II

II

Отож, Гжесьо вчив нас латинської мови; я збрехав би, якщо сказав, що наука була легкою і що ми віддавалися їй із радісним запалом. Проте спершу я хотів би описати нашого наставника. То був чоловік у розквіті сил, високий, поставний, пропорційно збудований. Шкіра у нього була оливкового кольору, як у людей середземноморської раси (пізніше ми довідалися, що він походить із Колхіди). Обличчя мав суворе, великий орлиний ніс, на переніссі якого було почеплене пенсне, єдиний не античний, а галицький елемент цього обличчя. Волосся чорне, ледь кучеряве, а очі великі й пронизливі.

Учитель був для нас уособленням мужності, а також усього римського, і ми легко уявляли його в тозі, облямованій пурпуром, чи на чолі легіонів. Посміхався він рідко, а якщо вже посміхався, то сардонічно, натомість діапазон його гніву був незрівнянним у своєму багатстві й відтінках — від іронічного сичання, через риторичну тираду про обов’язки юнаків, аж до разючого мов юпітерів грім: «Сідай, дурню!». Ми зносили ці удари з покорою, добре знаючи, що qui bene amat, bene castigat[61].

Перші уроки з підручника в невинно зеленій обкладинці, який називався Puer Romanus[62], були по-дитячому легкими. Короткі речення в індикативі, скажімо, «Terra est rotunda[63]» (це твердження занепокоїло б римлян), не справляли клопоту навіть найбільш загрубілим варварам. Без значних зусиль ми здолали п’ять відмін (із улюбленою найпростішою, четвертою), методом хорового декламування подужали всі форми однини та множини, завше з неодмінним прикметником — puer bonus, servus miser[64] — і ці голосно повторювані літанії швидко западали у пам’ять.

Дієвідміни вже становили значно важчу проблему з огляду на надмірну — на нашу думку — кількість часів, отож ми вішали над нашими ліжками аркуші паперу, де червоним олівцем були виписані, мов магічні закляття, закінчення кон’югацій: -о, -as, -at, -amus, -atis, -ant; -abam, -abas, -abat, -abamus, -abatis, -abant; -abo, - abis… — і заколисані ними, мов дзвіночками, ми поринали в тривожні шкільні сни, в яких Ґжесьо поставав перед нами у постаті бога або тирана.

Аж врешті ми дійшли до найвищого ступеня втаємничення — до синтаксису — і тут почався ліс, хащі й скрегіт зубовний. То вже не були банальні речення, вигадані поштивими педагогами, щоб освоїти нас із мовою наших культурних пращурів, а чудові, мов портики, довгі, мов безсонні ночі, періоди класичних ораторів і філософів.

«Gavius hic, quem dico, Consanus, cum in illo num?ro civium Romanorum ab isto in vincla coniectus esset et nescio qua ratione clam e lautumiis profugisset Messanamque venisset, qui tam prope iam Italiam et moenia Reginorum, civium Romanorum, videret et ex illo metu mortis ac tenebris quasi luce libertatis et odore aliquo legum recreatus revixisset, loqui Messanae et queri coepit se civem Romanum in vincla coniectum, sibi recta iter esse Romam, Verri se praesto advenienti futurum».[65] Ух!

І тоді ми кружляли над тими текстами, як зграя заблуканих птахів, видзьобуючи підмет, присудок, а відтак додатки, доповнення й обставини. Зі жмені додаткових речень ми вилускували головне, узгоджували часи згідно з consecutio temporum[66] і винятками з consecutio temporum. Лінивіші користувалися посібниками з підказками, але це зазвичай закінчувалося фатально (гірше, ніж поганою оцінкою — ганьбою), позаяк Ґжесьові зовсім не йшлося про гладкий переклад, він вимагав зусилля в пізнанні духу мови та її внутрішньої архітектури. Той, хто перекладав занадто гладко, проте не вмів пояснити граматичної конструкції, сам себе викривав, що користується чужою працею, і з кандидатів у громадяни Риму неминуче спадав у шереги рабів. Щоб запобігти цьому, ми писали на полях наших текстів нотатки: «accusativus cum infinitivo, ablativus absolutus, gerundium…[67]», що мало б нас урятувати від підступних запитань. Марно. Наш професор нищив шпаргалки, стирав усілякі допоміжні нотатки в наших книжках велетенською гумкою і просто вимагав, щоб ми мали латину в крові.

У ті часи ніхто (чи майже ніхто) з поважних людей не підважував доцільності вивчення класичних мов у школі. Ніхто також не обіцяв нам матеріальної користі від читання Платона чи Сенеки в оригіналі. То було звичайне тренування мислення, а також закваска характеру, позаяк ми борюкалися зі складними проблемами, і я досі не знаю, бо ніхто того не довів, чи не краще це, ніж розв’язування лінійних рівнянь.

Наших педагогів, а Ґжесьо був тут класичним прикладом, не зваблювали новинки фройдівської школи, і вони не звертали найменшої уваги на те, чи вирощують у нас комплекси, чи ні. Мабуть, вони чинили слушно. Жорстокість школи готувала до жорстокого життя. А пізніше виявилося, що комплекси є цінною річчю і збагачують внутрішнє життя.

Отож, ми навчалися латинської мови у Ґжеся. Як? У муках. У класі панувала майже військова дисципліна, а двійки сипалися наче з рукава. Коли атмосфера ставала нестерпною, наш професор-центуріон підводив нас із лав і дозволяв на все горло репетувати (аби лиш латинською мовою), найчастіше, «Ave, Caesar, morituri te salutant[68]», тож ми кричали і, єднаючись у цьому крикові, долали страх і слабкість духу.

Однією з підстав римської могутності та її головним гарантом була римська армія. Її порівнювали з серцем чи хребтом імперії. Справді, то була військова сила, яка не мала собі рівних у тогочасному світі, і важко знайти подібну армію в пізнішій історії. Тому варто застановитися, в чому полягала таємниця її успіхів. Але перш ніж ми спробуємо відповісти на це запитання, повернімося ще ненадовго до легіонів у Британії.

Сили римських загарбників у 43 році складалися, як ми вже сказали, з чотирьох легіонів, два наступні висадилися на острові пізніше. Як довго окремі легіони зоставались у Британії і де варто шукати їхні головні пункти концентрації?

II Августа (легіон так називався, бо постав за часів імператора Августа) квартирував спершу в Глочестері (Ґлеві), проте в 71 році у зв’язку з наступом на заході був переведений до фортеці Керлон (Іска) на півдні Валлії, де залишався до кінця III століття. Після реорганізації війська за часів Діоклетіана він був частково переведений на шотландське узбережжя і квартирував у фортеці Річборо (Рутупіе) неподалік від сучасного Сендвіча в графстві Кент.

IX Іспана (переведений з Іспанії, звідси й назва) до 71 Року перебував у фортеці Лінколн (Лінд), відтак далі на північ у Йорку (Ебокар) — головному римському осідку на острові, де перебували кесарі під час візитів до Британії. Близько 120 року після Р.Х. той легіон був відкликаний і замінений на VI Віктрікс, який зостався в Йорку аж до кінця окупації.

XIV Ґеміна (Близнюк — мабуть, сплав двох легіонів) залишається на острові до 70 року, після чого його перевели до Германії.

XX Валерія гіпотетично спершу квартирував у Ґлочестері, близько 78 року був перекинутий до Честера (Дева) у Валлії. Його доля достеменно не відома. Найімовірніше, його відкликали наприкінці IV століття для оборони північних кордонів імперії.

II Адіутрікс (утворений кесарем Веспасіаном на узбережжі Адріатики як резервний легіон) прибув до Британії в 71 році та зайняв фортецю Лінколн (покинуту IX легіоном); пізніше його перемістили до Честера; відкликаний у 86 році на Дунай. Усе це було сказано для того, щоб стерти з уяви традиційний образ легіонів, які нерухомо застигли на кордонах імперії.

Величезні території Римської імперії (за Адріана 3 340 000 км²), суходільний кордон, який розтягнувся на 10 тисяч кілометрів, війни та завоювання можуть зродити припущення, що Рим був військовою державою, де кожен другий громадянин перебував під прапорами чи працював для армії. Це припущення помилкове. Чисельність армії навіть у період її найбільшого розквіту, оцінюється значно нижче, ніж у півмільйона осіб. Беручи до уваги, що за часів Августа — як оцінюють статистики — все населення імперії становило 54 мільйони, це дає показник, менший 1 % озброєних громадян.

Отож не кількість, а якість — вишкіл, організованість, тактичні навички — була вирішальною для переваги римських орлів. Римляни зустрічалися на полі бою зі шляхетними добровольцями, наїзниками, які боронили свою свободу. Самі ж вони входили до складу регулярної армії, заснованої на призові, а кожен солдат був фахівцем свого ремесла.

Кількість легіонів, тобто підрозділів першої лінії, демонструє дивовижну сталість упродовж довгої історії імперії: вона вагається всього лише від 27 до 33 (чи як стверджують інші автори — від 25 до 35). До складу легіонів входили римські громадяни; зазвичай вони квартирували на кордоні імперії. У столиці перебувала тільки преторіанська гвардія — прибічна варта кесаря, яка супроводжувала його під час кампаній. У пізній період цезарства гвардія була могутнім політичним чинником і не раз впливала на вибір й криваве усунення кесарів.

Доповненням до легіонів були війська союзників, так звані auxilia. Вони походили з сусідніх провінцій і перебували під командуванням тубільних вождів, спершу зберігаючи певну тактичну автономію, адже вели війну на свій спосіб, як-от сирійські загони лучників чи важка сарматська кавалерія. Від часів Августа ці загони стали інтегральною частиною римської армії, підпорядкованою головному командуванню.

Супутниками легіонів на війні були також нерегулярні підрозділи піхоти — numeri, та кавалерії — cunei, які рекрутували з-поміж щойно завойованих прикордонних племен. То не були добірні загони, найчастіше слабо вишколені, проте в окремих випадках дуже корисні. Історики відкрили, що в Британії в Ланкастері, а пізніше в Саус Шилдз квартирував екзотичний підрозділ — Numerus Barcariorum Tigrisiensium[69], який походив, як свідчить його назва, з-над берегів далекого Тигру. Під час ефемерного завоювання країни партів Севером отой numerus був сформований, а відтак перекинутий до Британії, і тут працював над спорудженням військових поромів через ріку Тайн і затоку Морекембл, позаяк широко розлиті та плиткі прибережні води нагадували водні умови Тигра.

Командувачем легіону та пов’язаних із ним допоміжних підрозділів був legatus legionis[70] — неодмінно сенатор у віці близько тридцяти років; цей обов’язок він виконував зазвичай упродовж трьох років. Його заступником був praefectus castrorum[71], відповідальний за вишкіл, внутрішню організацію та постачання. Найвищі за рангом офіцери, які підпорядковувалися легатові, — шість трибунів. Трибуни (інституція, вигадана як крок у підготовці до політичної кар’єри) не мали безпосередніх командних функцій; вони займалися справами адміністрування та юрисдикції.

На чолі фахового грона офіцерів стояв praefectus castrorum. То був зазвичай досвідчений командир зі стажем у тридцять і більше років неперервної військової служби. Хребет, міцний кістяк армії складали центуріони у кількості 60 осіб на кожен легіон — вони безпосередньо відповідали за бойовий вишкіл і командування підлеглими їм центуріями, які налічували по 80 осіб. Більшість центуріонів походили з простих солдатів, також і з допоміжних військ. Найвищі за рангом центуріони, так звані primi ordines, командували першою когортою легіону (когорта — одна десята легіону — була основною тактичною одиницею і складалася з 6 центурій). Головного центуріона — primus pilus[72] — обирали щороку, рідко бувало, що хтось дослужився до цієї гідності раніше, як у п’ятдесят-шістдесят років.

Легіонери проводили більшу частину свого життя далеко від родини і рідних місць. Вони були наче невеликою мандрівною спільнотою, тож до складу легіонів входили не лише ті, хто брав безпосередню участь у війні, а й ті, хто турбувався про забезпечення їхніх щоденних потреб. Оті адміністративно-господарські функції часто виконували заслужені вояки, так звані immunes[73]. Хорунжий центурії був традиційно скарбником вояцької позичкової каси та поховального фонду, але поруч із ним діяли також фахові чиновники, які конфіскували для війська контингенти збіжжя, а понад то чимало різних librarii та exactores, аналогів наших касирів і бухгалтерів, адже вони здійснювали виплату зарплатні, урядували складами харчів чи, зрештою, опікувалися заповітами й майном загиблих на війні солдатів.

Операції війська на далеких і складних теренах вимагали, як би ми це сьогодні окреслили, розбудованого технічного запілля, насамперед фахівців, які могли б здійснювати інженерні роботи від найпростіших до найскладніших. Отож у кожному легіоні був architectus, фахівець для земляних і наземних робіт; mensor, тобто геометр, який визначав план таборів; hydraularius, відповідальний за забезпечення табору водою та осушення багнистих теренів. Окрім того, їх супроводжувала значна кількість ремісників: конструкторів катапульт і машин для облоги, корабельних теслярів, склярів, виробників стріл, врешті, лісорубів, котрі прокладали воякам дороги в лісових гущавинах.

Духовну опіку над легіонами справували жерці й ворожбити, яких називали haruspices. Вони не були аналогом капеланів у модерних арміях, тому окреслення «духовний опікун» є не надто точним. Їхнє завдання полягало радше у вимолюванні зичливості богів і передбаченні долі не для окремих індивідів, а для армії загалом. Колона Траяна — ця гігантська кінострічка й неоціненне іконографічне джерело для пізнання життя солдатів імперії — в одній зі своїх сцен зображає жертвоприношення тварин на польовому вівтарі: жерці, в закинутих на голову плащах, у супроводі вояків тримають у руках великі закручені труби й роги, зустрічаючи процесію жертвувальників.

Про фізичне здоров’я та кондицію вояків командування армії дбало не менш турботливо, як про озброєння. Провізія була здорова і мало не цілком вегетаріанська: сир, овочі, затірка зі збіжжя; м’ясо з’являлося рідко, натомість вино текло у спраглі горлянки широким струменем. Численні амфори та гігантські глиняні ємності, знайдені в Британії, свідчать про те, що то був один із найголовніших імпортних товарів на острові.

Кожний великий військовий підрозділ мав власного лікаря у ранзі офіцера; то був зазвичай грек, як отой Гермоген, жертовний образ якого ми донині можемо оглядати в музеї у Честері. Лікареві підлягали фельдшери (medici) та санітари (capsarii), котрих називали так від «аптечки першої допомоги» — capsa, якою вони були споряджені на полі бою. Колона Траяна на одному зі своїх фрагментів зображає вояка допоміжних військ, який накладає на коліно легіонера перев’язку. Майстерність грецьких лікарів була дивовижною: вони успішно проводили складні операції, усували чужорідні тіла; ампутації були хлібом щоденним хірургів, при цьому в якості антисептичних засобів використовували смолу, скипидар, різні відвари з трав. При багатьох таборах і фортецях містились організовані шпиталі.

Успіхи римської армії — і з цим погоджується більшість авторів, навіть ворогів Риму, — не були результатом випадку чи прихильної воєнної фортуни. Небувала вправність і ефективність цієї воєнної сили полягала у тому, що кожна кампанія, кожна битва були до дрібниць підготовані, а плани штабу вояки різних рангів втілювали з залізною послідовністю. Форсовані марші (пізньоримський письменник Веґетій каже, що принаймні тричі на місяць відбувався десятимильний тренувальний марш, і то при повному озброєнні), муштра, яку називали armatura, вправи зі зброєю й тактичні навчання були щоденними заняттями легіонерів і в мирні часи, і на війні. Лапідарно це передав Йосиф Флавій, тобто людина, котра насмілилася протистояти могутності кесаревих військ. Військові вправи він порівнює до безкровної битви, а битву називає кривавим вправлянням.

Звісно, вишкіл не завжди стояв на найвищому рівні і мінявся в різні періоди. У часи республіки та раннього цезарства за нього відповідали окремі вожді, тож він залежав від військових знань та індивідуальних талантів командира. Римська армія була незрівнянно кращою під орудою Юлія, ніж за часів Августа. Видатний римський вождь Корбуло (він діяв у часи Клавдія і Нерона, уславився переможною війною проти партів), коли прибув до Сирії, то застав римські війська в жалюгідному стані. Вони мешкали не у військових таборах, а на приватних квартирах у місті, віддаючись насолодам життя. Корбуло зібрав розманіжених легіонерів і взимку, на гористому, пустельному, шмаганому крижаним вітром терені здійснив гігантський марш, під час якого чимало з них загинули від холоду й виснаження; зате навесні він зміг на чолі тих, хто витримав це потворне випробування, провести блискучу переможну кампанію у Вірменії. За часів Траяна було досягнуто високого рівня вишколу легіонів завдяки запровадженню фахівців муштри, яких називали lanistae за зразком «тренерів» у гладіаторських школах.

Список покарань за порушення дисципліни був довгим і доволі жаским. Бунт і дезертирство карали смертю; якщо злочин вчинив великий військовий підрозділ, застосовували децимацію. Вояка, спійманого на тому, що спав на варті, забивали камінням його ж товариші. Деякі командири наказували відтинати дезертирам праву руку. Хльосту застосовували дуже часто, і то за найменші провини — центуріони не для паради носили шпіцрутени з виноградної лози. Покаранням за найменше порушення було розжалування, позбавлення платні, карні вправи і зменшення пайка.

Від часу, коли римська армія стала фаховою армією, легіонери пов’язували з нею всю свою життєву кар’єру та існування. За винятком вищих офіцерів, то були люди, позбавлені особистої власності. Поза армією вони були нічим. Це вона забезпечувала їм кар’єру, пенсію на старість, змогу назбирати грошей. Отож, варто придивитися до того, скільки вони заробляли. Різниця у платні дуже виразно підкреслює ієрархію окремих груп цього фаху.

У часи правління кесаря Доміціана центуріон отримував 5 000 динарів на рік, і це було в 17 разів вище від платні простого легіонера; primi ordines (центуріони першої когорти кожного легіону) отримували вдвічі більше, ніж звичайний центуріон, тобто 10 000. Ще вдвічі більше (20 000 динарів) становила платня шефів центуріонів (primi pili). Англійський дослідник Пітер Естбері Брант уклав таблицю платні, в якій намагається вловити її зміну від часів Августа до Каракали, тобто від початку І аж до III століття. За Августа простий вояк отримував 225 динарів на рік, центуріон — 3 750, primi ordines — 7 500, а primi pili — 15 000. Через два століття платня зросла в середньому втричі, і для тих самих груп становила 750; 12 500; 25 000 і 50 000. Це підвищення, виражене в абсолютних цифрах, виглядає не настільки імпозантно, якщо взяти до уваги значну інфляцію римських грошей.

Сьогодні важко інтерпретувати ці цифри. Вони радше є свідченням значної різниці у винагороді за службу в армії, ніж життєвого стандарту легіонера. Інший англійський учений, Ралф Вествуд Мур, пропонує прийняти за орієнтовне мірило ціну на збіжжя — і приходить до висновку, що рядовий легіонер міг утримуватися, витрачаючи 2/3 своєї платні, а в пізніші часи навіть лише одну п’яту.

Проте, становище не було аж таким рожевим, як випливає з цих підрахунків, прецінь часто спалахували бунти військових, які вимагали покращення життєвих умов. Головною причиною описаного Тацитом бунту в 14 році був той факт, що легіонери мусили зі свого заробітку платити також за зброю, одяг і намети. Проте, в таких випадках кесарі воліли не дратувати головної опори влади та йшли назустріч вимогам вояків. Щоб запевнити собі їхню лояльність, вступаючи на трон, вони асигнували значні суми для поділу між легіонерами.

Як довго тривала військова служба? За часів Августа — 16 років плюс чотири роки не зі зброєю, а на адміністративних посадах у легіоні (immunes). Після відставки з війська ветерани отримували підйомні та наділ землі; а союзники — громадянські права (у 212 році після Р.Х. Constitutio Antoniniana визнала громадянські права за всіма мешканцями провінцій). У першій половині І століття період служби був підвищений до 20 років, а ветерани ще служили в армії упродовж п’яти наступних років; пізніше період чинної військової служби становив 25 років.

Вступ до лав військових відбувався доволі рано, і рекрути-підлітки не були рідкістю. На одному з надгробних каменів, який зберігається в музеї Ґросвенор у Честері, читаємо: DIS MANIBUS[74] CAECILIUS AVITUS EMERITA AUGUSTA OPTIO LEG. XX V.V. STIPENDIORUM XV VIXIT ANNOS XXXIV — це означає, що Цецилій Авіт, народжений в Емеріта Августа, заступник центуріона в XX легіоні Валеріа Віктрікс, служив у армії 15, а прожив 34 роки. О меланхоліє!

Едвард Ґібон у своєму славетному творі Сутінки Римської імперії так пише про римські легіони в Британії: «Господарі найкрасивіших і найбагатших просторів земної кулі зі зневагою відверталися від похмурих гір, які шмагали зимові бурі, та озер, сповитих у блакитну імлу, і від холодних безлюдних вересовищ, якими громада голих варварів гонила лісових оленів». Ґібон, а слідом за ним й інші автори, безумовно ідеалізує вояків імперії, загнаних у далекі краї. Не варто їх собі уявляти сумними блідими юнаками, котрі на привалах читають Роздуми Марка Аврелія та сумують за Лесбосом і Римом. То були радше криваві й брутальні йолопи — ті захисники цивілізації. Врешті, етнічний склад легіонів становив барвисту мозаїку, і «справжні римляни» складали тут мізерний відсоток. Переважна більшість — про що свідчать надгробні інскрипції — походила з Далмації, Фракії, Іспанії, Галлії, з-над берегів Рейну, Дакії, ба навіть далекої Кападокії та Сирії. Вони, мабуть, розумілися між собою на не надто вишуканій латині, яка мала стільки ж спільного з Цицероном, як мова рекрутів армії Франца Йосифа з німецькою мовою Гофманшталя.

Кожен легіон квартирував у сталому таборі, навколо якого групувалося місцеве населення — гендлярі й ремісники. Аж до початку III століття після Р.Х. вояки не могли укладати законного подружжя під час перебування на військовій службі. Натомість вони мали коханок, і синів від такого зв’язку зазвичай призивали до легіонів. Ці народжені у далеких від столиці краях знали Рим лише з розповідей, а обличчя кесаря — з портрета, який носив хорунжий — imaginifer. Тому немає нічого дивного в тому, що ідейна сув’язь солдата з імперією та імператором ставала дедалі слабшою від покоління до покоління.

Прикордонні армії поступово перетворювалися на територіальні війська зі слабким вишколом і низькою бойовою вартістю. В 367 році після Р.Х., у часи великого нападу саксів, піктів і шкотів, несподіванка для легіонів була цілковитою через зраду вояків, які патрулювали кордон і яким варвари пообіцяли участь у поділі здобичі. Тоді також трапилися численні випадки дезертирства.

Також невпізнанно змінився характер, ба навіть зовнішній вигляд гарнізонних міст і фортець. Знавець того періоду Аян А. Річмонд так пише про це: «Нові вояки разом зі своїми дружинами й дітьми жили винятково всередині фортів, які побіжно ремонтували після нападів місцеві робітники. Форти стали невеликими укріпленими дворами, що більше нагадували середньовічні двори, ніж castellum римлян; як і в середньовіччі вояки отримували прилеглу ріллю в якості компенсації за службу. Ця нова організація, а радше її відсутність, призвела до руйнування будинків, поставлених усе ще вздовж традиційної лінії; це відкрито в багатьох фортах, де комори стали жилими помешканнями, а будинки командирів — крамницями. Центуріон старої школи зблід би, побачивши таке».