Борис Косарєв: футуризм по-харківськи

Борис Косарєв: футуризм по-харківськи

Цитаты к биографии привяжут,

Научно объяснят за пядью пядь.

А как я видел небо — не расскажут,

Я сам не смог об этом рассказать…

И. Елагин

…Нове XX-те століття розпочиналося весело. За його народженням спостерігало двійко молодих художників. З верховин своєї харківської майстерні вони із захватом подивляли дуель двох бронепоїздів: «червоного» й «білого», яка відбувалась далеко за містом.

Невдовзі перший, підбитий біляками, вибухнув сліпучим спалахом поразки…

Двадцять п’яте липня. Художник Б. Косарєв. 1918 рік

Те саме, пригадується, бачилося в Москві при штурмі Білого дому, вже наприкінці проминулої епохи: гарматні постріли, захоплені вигуки глядачів, що купчилися по дахах сусідніх будинків, наче для споглядання за святковим феєрверком… Згори ж краще прозирати майбутнє. «Весну я зустрів на верхівці квітучої черемхи, — підтверджує Велимир Хлєбніков цю глядацьку стратегію, — на самому вершечку дерева, біля Харкова». А В. Шкловський додає: «Побудова нового світу сьогодні для нас скоріше видовище, аніж наша справа».

Тож, як казав недостріляний Довженком клясик, за мною, читачу, я покажу тобі справжню лю… Хоч, насправді, куди — за мною? що — покажу? Футуристи заглядали в майбутнє і тим майбутнім для всіх і залишились. У минулому. Як вищезгадана парочка харків’ян на даху майстерні — Борис Косарєв і Василь Єрмілов…

Або у самій майстерні. Ось на давньому фото один скоцюрбився в задумі на табуреті, ніби не знаючи, що робити з причаєною неподалік моделлю. Другий, вільготно розвалившись на канапі переднього пляну, — знає. Незабаром всі оголяться до власної футуристичної суті й перейдуть до розряду порнографічної серії old nude, почавши приймати картинні пози. «Сатир неволить амазонку». «Пріап при тому». Словом, декаданс. «Ви пишете так, як малював Матіс, — міг би закинути Б. Косарєв авторові сих рядків, — спершу наводите контур, а потім розфарбовуєте».

Матіс. Метис. Матрац. І всі амазонки слобідського аванґарду на світі. Мабуть, сьогодні це вже не актуально й місцева муніципальна ґалерея вже всередині 1990-их може не взяти до перегляду доробок останнього з харківських кубофутуристів. Мовляв, персональних виставок не робимо… Словом, як завжди «неактуально». Лише в 2006-му році тут відбулась виставка художника, на якій представили хіба що унікальний доробок Б. Косарєва, але як фотографа.

І серед загальноприйнятих штампів масової свідомости маємо ще один, до якого відчуваєш майже професійну відразу. Це плюс-директна семантика слова «актуальний». Невже не вчувається у ньому: акулячий виляск, туалетний шум, гомоеротичний підтекст? Існують речі більш захопливі: Маяковський, програвши Майку Йогансену, лізе під більярдний стіл; ревнивий Хлєбніков, полюючи на сестер Синякових, женеться за ними річкою вплав; Єсенін з підпилим Марієнґофом галасують на Сумській…

Складати слобідську абетку футуристичного мистецтва під денікінський артобстріл, вивчати геометрію словесних новоформ під червоноармійські розстріли. Важко уявити собі щось більш не відповідне духові часу, ніж те, що нахабно відбувалося під описувану пору в Харкові.

Проте ми надаємо перевагу пам’ятникам і мавзолеям. Ретроспектива думок, в якій глядачеві пропонують забути про інтимну конкретику в ім’я всесвітнього цілого, — вдячний вирок для будь-якого клясика. Тому, йдучи на виставку професорського живопису, ми, як правило, заздалегідь готові, але у випадку з Б. Косарєвим наші уявлення летять шкереберть. Поважний засновник школи театрально-декораційного мистецтва, чиї роботи таки побачили світ, але спочатку не в рідному місті, постає перед нами справжнім ворохобником і бунтарем. Здасться, він все життя пам’ятав про те, як вибухають «червоні» бронепоїзди під черемховим Харковом…

До свого власного століття Борис Косарєв не дожив лише кілька років, тому в такий поважний ювілей харківського художника повірити сьогодні доволі важко. З його колишніми друзями значно легше. Хлєбніков? Зрозуміло, давно помер. Але ж Василь Єрмілов, Георгій Цапок, Марія Синякова? Не кажучи вже про Ісака Бабеля, Бориса Єфімова, Валентина Катаєва, з якими доля зводила на творчому шляху. Більшість із них відійшла у вічність відносно недавно. Отже, проблема полягає не в тривалости життя й не в наближености кончини до наших днів. Скоріше за все, подібні речі вкотре нагадують нам про те, що ювілеї — це така система дзеркал, з яких проглядають наші власні обличчя: художник подарував нам своє полум’яне життя в мистецтві, а ми йому подарували фактично повне забуття.