«Сніп»: від Корсуна до Міхновського

«Сніп»: від Корсуна до Міхновського

А коли ніхто не читатиме наших газет, навіщо їх і видавати? Тільки перевід грошей! А без своїх газет, без своєї школи загине наш нарід без боротьби.

М. Міхновський

У «Короткому нарисі історії Харківського університету» Д. Багалія наводяться спогади М. Костомарова про часи його спілкування з харківськими діячами. «У цей час (1840 р. — І. Б.-Т.), — значить він, — я зійшовся з цілим гуртком молодих людей, що так само, як я, були віддані ідеї відродити малоросійську мову й літературу; це були: Корсун, молодий чоловік, вихованець Харківського університету, та ін.» Багалій, згадуючи надалі про той науково-літературний рух у Харкові 1840-их років, також вказує на його провідних діячів; зокрема з харківської професури це були Гулак-Артемовський, Метлинський, Срезневський, Квітка-Основ’яненко та Костомаров. Серед видавців того часу Багалій вирізняє Н. Бецького та О. Корсуна. Про цього останнього він пише: «Корсун видав малоросійський літературний збірник „Сніп“, в якому, між іншим, уміщено трагедію Костомарова „Переяславська ніч“ і так само його переклади з Байрона». Це було в Харкові 1841-го року; від того часу проклятий період репресій та туподумства тривав аж до початку XX-го століття — майже 70 років. І майже стільки залишалося до відродження «Снопу» М. Міхновським у Харкові 1912-го року — вже як «єдиної української часописі на Слобідській Україні».

Через «технічні умови та адміністративні утиски» М. Міхновський встигає видати в Харкові лише одне число своєї газети — «політичної, економічної, літературної та громадської часописі „Слобожанщина“». Тоді ж царським урядом було відхилено пропозицію В. Шемета щодо видання ним тижневика «Хліборобська Справа». Зауважимо, що той самий В. Шемет від 1899-го по 1904-ий роки підлягав п’яти обшукам вже як гласний Лубенської міської думи і два роки перебував під «особливим наглядом».

Харків. Земська управа. 1900-ті роки

Про тогочасне політичне життя в Україні також писав Дмитро Антонович, один із засновників Революційної української партії: «Після революції 1905 року прийшла майже десятилітня реакція, царський уряд завдав дуже тяжких ударів усім крайнім лівим, революційним і соціялістичним організаціям. Одних вислали, другі мусили еміґрувати, треті відійшли від революційної праці, почуваючи, що хвиля революції іде на спад…» Йшли на спад і державницькі тенденції у світогляді колишніх провідних верств політичної України. Слід нагадати, що ідеї М. Міхновського, викладені ним у програмі «Самостійна Україна», вважались у тодішньому суспільстві за утопію та політичну некультурність.

У січні 1912-го року М. Міхновський разом із редактором М. Біленьким починають видавати у Харкові «Сніп» — «єдину часопись для інтеліґенцїї в Слобідській Україні». Під ту пору це було вже офіційне видання, яким опікувався «присяжний повірений, гласний Харківської Городської Думи, голова Ради III Харківського Товариства Взаємного Кредиту» — Микола Міхновський. Всупереч заідеологізованим твердженням щодо виключно політичного характеру видавничої справи харківського адвоката вільно буде зазначити, що протягом 1912-го року в «Снопі» було надруковано чимало матеріялів також з публіцистичного доробку Міхновського. Зокрема це були його статті про М. Лисенка, І. Франка, О. Пчілку, М. Кропивницького, М. Грушевського, М. Садовського. Завдяки національному забарвленню матеріялів цього часопису можна було з певністю твердити про достойне відродження М. Міхновським «малоросійського збірника» О. Корсуна, от лишень здійсненого на більш свідомому патріотичному рівні.

Проте не вільно забувати, що відносно ліберальне ставлення царського уряду на початку XX-го століття до соціяльно-економічних зрушень в імперії здебільшого не мало ніякого відношення до України. Хоча й почала існувати Державна Дума, а цензуру було назагал скасовано — щодо суспільно-політичного життя нашого краю можна сказати, що жорстоке приборкання «всього вкраїнського» під ту пору навіть посилилось. Навіть радикали не йшли у своїх вимогах далі заснування української преси та українізації шкіл.

Також серед ширшого загалу російської інтеліґенції в Україні набувала сили політика додатків до платні за «зросійщення краю». З цього приводу цікаво буде простежити стратегію русифікаторської політики, що її провадила царська Росія, зокрема на прикладі доповіді полтавського губернатора фон Баґґовута міністрові внутрішніх справ від 4-го лютого 1914-го року. У ній губернатор висунув таку програму політико-просвітницького характеру:

1. «Призначати на посади вчителів, за можливости, лише великоросів.

2. На посаду інспекторів та директорів народних училищ призначати виключно великоросів.

3. Будь-якого вчителя, що проявляє схильність до українства, негайно звільняти.

4. Скласти правдиву історію малоросійського народу, в якій розтлумачувати, що „україна“ — це „окраїна“ держави за давніх часів.

5. Запровадити обов’язкові екскурсії учнів усіх навчальних закладів до Москви, Нижнього Новгорода та інших історичних місць, але тільки не до Києва.

6. Зовсім не дозволяти загальноосвітніх курсів для учнів.

7. Звернути пильну увагу на сільське духовенство та його політичні переконання: благочинних призначати з особливою ретельністю, на голову єпархій ставити виключно великоросів, причому затятих та енергійних; утискати тих священників, які заражені українофільством; єпархіяльних наглядачів за школами призначати лише з великоросів.

8. Звернути особливу увагу на семінарії, призначати ректорів виключно з великоросів, звільняючи інших; учбовий персонал мусить бути лише з великоросів; за семінарії слід узятися й викорінити тамтешній дух українства.

9. Необхідно субсидувати деякі газети в Києві, Харкові, Полтаві, Катеринославі та ін. з метою боротьби проти українців; у газетах вказувати на тотожність великоросів з українцями і пояснювати, що малоросійська мова виникла шляхом полонізації російської мови у давнину; розтлумачувати, що „україна“ — означає окраїну Росії та Польщі, і що ніколи українського народу не було; доводити необхідність великоруської мови як загальнодержавної та літературної, а також те, що малоросійська мова, як суто народна, не має ні літератури, ні майбутнього.

10. Усіма засобами викорінювати вживання назви „Україна“ та „український“.

11. Намагатися, щоб євреї не пристали до українського руху — виселяти їх із сільської місцевости, не створювати нових містечок і заважати економічному поступу єврейства.

12. Загалом на різні посади не допускати людей, котрі коли-небудь, хоча б у далекому минулому, мали стосунки з українським елементом».

Слід зауважити, що такими ж методами боротьби з «народною» пресою тодішня влада користувалась аж до 1917-го року. До того часу, від 1914-го року починаючи, офіційне українське друковане слово було заборонене.