продемонструвати дію свого апарату. Турецький офіцер виразно переляканий. «Побачивши це […], я змінив тон і пригрозив йому, що коли він мені перешкоджатиме й чіплятиметься, я всаджу його до моєї чорної коробки». Відтоді Додвел працював без перешкод.

З-поміж мандрівників, котрі переказали нам цінні повідомлення про Акрополь, до того ж у період, перш ніж на нього впали бомби Моросіні, варто згадати єзуїта Бабена та ліонського лікаря й аматора античності Жакоба Спона. Особливо докладно описує Бабен Парфенон, що для нас має виняткову вартість ще й тому, що Павсаній (як ми вже знаємо, любитель усіляких диковин), промовчав у своєму творі про найкрасивіший храм Акрополя. Для французького єзуїта він є втіленням досконалості, яке перевищує естетично Святу Софію в Константинополі, а скульптури фризу й фронтону годі й порівняти з жодним іншим твором мистецтва, сучасного авторові. Як на часи розквіту бароко, судження Бабена є винятковим і мало не провокаційним щодо смаків епохи.

Тритомний звіт про грецьку мандрівку Жакоба Спона був опублікований у Ліоні в 1678 році. Знавці стверджують, що то була «перша модерна мандрівка до Афін, гідна такої назви». Сьогодні легко дорікати цьому освіченому мандрівникові помилками й неточностями, скажімо, тим, що він переплутав два фронтони Парфенону, ба навіть гірше, — приписав їх скульпторам епохи Адріана. Греція була країною, куди не ступала нога архітектора. Книга Спона швидко стала дуже популярною в Європі, її не забракло також у багажі Кеніґсмарка, про що згадує Анна Акергельм.

У Національній Бібліотеці в Парижі збереглася течка з рисунками. Реставратор наполеонівської доби дав їй доволі дивну назву: «Храм Мінерви в Афінах, збудований Адріаном, нарисований за наказом пана Нуантеля, посла при Високій Порті, перш ніж цей храм був зруйнований венеціанцями». Маркіз Нуантель був, безумовно, одним із найбільш здібних і моторних дипломатів Людовіка XIV. Залагодивши у турецькій столиці складну комбінацію, він вибирається в оточенні численної свити в мандрівку Грецією. До Афін він прибуває влітку 1674 року.

«Я вперше урочисто увійшов під гук гармат до скарбниці (Акрополя), де містяться ті дива, і повертався туди інкогніто чотири рази, щоб краще могти подивуватися і пізнати прекрасні скульптури, які мій маляр дуже добре відтворив».

Рисунки Парфенону — їх автором є Жак Каре — не шедевр, і це, зрештою, до кращого, бо митець із фантазією не був би таким докладним. Їх, безумовно, виконували поспіхом, з незручної позиції, без жодних полегшень у формі риштовань, але їхня вартість як документу — безцінна.

Нуантель був, мабуть, щирим шанувальником античних творів, і стурбованість за їх долю, а також менш безкорисливі мотиви виразно проглядають у рапортах посла. «Оригінали заслуговують якнайбільше, щоб їх умістили в кабінетах чи галереях Його Королівської Милості, де вони би втішались опікою, якою Величність оточує мистецтво й знання […]; тоді б опинилися вони поза досяжністю зневаги й образ турків, котрі, щоб запобігти ідолопоклонству, гадають, що чинять річ, гідну похвали, відбиваючи скульптурам носи або інші фрагменти».

Рисунки, які зберігаються в течці й були виконані під час мандрівки Нуантеля, свідчать, що чимало статуй парфенонського фронтону були суттєво ушкоджені, проте, якщо так можна висловитися, головний скульптурний комплекс зберігся в цілості.

Через століття французьким послом у Константинополі став граф Шуазель-Гоф’є. Двадцятичотирирічним юнаком він здійснив було мандрівку до Греції, яку описав у голосній книжці Voyage pittoresque dans l’Empire ottoman, en Gr?ce…[37] Освічений гуманіст, член Академії Інскрипцій, пізніше Французької Академії, він мріяв, подібно до Нуантеля, щоб здобути для Франції колекцію грецьких скульптур. В Афінах діяв його агент Луї Фовель — консул, маляр і рисувальник. В одному з листів посол доручає Фовелеві здобути одну з каріатид Ерехтейону, а в іншому знову пише цілком відверто, щоб той не втрачав жодної нагоди вкрасти все, що тільки можна вкрасти. Ужинок цих спроб був, однак, дуже мізерний; хіба що одна метопа з фронтону, скинута бурею, перебуває тепер у Луврі.

Те, чого не вдалося здійснити французам, учинив чоловік, прізвище якого досі будить гнів у філоеллінів — Томас Брюс Елґін. Байрон сказав про нього з кусючою іронією: «Quod Gothi non fecerunt, Scotus fecit»[38]. Призначений у 1789 році англійським представником при Високій Порті, лорд Елґін узявся за справу перенесення скульптур Акрополя «в більш безпечне місце» з нечуваною енергією, мобілізувавши всі доступні політичні й фінансові засоби. Йому вдалося отримати дозвіл турецької влади на виготовлення гіпсових відливків, а також вивезення каменів із написами та певних дрібних фрагментів скульптур. Навколо Парфенону виростають риштовання. Два італійські архітектори, два фахівці з відливів (теж італійці) та російський маляр Фьодор Івановіч, званий не надто ввічливо «калмиком лорда Елґіна», а також десятки робітників під керівництвом маляра Люджієро, беруться до праці. Найбільш інтенсивний період припадає на 1801–1803 роки. Оті «кілька скульптур», про які йдеться в турецькому дозволі, можна нині побачити в лондонському Британському Музеї. Насправді це гігантська колекція, яка складається з дванадцяти великих фрагментів фронтону, п’ятнадцяти метоп і п’ятдесяти шести барельєфів фризу, на яких зображена панафінейська процесія.

Пригоди Елґіна могли б стати канвою захоплюючого роману: арешт лорда у Франції, втеча Люджієро після спалаху турецької війни, затоплення яхти, що везла безцінний вантаж, і видобування скульптур ловцями губок, врешті, багатолітні полеміки та дискусії в парламенті й у пресі, які розважають моральні, естетичні та фінансові аспекти всієї цієї афери. Лише в 1816 році англійський уряд закупив колекцію (Елгін зажадав за неї сто тридцять шість тисяч) за суму в сто тридцять п’ять тисяч фунтів стерлінгів. Сума величезна як на ті часи, і частина англійської преси не стримувала гніву, представляючи на сатиричних рисунках Джона Була в оточенні злиденної родини, яка волає: «Не купуй, татку, того каміння, дай нам хліба».

Вище ми сказали, що до уваги брали також естетичну вартість скульптур Фідія та його школи. Можна припускати, що, коли б мармурові скульптури, привезені лордом Елґіном, походили з елліністичної доби, англійський уряд не був би таким скупим.

Не бракувало також голосів ентузіастів, проте комісія, яка складалася з найвидатніших англійських митців того часу, оцінила твори Фідія та його школи як такі, що стоять дещо нижче Аполлона Бельведерського чи групи Лаокоона.

На межі XVIII й XIX століть у Греції з’явився новий тип туриста — романтичний пілігрим. Чимало рисунків зображають гордовитого юнака, одягнутого в чорну пелерину, котрий спирається на зламану колону і з меланхолією споглядає отару овець посеред мармурових руїн. «О Солоне! О Фемістокле! Командир чорних євнухів є господарем Афін і всіх інших міст Греції».

Цей вигук вирвався з уст Франсуа-Рене де Шатобріана. Автор Духу християнської віри під час своєї мандрівки з Парижа до Єрусалима (1806 рік) зупинився на один день у Спарті і на чотири дні — в Афінах. Не вдаючи з себе ні археолога, ні соціолога, ні мистецтвознавця, він залишив нам у своїй Iten?raire de Paris ? J?rusalem[39] сторінки, які чудово представляють Афіни за кільканадцять років до кінця турецької неволі.

Ранній ранок. «[…] Афіни, Акрополь і рештки Парфенону забарвилися найпрекраснішим кольором квітки персика; скульптури Фідія, горизонтально поцілені золотим променем, оживилися; рух тіні зумовив, що барельєфи, здавалося б, рухаються на мармурі; вдалині море і Пірей були зовсім білими від світла; коринфський замок відбивав блиск нового дня; він блищав на західному небосхилі як скеля пурпуру й вогню».

Шатобріан не був усього лиш ловцем настроїв. У супроводі консула Фовеля — незрівняного знавця афінських старожитностей — він приїхав сюди, щоб отримати «чітке поняття про споруди, небо, сонце, перспективи, землю, море, ріки, ліси й гори Аттики». Його тішить, що йому вдалося скоригувати образ, який він носив у собі, наповнити його барвами, запахом і світлом.

Шатобріана насамперед чудує сила й гармонія Парфенону. Він дивується Іктінові, який зумів поєднати дорійську поважність із коринфською легкістю споруди, встановивши важкі колони без бази на трьох потужних сходинах стилобату, що дало храмові водночас спокій і леткість. Він слушно каже, що гармонія цілого є наслідком відчуття властивих стосунків архітектури й оточення, а також досконалості окремих частин.

Повідомлення Шатобріана, його точність, інтерес до технічних подробиць та літературний блиск описів ставлять його у першу лаву мандрівників Грецією «доархеологічної епохи». Йому не вдалось уникнути помилок (як легко цим сьогодні дорікати), коли під впливом повідомлень Спона він приписує скульптури парфенонського фронтону митцям епохи Адріана. Проте ведений слушною інтуїцією, він водночас каже, що неможливо, аби Фідій залишив обидва фронтони оголеними.

Співчуття до закованої в кайдани батьківщини Європи, повторене стількома романтиками, народжує під пером Шатобріана такі ось сцени: «Діздар, іншими словами, командир, уособлює потвору, яка стереже люд Солона. Він мешкає в цитаделі, повній шедеврів Фідія й Іктіна, навіть не задумуючись, який народ залишив ці рештки, не завдаючи собі труду вийти зі своєї дровітні, яку він збудував серед руїн будівлі Перикла; тільки інколи цей бездушний тиран човгає до дверей свого барлога, сідає зі схрещеними ногами на брудному килимі, а дим його люльки піднімається вгору між колонами храму Мінерви, натомість він водить бездумно поглядом по березі Саламіну й Епідавру».

Навесні 1821 року в Греції спалахує повстання проти турків. Не варто собі уявляти, що в умах тих, хто взявся за зброю, ідея вічної Еллади — Греції філософів і митців, була джерелом натхнення та двигуном до дій.

Один із філоеллінів меланхолійно констатує, що в жодну епоху грецький люд не був більш байдужим до вцілілих решток античних пам’яток, аніж за чверть століття до визволення. Не в ім’я Перикла боролися грецькі повстанці, а в ім’я Назорея і чотирьох євангелістів. Упродовж кільканадцяти століть — як слушно сказав хтось — східна Церква консервувала почуття національної окремішності, як сіль консервує рибу.

Афіни не були вже навіть важливим стратегічним пунктом. Вони були невеликим містечком, яке налічувало всього кілька тисяч мешканців. Під час боїв місто й цитадель Акрополя багато разів переходили з рук до рук. Але то радше змагання за символ, за прапор. Доля цієї війни вирішувалася на інших полях.

Спершу турки обмежилися тим, що взяли в Афінах заручників (Великдень 1821 року) та ув’язнили їх у франконській вежі. Яничарська гвардія замикає міські брами, щоб перешкодити розвідці повстанців, яким, проте, вдається опанувати місто. Благословенням для Акрополя як пам’ятки було доволі слабке технічне забезпечення ворогуючих сторін, зокрема хронічний брак артилерії на боці повстанців. Обложені імпровізують випад поза мури фортеці. Загін турків під орудою негра-велетня, наче живцем запозичений зі східних казок, несподівано з разючим криком атакує окопи повстанців. Однак цей загін був знищений, і, щоб помститися, турки влаштовують негайну страту заручників. Страта відбувається на мурі Фемістокла. Стяті голови котяться узгір’ям аж під поріг перших будинків[40].

На допомогу відрізаним у фортеці прибуває паша Бріоні на чолі чотирьох тисяч албанців. Так як і в класичні часи, населення покидає місто й ховається на Саламіні. Коли Бріоні відступає, афіняни повертаються і блокада фортеці починається знову. Це всього лиш початок убивчого контрдансу навколо святого пагорба.

Після майже річної облоги турки, вичерпавши останні запаси амуніції та води, капітулюють. Ентузіазм, хаос, взаємна різанина християнського та мусульманського населення. Командиром фортеці був призначений Одіссей Андроутсос, чию постать історики оцінюють суперечливо: для одних він національний герой, жертва браку розуміння з боку керівників повстання, для інших — ворохобник і зрадник. Археологи не можуть вибачити йому руйнування лева в Херонеї, під яким Одіссей сподівався знайти легендарний скарб.

Новий командир енергійно взявся готуватися до оборони. Поблизу Пінакотеки він відкрив античний фонтан, оточений бастіоном. Командир услід за великими будівничими минулого негайно вмістив напис, який звучить так: «Цей бастіон був збудований від основ генералом Одіссеєм сином Андроутсоса у вересні місяці року 1822».

Від бастіону не зосталося й сліду, а його будівничому судилася трагічна доля. Посварившись із керівниками повстання, він очолив турецьку банду, яка грабувала Аттику. Спійманого, його ув’язнили в льоху франконської вежі, а відтак убили. Тіло в’язня з закрученим навколо шнуром, викинули через вікно, щоб удати спробу втечі[41].

Улітку чорного для постання 1826 року — року різанини під Міссолунгі — Акрополь знову облягають турки під проводом Решида паші. Встановлені на Узгір’ї Муз гармати обстрілюють західний фасад Парфенону. Мушкетери дірявлять мури Пінакотеки й Пропілей. Поцілений ядром, обвалюється купол колишнього гарему в Ерехтейоні, разом зі значною кількістю фрагментів античних скульптур.

Здається, тим разом Акрополю буде завдано смертельного удару, що повториться історія з Моросіні. Решид паша, неспроможний здобути фортецю штурмом, наказує саперам прокопати довгий тунель під узгір’ям, який має виконати роль великої міни. В отому тунелі турки поміщають три з половиною тонни пороху, кількість, достатню для висадження принаймні половини цитаделі. Паша впевнений в успіху, він наказує першій лінії облоги відступити. Але завбачливі греки викопали дванадцять глибоких підземних каналів, які нівелювали всю силу вибуху. Гора народила пресловуту мишу.

На афінському воєнному театрі тепер з’являється полковник Шарль Фав’єр. Цей фаховий французький офіцер родом із Лотарингії наказав намалювати свій портрет із тюрбаном на голові, в баранячому кожусі та з великим закривавленим палашем при боці. Крім романтичного ентузіазму, Фав’єр вніс безцінну річ — добру обізнаність у воєнному ремеслі та раціоналістичний підхід до бойових задач. Він організує регулярні повстанські відділи. В анахронічне та аматорське командування запроваджується ідея порядку та дисципліни.

Взимку 1827 року він очолює невеликий корпус, завдання якого — допомогти обложеним в афінській фортеці. Це особливий похід, адже він полягає не стільки в посиленні гарнізону захисниками, як у транспортуванні військових матеріалів. Загін, який веде Фав’єр, майже безборонний, натомість навантажений до меж людської витривалості мішками з порохом і набоями. Сухий звіт командира вартий, щоб його процитувати: «З філоеллінами на чолі ми дійшли на відстань половини дальності пострілу до турецьких окопів; вони були глибокі, їх добре стерегли. Година до півночі; повний місяць. Коли нас помітили, ми вирушили кроком, наче в наступ, але з незарядженою зброєю. Ми перебігли лінію окопів і простір, який відокремлював нас від фортеці, під доволі сильним вогнем картечі й рушниць. Ми мали чотирьох убитих і дванадцять поранених».

Смілива експедиція Фав’є продовжила оборону Акрополя аж до червня 1827 року. З військової точки зору то був незначний епізод, але стійкість його захисників мала величезне моральне й політичне значення. У мить, коли греки покидають фортецю, доля їхньої вітчизни вже вирішена. Адріанопольський мир, укладений у 1829 році, повернув незалежність Греції. Проте турки покинули Акрополь щойно у квітні 1833 року. Афіни тоді налічували триста будинків і дві тисячі мешканців. Одним із перших актів короля Оттона є демілітаризація святого пагорба. Покинуті вояками позиції захоплюють археологи й архітектори.

В осінньому числі «Revue des Deux Mondes» за 1838 рік можна прочитати листа, який добре змальовує стан пам’яток: «Ви також, дорогий Приятелю, бачили й дивувались Акрополем; проте щоб тепер туди потрапити, Ви мусите пройти через цілий перстень укріплень, треба оминути бастіон, відтак одну й другу батареї. Дійшовши до підніжжя Пропілеїв, Ви марно шукатимете Пропілеї. Перед Вами постане склад пороху, оточений товстими мурами, серед яких із труднощами можна зауважити ув’язнені колони. Ідучи далі цією дорогою, через вузький прохід праворуч, Ви марно шукатимете храму Безкрилої богині перемоги. Але ж це, прецінь, було тут, скажете Ви сам собі, тримаючи в руках книжку Павсанія, саме тут, із цього місця, звідки видно море і де Егей ген колись — із оком, втупленим в кораблі, які мали привезти сина його Тезея, переможця Мінотавра, — кинувся зі скелі, обманутий чорними парусами, які він узрів на горизонті. То власне тут, на цьому місці має бути храм Ніки Безкрилої. Однак цю споруду зруйнували гармати венеціанців у 1687 році, а руки турків розпорошили матеріали, забрали мармур, і саме місце змінили до невпізнання. Опинившись врешті на Акрополі, все ще шукаючи Пропілеї, Ви хочете принаймні відкрити Пінакотеку, яка становила ліве крило цього прекрасного входу. Тепер Ви знайдете серед натовпу турецьких будинків єдину залу, заповнену уламками на три чверті її висоти. Саме в цій залі архітектор Стюарт намагався реконструювати храм перемоги через неспроможність знайти його деінде».

У перші роки монархії міркували над проблемою розміщення нової королівської садиби. Німецький неокласичний архітектор Карл Фрідріх Шинкель запроектував новий Акрополь. Макет цього, на щастя не втіленого, марення вкидає нас іще сьогодні у збентеження й жах. Парфенон гинув у повені портиків, колон і важких ротонд. Цю фальшиву архітектуру мали б до всього прикрасити висячими садами, терасами троянд, купинами кипарисових дерев і пальм. Понад кам’яними декораціями (наче з поганої опери) мусив височіти пам’ятник Афіні, який мав би мало спільного з духом Фідія.

Небагато туристів, котрі сьогодні відвідують Акрополь, усвідомлюють, що те, що вони бачать, є результатом наполегливої реконструкції, яка триває майже сто років. Утім, слово «реконструкція» у цьому випадку вводить в оману. На окреслення таких робіт уживають неологізму anastylos, що означає повторне спорудження колони, а в ширшому сенсі слова окреслює будь-які роботи, пов’язані з укладанням згідно з первісним ладом і зміцненням автентичних фрагментів архітектури за чіткими археологічними принципами.

Наприкінці тридцятих років XIX століття був виконаний перший anastylos храму Афіни Ніке, зруйнованого турками. Під час цих робіт було, проте, вчинено дві кардинальні помилки: не був зміцнений бастіон, на якому височів храм, і також не було досліджено античних фундаментів. Через сто років будівлю мусили камінь за каменем демонтувати і зводити її повторно.

Простий, здавалося б, принцип anastylos на практиці, одначе, створює низку проблем, які непросто розв’язати. Грецький архітектор Баланос, котрий керував роботами на Акрополі в XX столітті, так описує труднощі з одним лише фрагментом архітектури Ерехтейону:

«Літографія Грегораса Соутзо показує нам фасад із каріатидами мало не цілком зруйнований у 1827 році. Ефор Пітакіс знайшов у місті голову каріатиди, яка була відреставрована баварським скульптором Імгофом. Фрагмент погруддя цієї каріатиди, що лежав поруч зі східною стіною храму, був знайдений і відновлений грецьким скульптором Анроулі під час робіт Пакара в 1844 році. Склепіння, доповнене новими блоками мармуру, підтримували невеличкі дерев’яні колони, які в 1872 році замінили залізними. Одна з цих залізних підпор проходила крізь теракотову копію каріатиди (оригінал вивезений Елґіном до Лондона) й підтримувала частину склепіння. Проте голови каріатид, навіть тієї, що була відновлена в 1844 році, перебували в дуже поганому стані, позаяк зле встановлені залізні підпори зрушилися з місця, тому треба було замінити каріатид із теракоти на каріатид із цементу. Підмурівок портика також належало змінити. Через ці розмаїті причини вирішили розібрати цілком увесь фасад і скласти його наново».

Відбудова грецьких храмів дозволила на практиці ознайомитися з секретами античної архітектури. Перші докладні обміри Парфенону здійснив у 1845 році англійський учений Френсіс Кренмер Пенроуз. Він вловив тонкі оптичні коректури, скажімо, незначне відхилення від горизонтальної лінії стилобату, яке становить 228 міліметрів, тобто одну тисячну ширини головного храму Акрополя. Те, що впродовж багатьох століть здавалося витвором холодної геометрії, насправді виявилося складною грою кривих ліній.

Anastylos Парфенону, яким керував Баланос, полегшив відкриття, що барабани, з яких складається колона, в старовину позначали тією ж літерою та символом, який фіксує черговість накладання каменів. Відсутні частини колон замінили цементними відливками, позаяк новий мармур не мав би славетної парфенонської золотої патини. Роботи вимагали величезної, так і хочеться сказати, годинникарської точності. Нові намащені оливою блоки архітраву, конечні для зміцнення конструкції, були підсунуті точно на місце відсутніх фрагментів. Із дивовижним тактом реставратори втрималися від цілковитої реконструкції, яка могла б перемінити Парфенон у сумну цитадель академічного класицизму.

Високо вгорі — він!

Внутрішній вигук у світлій і майже тріумфальній тональності.

Шлях був довгим і звивистим, а шанси, що я дійду до мети, — мізерними. Треба було подолати перешкоди, мури установ, замкнуті двері, коридори й цілу купу розміняних на монети кабінетних церберів, які вагалися, чи вдарити магічну печать, які тримали, нанизуючи на пальці, нитку моєї пригоди.

А прецінь можна було обмежитися повідомленнями інших, свідченнями експертів, можна врешті було б погодитися, що предмет наших мрій завше перебуватиме поза межами погляду й дотику. Звідки, отож, ця переможна воля до очної ставки, ця пристрасть, яка штовхає до фізичного зближення, прагнення покласти руки, тілесно поєднатися, а відтак відірватися, піти геть і забрати з собою — що? Образ? Дрож?

Я ніколи не переставав вірити, що Акрополь реально існує, і зустріч віч-на-віч зовсім не була конечною для зміцнення цієї віри. Акрополь був справжнім дивом. Він не вводив у спокусу органів чуттів, не обіцяв, що буде чимось більшим, ніж є насправді. Він сповнився весь, він був рівним самому собі.

Я тоді повторював подумки бездарну формулу: він є і я є, і гігантський простір часу, який розділяє дату нашого народження, меншав, мізернішав. Ми були сучасниками.

До Афін я прибув пізнім пополуднем. Пошуки готелю, злосливість вантажників, перші непевні блукання містом. Втрата дорогоцінного часу на написання листівок, пиття кави, розглядання вітрин. Я зрозумів, що підсвідомо відтягую мить зустрічі з Акрополем, наче намагаючись таким чином посилити силу враження.

Була вже ніч. Навколо узгір’я майже порожньо. Якщо добре пригадую цю мить, я почав рахувати, просто рахувати колони — вісім, сімнадцять і знову вісім, сімнадцять, саме стільки, скільки я малював у шкільних зошитах. Так, наче я хотів цей несподіваний спадок отримати холодно й раціонально.

Невдовзі я усвідомив, що в мені існують два Акрополі: денний і нічний. Перший був аналітичним, з головою в путівнику. Перевірка плану, вивчення структури цілого, торкання до каменів, фантазування про те, що загинуло, — щось на кшталт вивчення анатомії викопної тварини.

Перші спроби освоїтись і виробити собі особисте ставлення до пам’ятки. Я обрав «для себе» Пропілеї та Парфенон завдяки їх розмахові, масі й ладові. Храм Ніке був надто філігранним, щоб відчути його кам’яну матеріальність, він справляв на мене враження вдалої копії, доброго реферату на класичну тему. Найважче мені було порозумітися з Ерехтейоном. Портик каріатид псували металеві трубки підпорок, які відбирали цій споруді сенс і задуману легкість. Самі каріатиди скалічені й окрадені від краси, наче зупинилися на півдорозі між людським кшталтом і колоною. Над темною копанкою старих афінських культів цей іонійський храм наче каже про неможливість поєднання давньої віри з новим архітектурним виразом.

Другий Акрополь — нічний, запалений на небі, який віддавався погляду цілком. Я сидів бувало на Узгір’ї Муз, одразу біля пам’ятника Філопаппосу. Знизу, з убогого району Пляка, долинав банальний і щоденний гомін. Білі будинки яріли вапном у темряві. У повітрі витав дух баранини, оливи й часнику. Акрополь у вінці цибульних запахів. Ліворуч, серед дерев, щовечора відбувалося видовище Son et Lumi?re[42]. Хори Софокла плакали по черзі французькою та англійською. Світло видобувало з ночі фрагменти святого пагорба. Випромінюваний рефлекторами червоний зблиск імітував пожежі.

Акрополь був тоді для мене скульптурою; не архітектурним комплексом, а власне скульптурою. Зруйнована південна колонада Парфенону, низько стяті стовбури колон стискали серце. Каміння боролося з наступаючою пусткою.