Джой-Пом-Дан

Джой-Пом-Дан

Рубіжне… знову путь… Володине… Кабанне…

нарешті Сватове, і крикнув потяг: «Стій!»

В. Сосюра

Загальне становище СРСР: революція доїхала до станції, вивантажується, і держава відбудовується.

Я. Бортник

…У 1934-му році столиця Української РСР перенеслася до Києва. Як це сталося? Принаймні не так стихійно, як 11-го березня 1918-го року, коли Радянський уряд переїхав з Петрограда в Москву, оскільки безпосередньою причиною переїзду послужив наступ у лютні 1918-го німецьких військ. Втім, якщо мова про суто технічні заходи, то досить буде згадати, що в обох випадках, і зокрема стосовно Харкова, цієї примарної «першої столиці», виїхало хіба що з півтора десятка більшовиків. Якщо ж говорити про справжні причини, то, мабуть, варто-таки розглянутися трохи ширше.

Харків. Будинок Держпромисловости у процесі будівництва. 1929 рік

«Акт українського уряду і ЦК КП(б)У має особливе значення не тільки для самої України, не тільки для СРСР, але також і міжнародне», — писалося натоді в офіційному речнику «Революція та національності». Під ту пору йшлося про поширення радянофільських тенденцій на весь радянофобський світ, задля чого повсюдно застосовувалося активне переміщення чевенґурівської атрибутики: столиць, річок, садків, а також безпосередньо народів.

Що залишалося Харкову? Після столичної евфорії часів Постишевського прокураторства майже нічого. Єгипетська незворушність Держпрому, на диво непосидючі пам’ятники й могили корифеїв слова, науки й театру, окраїнна фантасмагорія Будинку «Слово», а також міщанський псевдоклясицизм центральних вулиць, дві чи три з яких були дбайливо «обагрені» революційною кров’ю.

Одне слово, була у зайчика хатка-луб’янка. У Куліша був собака Джой, у Хвильового — Пом, у Любченка — Дан. «А за Тагайським мостом, де починається робітничий поселок — реальні результати капебеу», — приречено нотував автор спалених «Вальдшнепів».

Позаду у Харкова були зруйновані церкви й розкуркулене селянство, кілька номенклятурних самогубств, низка політичних процесів і ще купа малоцікавих подій, корисних, тим не менш, для кращого розуміння нащадками тієї хрестоматійної епохи.

У наступному десятилітті місто ніби як оклигувало від клінічної смерти. Горіло й відроджувалось, чіпляло на свої фасади тризуби, відозви та червоних аґентів. Словом, активно підтримувало «новий порядок». Подальші часи були вже не такі веселі й героїчні. Зникли куряж, голярні і Свідзінський з незакінченим пасьянсом. Натомість на парканах з’явилися спеціальні скриньки для доносів.

З часом громадянський стиль у зоряній архітектурі Харкова знову повільно трансформувався в імпресіонізм з незмінним домішком сюрреалізму. У 1960-их тут жив Е. Лімонов і помирав В. Єрмілов. У 1970-их збудували метро. У 1980-их відбувся перший в історії Радянського Союзу страйк іноземних студентів і приїхали грузинські «Бітлз». Нарешті, у 1990-их роках у місцевому видавництві видали повного Альбера Камю, висадили на повітря філармонію і відкрили перший «Макдональдс».

Сьогоднішній Харків кочує у своєму власному часі, і нажиті ним скарби — від багатонаціональности до плодів культурної взаємодії — виявляються на цьому шляху непотрібним балястом. У крайньому разі можна поступитися і вмістом кишень, і самим одягом, не згадуючи про культові споруди міста на кшталт Держпрому чи Будинку «Слово», але розпухла торба його душі лишиться непідйомною. Назовні в народ це завжди виходило намацаними у тій торбі прикметниками до субстанціонального ейдосу «Харків»: пролетарський, залізничний, бронетанковий. У міста постійно питалися, яке ж воно насправді. «Харків, Харків, де твоє обличчя?» — розпочинав естетику допитів у далеких 1930-их П. Тичина. «А він гарний, твій Харків?» — продовжує сумніватися у 1990-их М. Єлізаров.

Здається, у всіх історичних зайд не було сили звірити весь список еманаційних імен, які виходили з магічних глибин слобідського ляндшафту до профанічних просторів соціюму. Тому по відношенню до першої столиці УРСР відроблялися чистою рефлексією. «Вийшов я з потягу в Харкові, зробив неспішне коло по місту й побачив, що це справді чудове місто», — писав А. Гайдар. «Я радий, що звідти вирвався — Харків жахливе місто», — сумнівався В. Маяковський. «Хто нахарків?!» — гримає при тому провідник у залізничній пляцкарті. «Я — на Харків», — озивається подорожній. «То давай прибирай!» — наказують споконвічно.

Загалом Харків — це місто постполітики, посткультури, постлітератури. Це вщерть висмоктані новими столицями слобідські «свердловини духовности», а також безперечна кузня кадрів, себто зручна сходинка у велику політику, культуру, бізнес. З неї нещодавно стартували політик О. Дьомін, художник В. Сидоренко, співачка М. Бурмака… Річ у тому, що для столичної, київської інтеліґенції існує проблема обслуговування. Для залишків харківської — такої проблеми немає. Тутешній владі інтеліґенція просто не потрібна, настільки завдання цієї влади далекі від публічної, відкритої політики. Скажімо, виділяють Музею Слобожанщини, який вже понад десять років існує у Харкові лише на папері, відповідне місцеперебування — офіційно, поважно й остаточно — а вже наступного ранку стає відомо, що той будинок продано вночі на аукціоні. Кому? Не питайте, бо й дітей своїх не побачите, як запевнив голова місцевого Управління культури.

Тож у Харкові не існує такої, як у Києві-столиці, продажности, але й немає можливости здійснити який-небудь «культурний проект». Скажімо, знайти гроші на видання принципово нового літературного журналу, який би був поза спілчанством. Набагато легше нищити створюване поза владними структурами. Як то: закривати «незручну» ґалерею «Український Засів» лише через те, що вона представляла сучасне українське мистецтво без «допомоги» Спілки художників; не брати на розповсюдження жадне з україномовних видань — до відродженої по місту мережі «Союздруку».

Вищезгаданий провінціялізм розпочинається з провінціялізму як місцевих можновладців, так і просто багатих людей. Вони наварюють гроші до грошей, і навіть виправдального куряжу в них немає. Таке враження, ніби триває нудна бухгалтерська робота і головне — вирішити свої проблеми з губернатором, а для цього журнали й художники не потрібні. Не кажучи вже про якусь там «Україну».

Поза тим існує також провінціялізм духовний. Скажімо, чи з великого дива свідомі верстви споконвічно міщанського Харкова заповзялися свого часу відроджувати просвітянські символи, пам’ятники та іншу хохломанську сіверянщину? Зрозуміло, що багато створити їм не дали, і все завершилося спорудженням на залізничному вокзалі недорікуватої статуї отця Федора з «Дванадцяти стільців». Але все ж таки, чому? Нещастя, дорогі мої чухраїнці, саме лише нещастя вчить нас читати історію у зворотному напрямі. Ми навчилися вирішувати ґлобальні, прокляті питання, прославляти Харків будуванням танків, метрополітенів і «єврейським питанням», але рівняння звичайного людського життя ми розв’язувати не вміємо.

Тому-то світ ідей у рахманній Слобідщині — у певному сенсі неіснуючий і засоби його оприлюднення відрізняються від загальноприйнятих. Всі патріотичні фантазії цього заповідника ім. Міхновського й Хоткевича виявляються марнотратними, чи пак дармограйними. Хоч розшукану могилу Хвильового таки відновлюють. Щоправда, на території Молодіжного парку, поблизу стадіону. І центральну площу звуть тепер іменем Незалежності. Хоч пам’ятника Леніну з неї не прибирають. І навіть станцію метро «Комсомольська» перейменовують. Але називають наразі іменем маршала Жукова. Того самого, що хотів виселити до Сибіру всіх, хто залишався під час війни 1941—45-их років, на окупованій неприятелем території. Мовляв, нехай в Сибіру будують свою Україну. Себто слобідське дармограйство передбачає називання не якихось ментальних світів далекого комуністичного минулого, де вільно було нахаркати в душу Харкова, а — бажання надати їм топонімічної єдності в межах одного міста. Звідси постає ідіосинкразійна творчість галюциноґенного типу, орієнтована на утримання самограйно утвореної реальности на зручній для творця відстані.

Тож історія рідного Харкова у братів-слобожан своя власна, як, до речі, і гідність. У кока-кольному сьогоденні вона пречудово складається у восьмеро, розгладжується на згинах і з легкістю запихається у внутрішню кишеню кожуха. І вже потім можна звертатися до Сороса по гроші. В такий спосіб, сам того не усвідомлюючи, Хаків бере участь в унікальному експерименті нашої доби, який не має аналогів — у створенні нормативної культури, яка позбавлена духовної ієрархії, культури горизонтальної, такої, що урівнює в правах все від «Макдональдса» до Шевченка.

Харків. Цирк Муссурі. Вул. Благовіщенська. 1920-ті роки

І нинішній герой-письменник також бере участь з усім населенням у загальному експерименті країни, в якій відміна совісті узаконена, як 70 років тому відміна релігії. Ось він завертає до місцевого відділку Спілки письменників, а там голова з літфондівським помагайлом пораються із символічно заіржавілим замком: «Петровичу, блін, Петровичу!» Решта з того добровільно-спортивного товариства пенсіонерів гуманітарної орієнтації — спілчанські дідусі й бабусі, які регулярно збираються для вирішення своїх проблем і зворушуються в основному при словах «будинок творчости», «путівка» й «поїздка». Це гідні нащадки всіх тих забронзовілих Шовкоплясів, Багмутів і Вирганів, яко вимерлих мастодонтів соцреалістичної епохи, а також заціпенілих з метафізичного жаху перед системою Муратових, Мисиків і Гордієнків, найвищим проявом патріотизму яких було потаємне передавання з рук в руки «петлюрівської» читанки «Сяйво», укладеної (тсс! тихо!) самим ворогом народу Зеровим.

Але існує в Харкові безперечно паралельне, чи пак богемне, життя. Звичайно, тутешня богема не створює і не міняє цінностей, але вона їх вибирає. Вона демонструє самим трибом свого робінзонівського існування на цьому незалюдненому слобідському острові те, як деякі авторські зусилля, безглузді й позаекономічні, можуть раптом стати, нехай навіть для невеличкого гурту людей, предметом украй необхідним. Ця богема, що у відповідному кількісному й якісному складі гуртується у Харкові довкола Літературного музею на чолі з тамтешнім гуру Валером Бондарем (з чийого мистецького підвалу вийшов відомий поетичний гурт «Червона Фіра» на чолі з С. Жаданом), створює різновид «езотеричної» культури для внутрішнього вжитку. Таким чином, харківська субкультура, замикаючись, стає кастою — зі своєю абориґенною вірою у відповідну «внутрішню» Україну і своєю мовою, якої ніхто не розуміє і не потребує. Так національне автсайдерство знаходить своє виправдання в ідеології грошового елітаризму. І чим вишуканіша мова подібного «державного» існування, тим ясніший розподіл на тих-хто-розуміє й усіх інших. Але яка там мова?! Як, наприклад, у випадку із закриттям вже всередині 1990-их років єдиної в місті ґалереї сучасного українського мистецтва. Неслухняним язиком, з поганою малоросійською вимовою, голова місцевого управління культури вирік: «Цей, як його, „Український Засів“ закрити». І цей, як його, «Український Засів» закрився. Наче віко труни над черговим періодом «українізації». І владою знову були відновлені колишні кримінально-культурні структури із своєю братвою і номенклятурою.

Харків. Майдан Рози Люксембург. 1930-ті роки

Тож віко закрилося, і хоч відпочатку не було ніякої «першої столиці», а просто у наказному порядку до міста в’їхало півтора десятка більшовиків, хоч і не було ніяких політичних самогубств, а стрілялися здебільшого по-п’яні; хоч і не було ніякого «трудового тилу», а самі лише покинуті напризволяще, а по війні репресовані чухраїнці; хоч і не в українському мистецтві річ, а в конкретному антиукраїнському середовищі… хоч ні столиці, ні самогубств, ні середовища… автор, тим не менш, не розділяє цього ліберального захвату: мовляв, нічого не було. Як же ж не було?! А усе це — що таке?..

З-поміж згаданих подій в пам’яті залишаються якісь окраїнні, водевільні «роки життя», схожі на недоречні влітку ялинкові прикраси чи на всюдисущу вату між віконницями. Тісно пов’язані між собою, ті компостовані страхом привокзальні роки мало чим різняться один від одного, третій від другого, зрештою, кожен з них від самого себе, оберненого на дев’яносто гуральняних градусів і накрученого, наче на трофейному патефоні, із самісінького золотушного початку.

І крім метафізичного жаху і туги, інколи буває вільно відчути невтішну мудрість подібної уніфікованої відповіді на уніфіковану порожнечу вітру, дощу і несходимих кілометрів усієї цієї Слобожанської Швайцарії із Степовою Гелладою включно.