Гнат Хоткевич: Камінна душа фатуму

Гнат Хоткевич: Камінна душа фатуму

Я грати не вчивсь на бандурі,

І прості скорботні пісні

Про муки, що нами панують,

Журбою керую душі.

М. Міхновський

Щодо непотрібности, а також вилученння з «нового» пролетарського життя представників старої письменницької ґвардії вільно буде зауважити, як над деякими з них ніби як тяжів фатум, своєрідне випробування життям і смертю. Так, ім’я Гната Хоткевича довгий час замовчувалось в Україні, через що його родина, відбувши свої поневіряння в кінці 1930-их, під час Другої світової війни змушена була виїхати за кордон.

Гнат Хоткевич

Так уже сталося, що всі добрі наміри Г. Хоткевича завершувались трагічно. Потяг до інженерного конструювання приводить його до Харківського технологічного інституту. Ще в студентські роки юнак захоплюється сценою, організовує вистави для селян. Виходить друком перше оповідання «Грузинка» Г. Хоткевича, опубліковане у львівському журналі «Зоря» в 1897-му році, а в 1899-му під псевдонімом «Гнат Галайда» з’являється книжка «Добром усе переможем». У тому ж році автора висилають в 24 години з Харкова за участь у студентських заворушеннях. Він пристає бандуристом до хору Миколи Лисенка, мандруючи Україною.

Згодом у студентах Г. Хоткевича відновлено, був навіть захищений диплом, у якому розглядався ориґінальний проект паротяга. Усміхалася викладацька кар’єра, наукова подорож за кордон, але Г. Хоткевич обрав скромну посаду інженера в Харкові.

У 1902-му році вперше в історії кобзарства Г. Хоткевич організовує виступ кобзарів і лірників на 12-му Археологічному з’їзді у Харкові. Там же виступає з промовою, критикуючи уряд за перешкоди в розвитку кобзарства та української пісні. Поліція робила обшуки в його квартирі, переслідувала його, арештовувала, навіть висилала за межі України. Але він, повернувшись, знову брався за улюблену справу. В 1902-му році Г. Хоткевич організовує в Харкові робітничий аматорський театр, в часі революції 1905-го року очолює страйковий комітет у залізничників. Коли царські війська придушили виступ пролетаріяту в Харкові, Г. Хоткевич переходить на нелеґальне становище, а згодом еміґрує в Галичину, де проводить шість років. Натоді ним були написані «Гуцульські акварелі», «Камінна душа», «Авірон», трилогія «Лихоліття», п’єса «Довбуш». У 1909 році організовує перший у цьому краї драматичний гурток, який згодом розрісся у справжній Гуцульський театр. У 1907-му році виходить його перший підручник гри на бандурі.

І все б нічого, але дружина, Катерина Рубанович, не витримавши злиднів кочового життя, лишає чоловіка, виїхавши з трьома дітьми до Москви. Подався було до матері, яка мешкала в Києві, сам Г. Хоткевич, але був заарештований і потрапив до в’язниці, з якої його знову перевели до Харкова, звільнивши вже у 1912-му році. У 1913-му році він несподівано стає редактором літературного журналу «Вісник культури і життя», продовжує працю над романом «Берестечко», відновлює діяльність робітничого театру в Харкові, відкриває у Харкові майстерні з виробництва гуцульських сувенірів і навіть збирається привезти започаткований ним перший на тодішніх теренах Австро-Угорщини селянський театр із неписьменних гуцулів для показу до Харкова. В якийсь момент все вже було залагоджене й актори чекали на кордоні, аж тут знову клятий фатум. Сталися вікопомні події в Сараєво, коли вбили ерцгерцога Фердинанда. Почалась Перша світова війна.

Як політично неблагонадійного, Г. Хоткевича було вислано спочатку до Курської губернії, а потім у Воронеж. Доля склалася так, що до Харкова він повернувся тільки після 1917-го року. Звісно, пролетарські настрої не втішили «народницьке» серце кобзаря-патріота, він свідомо відходить від політики, вдруге одружується, але також намагається вплинути на створення «нової» культури, сподіваючись виховати з неї «українську». Г. Хоткевич редаґує літературно-громадський тижневик «Гасло», читає лекції про кобзарів, організовує капелю бандуристів, робітничій хор. У 1921—1928-их роках викладає українську мову в Харківському зооветтехнікумі, а від 1932-го року веде створений ним кляс бандури в Харківському музично-драматичному інституті. Серед літературних надбань цього часу — тетралогія «Богдан Хмельницький», повість «Довбуш», драми «О полку Ігоревім», «Село в 1905 році».

Після розстрілу Г. Хоткевича в 1938-му році його родина жила в селищі Високому, що під Харковом. До речі, у будинку, який письменник придбав на гонорар за видану збірку його творів. Фактично це був виселок, де жили люди багатьох, щось близько двадцяти, національностей. Жити було тяжко, друзів родина не мала, влаштуватися на роботу комусь із родичів репресованого було неможливо. Тож вирішили їхати до Києва, де Хоткевичів не дуже знали. Це єдине, що могло врятувати. До того ж, усе вирішував іспит дочки Хоткевича у київській музичній школі, дата якого була призначена тим самим фатумом саме на 21-ше червня 1941-го року. Його Галина Хоткевич успішно склала, тож із переїздом до Києва було остаточно вирішено. У цей день родина ночувала у Григорія Кочура на Подолі в його однокімнатній квартирі, раділа, будувала пляни… А на ранок, як знати, оголосили війну. До речі, перші німецькі бомби впали саме на Поділ.

Так само, як решті репресованих родин українських письменників, яким «не полагались» евакуаційні талони, під час Другої світової війни Хоткевичі залишалися у звільненому з-під більшовиків Харкові. Разом із архівом батька-письменника. Зрозуміло, що до війни про передачу архіву «офіційним» органам не було й мови. Не дуже ним переймалася також нова влада. Нині мало кому знати, що заопікувались архівом Г. Хоткевича лише у Львові, куди його родина переїхала з Харкова у 1942-му році і де її прийняв професор М. Рудницький. Архів Г. Хоткевича розмістили в Бернардинському костьолі. Але більша частина, яка займала дві великі скрині з книжками та бандурами, поїхала з родиною далі. Тож зі Львова, де Галина Хоткевич уже почала ходити до ліцею, а її мама влаштувалася на роботу, довелося рушити далі на захід — через Польщу, Угорщину. Скрині з архівом завжди були поруч. І вже влітку 1944-го, коли 13-річна Галина в дорозі загубила маму, своєрідний фатум родини Хоткевичів знову заявив про себе.

Отже, в часі, коли румунські партизани відкрили Червоній армії кордон, дочка з мамою опинилися по різні його боки. Згодом, приставши в дорозі до гурту акторів-утікачів, мала Галина опинилася в Лодзі, у родині Кіреєвих, які й допомагали надалі в мандрах. Що ж до горопашного архіву Г. Хоткевича, то одного дня, коли всі вкотре втікали від фронту, що наближався, Галину встигли посадити у вагон, збрехавши, що батькові скрині їдуть слідом товарним потягом. Отак навесні 1945-го дівчина опинилася в Німеччині.

Згодом стало знати, що в місці, де залишився архів Г. Хоткевича, було влаштовано військовополонених. Усі вони були хворі на сухоти, тож згодом їхній табір спалили. Там згоріле все — книжки, листи, бандури… Після чергової втечі Галину Хоткевич разом з родиною Кіреєвих розшукав під Реґенсбургом, де вони тимчасово замешкали, загін французького Червоного хреста. Його представники мали послання до рятівниці Ольги Кіреєвої від її сестри, що жила у Франції від 1917-го року. Тож виїхали туди всі разом.

Обкладинка книги Гната Хоткевича «Музичні інструменти українського народу». 1930 рік

Уже в Парижі, на святі українців 1946-го до Галини Хоткевич підійшла незнайома жінка й передала записку від мами, в якій були адреси таборів у Чехії та Австрії, де вона перебувала з братом Богданом. Але розпочалося полювання загонів СМЕРШ, тож мама з братом втекли до Словаччини, де їм допомогла родина В. Антоновича, друга Г. Хоткевича. Згодом хтось таки їх виказав, повідомивши, що вони — втікачі з Радянського Союзу.

Після радянських таборів, звідки жінка Г. Хоткевича вийшла у 1957-му, а син Богдан у 1956-му році, вони зустрілися спершу в Києві, а потім у Львові, де їм допоміг професор Лазаренко, колишній ректор університету з Харкова, що опікувався родиною ще під час війни. Він запропонував дружині Г. Хоткевича посаду «збирача каміння» на Гуцульщині у Франкових місцях. Згодом вона переїхала до Криворівні, де прожила 8 років, працюючи в будинку-садибі І. Франка. Померла у 1974-му. Богдан Хоткевич, який під час війни свідомо подався до лав німецького війська і якого в Україну разом з іншими полоненими привезли в залізній клітці вже у 1946-му, працювати після радянських таборів не хотів, мовляв, уже напрацювався. Написав сценарій «Кам’яної душі» Г. Хоткевича, хотів вступити до інституту, потім несподівано зник, покинувши родину.

Вже за «незалежних» часів дочка Хоткевича щоліта навідувалась до Харкова з далекої Франції. Майже інкогніто жила в маленькій кімнатці «для приїжджих» у відділку місцевого Руху, ходила вулицями рідного міста, яке вона покинула більше ніж півстоліття тому, згадувала дитинство і юність. Скромна, ввічлива жінка, чия життєва вдача завжди нагадувала про гірку долю її батька, видатного українського письменника, етнографа й музиканта Гната Хоткевича, розстріляного в 1938-му.