Салон чи музей?

Салон чи музей?

Мене збагачує той, хто змушує мене бачити по-іншому те, що я бачу щодня.

П. Валері

Сучасні укладачі «Українського мистецтва та архітектури кінця XIX — початку XX ст.» наполягають на тому, що «вплив її живопису відчули у пореволюційному Харкові художники-новатори об’єднання „Сім плюс три“» (плутаючи при тому дореволюційний гурт «Союз семи» з назвою його програмового збірника) і полюбляють згадувати про участь М. Синякової у виставці «Союзу молоді» разом з Н. Гончаровою, М. Ларіоновим, Д. Бурлюком, К. Малєвічем і А. Екстер.

До цієї акції харківська художниця справді була запрошена засновницею «Союзу молоді» (1909 р.) Єленою Ґуро, мрійницею-максималісткою северянинської школи в поезії.

Зрозуміло, що модне під ту пору зацікавлення народним лубком мало в інтерпретації М. Синякової дещо відмінний характер. Її «Весна», «Літо», «Східне свято» починаються з «вірую». Її неопримітивізм не висмоктаний з мітологічного словника, він імперсональний і не має внутрішньої ієрархії, «якість» в Синякової замінена «щирістю». Ясна річ, про щось «українське» тут не ходить, адже світ наїву харківської мисткині не відає історії. Хіба харківське «українство» — це важка естетика Самокиша і Васильківського з Беркосом, які заснували 1912-го року Український художньо-архітектурний відділ при Харківському літературно-художньому гуртку? Харківське «українство» — це липкий сік абрикосу й пасіка в Куряжі, біла смужка від купальнику на Лопані й засмагле плече Марії, пісок в сандалях і придавлені камінцем карти впереміш з водевілями Квітки. Хоч тутешня ніч — це справді васильківський місяць, але — на горлечку розбитої в плавнях пивної пляшки, а захід сонця — не більше ніж піддягнуті беркові штани з самосадом-самокишем у дачній повітці.

Синякова, звичайно, була не першою з тих, хто зрозумів, що слобідський пейзаж можна зібрати по запахах, звуках і безсоромних доторках Вітюші і що він легко реконструюється навіть в еміґрації за порошинкою з леза ножа. Це добре продемонстрували і Бурлюк, і Андрієнко-Нечитайло, і навіть Архипенко, а може, й призабутий харківський візитер Сандро: «Приплелся друг, потом пришли другие. / И про себя бормочешь: Боже мой, / Как тянутся уроки ностальгии, / что даже и не хочется домой, / туда, где дождь надсадный и наждачный, / в ту даль, где до скончания веков / краснополянский хмурый поезд дачный / куда-то тащит спящих грибников».

Час у тій атмосфері «аванґарду» слобідського заквасу обернений у вільготне коло. Тутешній аванґардний гурт «Кільце» Є. Аґафонова плавно перетікає в московський «Бубновий валет», а учасники згаданої «Блакитної лілії» — у тамтешню футуристичну «Центрифугу». Маловибагливий космополітизм сповідували також молоді бунтарі з харківського «Союзу семи»: «Ми перші в цьому тихому океані хаток і садків взялися за проблему передачі форми по суті, як форми буття, а не тимчасового явища». Тим не менш, за наївом Синякової стоїть той тип світосприйняття, що покликаний пробуджувати в глядача найвищі чесноти. Хоч іноді це важко через форму висловлення. «Наївний живопис заповнює в моїй душі простір, відведений Богом для сприйняття прекрасного», — кокетувала слобідська муза російського аванґарду.

Михаїл Ларіонов

Більш цікавою видається діяльність М. Синякової в галузі книжкового оформлення. «Другая окутана сказкой», — недармо писав про неї Хлєбніков в «Трьох сестрах». І серед оздоблених нею видань було чимало дитячих: К. Чуковского «Нові загадки» (1930), Р. Енґель «Про дірочку і хвостик» (1930), Л. Остроумової «Пташиний переполох» (1928), Н. Павловіч «Весела бджілка» (1930). Хоч, безперечно, більш поважною була співпраця з Г. Пєтніковим («Поросль сонця», 1918), А. Кручоних («Розбійник Ванька-Каїн і Сонька-манікюрница», 1925; «Чотири фонетичні романи», 1927) і Н. Асєєвим («Про заячу службу й лисячу дружбу», 1927; «Цирк», 1929; «Пісенник», 1935; «Маяковський починається», 1950).

Безтурботна евфорія мистецького проживання в Красній Поляні завершилася фактично після 1919-го року. Рятуючись від мобілізацій, терору й голоду, більшість із героїв оповіданої тут історії розлетілася з-під Харкова малопривітними світами. Розпався «Союз семи», закрилися театрики й кабаре на паризьких бруківках слобідського едему. Мистецький люд «перекваліфікувався в управдоми» й масово пішов у радянський офіціоз. Аристократизм вертинського бедламу надійно заступав розмірений гуркіт молодої пролетарської столиці. Мінялися фонетика й фоніка підступного часу: замість Євреїнова в «Березолі» порядкував Курбас, Хлєбнікова змінив Хвильовий, а Блюменталя-Тамаріна — неоковирний Хвостенко-Хвостов.

Спорожніла й гостинна Красная Поляна. «Где шумели тихо ели, / Где поюны крик пропели, / Пролетели, улетели / Стаи легких времирей», — передбачав цей час В. Хлєбніков. Відлетіла у небуття вже у вісімдесятих роках минулого буремного століття і Марія Синякова, велимирна і велемудра хранителька краснополянського «притулку комедіянтів». Вона прожила довге життя: 1890-го року народившись у Красній Поляні, 1984-го померши в Москві, де мешкала із середини 1920-их.

Харків. Вигляд на річку Лопань. 1900-ті роки