III

Попри залізну дисципліну, яку запровадив у нас Ґжесьо (а може власне тому), ми любили (хоча це слово не передає ні змісту, ні напруги почуттів) і його, і латину. З часом уроки почали складатися не лише з копітких перекладів і шліфування граматики, але частина їх також була присвячена античній культурі й цивілізації. Ми тоді заглиблювалися не тільки в таємниці дієвідмін, а й пізнавали щоденне життя в столиці імперії, озброєння легіонерів, ритуал Сатурналій.

Звісно, то був ідеалізований Рим, Рим громадянських чеснот, суворої мужності. Ні скандальне життя кесарів, описане Светонієм, ні матірна лайка з шинків Помпеї не бруднили нашої свідомості. Сципіон Старший, Катон, Гракхи, добрі кесарі з роду Антонінів подавалися як зразки для наслідування. Ми, звісно, знали про долю рабів, жорстокі переслідування християн, шаленства Калігули, проте над усіма цими сутінками потужно світила зірка розуму.

Не знаю, коли це трапилося (а мабуть, не трапилося несподівано), але латинська мова почала нас затягувати й захоплювати. Спершу, якщо добре пригадую, самі лиш її звуки — поважні, гранітні, а водночас ясні — гармонія добре розмежованих голосних і приголосних. Найпростіші речення мали лінію, міцно окреслений контур, наче були викуті з каменю. Eadem nocte accidit, ut esset luna plena — Тієї ночі трапилося, що місяць був уповні. Ніби те ж саме, але не те. Отож, ми огорталися нашою мовою-лепехою, мовою землі та її шепотінь, як плющ навколо мармурової колони.

У моєму зацікавленні латинською мовою та в помірному — погоджуюсь — поступі в цій царині був, так би мовити, особистий момент. У кам’яниці навпроти мешкала юна істота, округлі форми якої, каштанове волосся та ямки на щічках викликали у мене запаморочення і сум’яття в думках. Вона була дочкою професора латинської мови (не з нашої, щоправда, гімназії), проте ми його знали, адже він був автором хрестоматії текстів, над якою ми ламали собі голову; він також публікував статті в щомісячнику «Filomata», а це видання ми передплачували (обов’язково) за посередництва Ґжеся. Я частенько сидів на балконі з латинською граматикою Авербаха і Домбровського й удавав, що читання цього винятково нудного твору викликає у мене екстаз.

То був, властиво, акт розпачу. Якщо об’єкт моїх полум’яних почуттів і з’являвся на балконі, то призначено це було не для мене. Інколи вона ковзала по мені неуважним поглядом, так, як ми дивимося на хмари, які пливуть по небі. Вона чекала на мого старшого однокашника з ліцею, високого молодика з кучерявою білявою чуприною, безумовно пристойного (він був хорунжим нашого шкільного прапора і на урочистостях, перепоясаний шарфом і в білих рукавичках, виглядав справді блискуче), але він, я добре це знав, не міг зробити її щасливою. Мало не щодня о п’ятій пополудні вона і мій смертельний ворог виходили з будинку і зникали за рогом маленької вулички в затінку каштанів, де (про це мені підказувала розпалена уява) діялися жахливі речі: він брав її попід руку (всупереч найсуворішим заборонам регламенту середніх шкіл) і, може, навіть відтискав на її шовковій рукавичці полум’яний поцілунок. Буря суперечливих почуттів вирувала в моїй засмученій душі:

Оdi et amo. Quare id faciam, fortasse requiris.

Nescio, sed fieri sentio et excrucior.[75]

На що я сподівався, маніпулюючи на балконі латинською граматикою Авербаха і Домбровського так, щоб обкладинку було видно здалеку? Я сподівався на те, що певного дня мене помітить її батько — класичний філолог і вигукне: «Я спостерігаю за тобою, юначе, вже давно. Твоя скромність і працьовитість, твоя любов до мови римлян є запорукою того, що ти — належний кандидат на мужа моєї дочки. Отож віддаю тобі її руку». А далі справи поточилися б, мов у казці.

Не поточилися. Зате я викував на бляху чимало прикладів уживання складних граматичних форм і міг зблиснути на екзаменах, ба навіть здобув приязний погляд Ґжеся.

Ми працювали у поті чола. Надходила пора збору плодів: наступного року ми мали перейти до поезії Катулла й Горація. Але саме тоді прийшли варвари.

Як оцінити цивілізаційний вклад Риму в Британії? На це запитання вчені дають різні відповіді. Англійський археолог Френсіс Джон Геверфілд каже: «Від римлян, які колись панували в Британії, ми, британці, не успадкували практично нічого». Більш справедливою мені видається думка блискучого дослідника минулого Джорджа Маколея Тревельяна. У своїй Історії Англії він пише: «Врешті римляни зоставили після себе три вартісні речі: по-перше (це твердження розвеселило б і розсердило Цезаря, Аґріколу й Адріана) — валлійське християнство; по-друге — римські дороги; по-третє — зростаюче значення певних нових міст, а особливо Лондона. Натомість, латинський стиль життя у містах і віллах, а також мистецтво, мова й римська політична організація зникли, мов сон. Найважливішим фактом ранньої історії острова був негативний факт, а саме той, що римляни не спромоглися надовго латинізувати Британію, як це їм вдалось у Франції».

Заснування міст не було, зрештою, безкорисливою доброчинністю з боку окупантів. Як слушно підкреслює П’єр Ґрімаль, римляни, споруджуючи міста, трактували їх як потужний політичний інструмент. «Римське місто не зводилося до комплексу окреслених матеріальних вигод, воно було насамперед всюдисущим символом релігійної, політичної та соціальної системи, яка становила осердя римської цивілізації».

Археологи відкрили на острові понад двадцять великих міських осередків, які походять із римських часів. Переважно їх засновували на місці давніх племінних столиць. Оточений муром, збудований за типово римським прямокутним планом Сілчестер (Каллева) мав усього 80 будинків, а кількість його мешканців не перевищувала, мабуть, півтори тисячі. За винятком Лондона, чиє населення в період розквіту вчені оцінюють у 15 000 осіб, інші міста рідко мали більше З 000 мешканців. Їхній міський характер визначало те, що вони були садибою муніципальної влади, а також те, що там містилися публічні споруди — характерний римський форум посеред міста з капітолієм, тобто головним храмом офіційної релігії, курією, де відбувалися засідання провінційного сенату, базилікою, в якій урядував суд, а також театром і амфітеатром, термами, що виконували роль клубів чи сучасних кав’ярень. Місто оздоблювали тріумфальні арки, колони й статуї — словом, то були маленькі, часто бездарні копії столиці імперії.