Частина 7 СОЦІОКУЛЬТУРНА ПАРАДИГМА 1930-ИХ РОКІВ

Частина 7

СОЦІОКУЛЬТУРНА ПАРАДИГМА 1930-ИХ РОКІВ

Правда про кривду

Чуткам про голод, про число голодуючих я все-таки не вірив. Вирішив перевірити ці чутки шляхом особистого ознайомлення зі станом сільського господарства в районі, знаному мені з дитинства.

М. Куліш

Останнім часом пам’ять про голодомор 1932—1933 pp. в Україні поволі згасає, зм’якшується, окультурюється, переводиться в суто «державний» регістр офіційного затвердження в якості голокосту, невизнаного, тим не менш, світовою спільнотою. Амплітуда цієї пам’яти надто широка, хоч результат коливань мінімальний: заперечити, замовчати, не акцентувати на нещодавній політиці й практиці тоталітарного режиму. Так, штучно створений нею ж голодомор не визнавала радянська система, і лише у 2003 році його признала за акт ґеноциду проти українського народу система нова, «незалежна» й правдолюбна. Нарешті, вже сьогодні безпосередня замовниця «чорних жнив», демократична Росія відмовляється вважати голод в Україні за справу рук своїх історичних… Куди ж, спитаймося, бідному християнинові подітися? Кому викласти святу правду про найчорнішу кривду свого селянського буття?

Станіслав Косіор

Звісно, офіційних свідчень тієї доби про голодомор історія нам не залишила. Якщо й були, то у полові історичних канцеляризмів на кшталт «темпи колективізації», «розкуркулення» та «перегини на місцях» чорні зернятка «голоду», «людожерства» й «смерти», висіяні на поталу «дружби народів», розлетілися всепрощенною непам’яттю. Ось чому «живі» свідчення зацілілих очевидців важливіші для осягнення справжніх причин трагедії, якої зазнала Україна в 1932—33-их роках і, зокрема, «столична» Харківщина.

По-перше, чому саме Харківщина? Мабуть, тому, що саме на цій «зразково-показовій» території, до якої входили Харківська, Полтавська й Сумська області й де проживала п’ята частина населення УРСР, Москві було зручно запроваджувати методи терору проти селян України. Себто голодом вчити селян «уму-розуму», як цинічно заявляв тодішній генсек ЦК КП(б)У C. Косіор. У результаті «заходів до посилення хлібозаготівель» утрати столичної на той час Харківщини склали 2 млн. осіб, тобто від голоду помер кожен третій мешканець села.

По-друге, чи саме хліба, а не втішливого видовища бажала собі партійно-державна Москва? Насправді ж голод був обраний нею головним інструментом для втілення диявольського пляну упокорення українців. Під виглядом «боротьби з куркульством» ламався сільський хребет нації, яка довірилась була російському сусідові щодо власного права на свободу волевиявлення. У такий спосіб організовано відбувалась денаціоналізація суспільства, оскільки спорожнілі села масово заселялись переселенцями з Росії та Білорусії, за що дбав Всесоюзний переселенський комітет, створений в 1930-их роках при Раднаркомі СРСР.

Про жахливі «складові» упокорення голодом свого часу свідчили очевидці. Звичайно ж, їхнє слово важить небагато супроти пізніших офіційних постанов, відмов та заперечень. Що казати, коли навіть на спеціяльному засіданні Верховної Ради України зауважувалось лише, як «розглянувши питання про голодомор, ми виконали свій громадянський, патріотичний обов’язок», себто, по суті, вмили руки. Натомість у чорній книзі народної пам’яти, обрамленій зазвичай сухими науковими додатками, маємо констатацію фактів, де «напівживі самі повзли на цвинтар», «опухлих скидали під паркани», де «пригощали м’ясом подружки», а «сестру забили людоїди». Вмитися після цього можна хіба що кривавими слізьми відчаю.