Самотність удвох

Самотність удвох

То усмехнусь, то робко приосанюсь

И с белорукой тростью выхожу:

Я слушаю сонаты в переулках,

У всех лотков облизываю губы,

Листаю книги в глыбких подворотнях,

И не живу, и все-таки живу.

О. Мандельштам

Тодішній режим, відтинаючи будь-які позасистемні контакти зі світом, залишав людям Духа (а саме такою людиною був Борис Косарєв!) лише один вектор — вглиб, у творче зосередження, у потаємну свободу. Саме духовна аскеза могла врятувати тодішнього мистця як у Просторі, так і в Часі: що створив, не міг надрукувати чи виставити негайно, а мимоволі відкладав на невизначене майбутнє. При тому і думка, і слово достигали та відстоювалися, наче добре вино.

Єдиною людиною, кому Борис Косарєв міг довірити те, «як він бачив небо», був його давній друг і творчий поплічник Василь Єрмілов, якому судилося волею долі пізнати ще тяжчі митарства. «Ермилов долго писал альфреско. / Исполненный мастерства и блеска, / лучшие харьковские стены / он расписал в двадцатые годы, / но постепенно сошел со сцены / чуть позднее, в тридцатые годы», — писав про художника Б. Слуцький.

Будуйте народні будинки. Художник Б. Косарєв. 1918 рік

Справа погіршувалася ще й тим, що під час німецької окупації радянських теренів В. Єрмілов, на відміну від Б. Косарєва, залишався у рідному Харкові. Іншими словами, «підтримував новий порядок». «Его не мучили, не карали, / но безо всякого визгу и треску / просто завешивали коврами / и даже замазывали фреску…» — описує поет наслідки цієї історії.

Тож можна лише уявити, яких титанічних зусиль коштувало Б. Косарєву підтримувати свого гнаного та упослідженого ще з довоєнних часів друга. «Служиш, Борю?» — питався його при зустрічі Єрмілов. «Служу, Васю…», — приречено лунало у відповідь.

Майстерні цих двох художників завжди були поруч, їхні долі також недалеко відбігли одна від другої. Оцінюючи їхню творчу спадщину, критики від мистецтва завжди вагалися з авторством. Так відома монографія З. Фоґеля про Василя Єрмілова з’явилася друком з репродукцією роботи Косарєва на обкладинці, а графічний доробок останнього пізніше був закуплений місцевим Художнім музеєм як Єрмілівський.

Мабуть, не дивно, що, навіть перейшовши на викладацьку працю, Б. Косарєв якимсь дивом примудрився затягти на рятівну посаду ще й свого давнього друга. Але що то було за викладання! Якось Яновський спитався у Шестова: «Чому ви читаєте лекції з папірця?» Шестов відповів: «Нема сили дивитися в обличчя…» З цього дидактичного приводу А. Бенуа значив: «Лик російського народу то всміхається захоплено, то скривить таку п’яну мармизу, що тільки й бажання, що плюнути в неї та й забути навіки про це жахіття».