Хмари, оси, жаби

Не торговал я лирой, но бывало,

Когда грозил неумолимый рок,

У лиры звук неверный исторгала

Моя рука…

Н. Некрасов

Період творчого життя В. Свідзінського після виходу його збірки «Вересень» у 1927-му році характеризується повним мовчанням. З одного боку, хоч як наполягали з цього приводу всі радянські дослідники, професійним поетом він таки не був. Себто, не рахував офіційних карбованце-рядків, оскільки поезією на хліб не заробляв, маючи для того інші заробітки. Слід зазначити, що загальний наклад поетичних збірок В. Свідзінського, одна з яких до того ж була видана коштом автора, становив за його життя всього лише сім тисяч примірників.

З іншого боку, загумінковий досвід камерного поета, чиє спілкування з радянською дійсністю мовою Софокла й Архілоха лише в силу культурної кондовости режиму нагороджувалося замовчуванням, а не розстрілом — цей досвід короткозорого книжника, переінакшений в тріснутих скельцях пенсне, свідчив про існування дивної породи людей, для слабкого зору яких вигляд римської когорти на марші чи відпочиваючих мавок з лісовиками був більш звичний за портрети вождів у голові колони демонстрантів, що переможно вступає в прохід між вулицями, утворений внаслідок зруйнування в Харкові ґрандіозного Миколаївського собору. І тим не менш.

Після владарювання в Україні російського прокуратора Постишева, яке успішно завершилося низкою номенклятурних харківських самогубств і перенесенням столиці УРСР до Києва, дійшла черга також до рішучих заходів на літературному фронті. Назагал з «попутниками» було ніби як покінчено, але залишалися ті, хто по своїх редакційних закапелках, як писав натоді «Більшовик України», «докладав всіх зусиль до того, щоб створити свою фашистську термінологію, вигнати з української мови всяке слово, схоже на російське». Свідзінський з його безоглядно-поетичними «туркавками», «прицвітнями» й «полельомами» якнайкраще надавався до образу жертви. Тому-то й мовчав, не друкувався, обпікшись свого часу на власному «формалізмі».

Більше того, такі ж риси літературного відлюдництва В. Свідзінського мало його цивільне життя. Твердження В. Шевчука, мовляв, «леґендою треба вважати думку, що В. Свідзінський практично не брав участі в літературному житті», сьогодні слід сприймати за чергові намагання притягти «образ поета», що туго піддавався радянській дійсності, під літературознавчі креслення «перебудовчої», а згодом «незалежної» доби. Насправді ж усе було інакше. Окрім частих відвідин родини Пілінських в письменницькому Будинку «Слово», В. Свідзінський майже ніде не з’являвся. Як згадує дочка поета, до батька під описувану пору навідувався на далеку харківську Основу хіба що В. Сосюра, і то, аби позичити гроші. (У найбільш оплачуваного лірика України всі гроші відбирала його леґендарна дружина Марія, щоби не пропив.) Коли ж перестали давати, перестав навідуватися й В. Сосюра.

Але життя брало своє, і притягнення ним поета до «активної діяльности» ставало на очі. Зрозуміло, що повністю відповідати тогочасним літературним канонам він не міг, так само, до речі, як і завжди. «Взагалі я оце сидів і думав, Олено Михайлівно, — листував Свідзінський до Чілінгарової ще 1932-го року, — що мені як лірикові — уже кінець, „Лета шалунью рифму гонят“. (Жалко, що не можу сказати про себе продовження цих слів: „лета к суровой прозе клонят“)». Того ж року Свідзінський взявся за античні переклади: «Свого Аристофана перекладав мало, мляво і неохоче… Наслідуючи М. Рильського, багато часу провів над вудками…»

Слід зауважити, що у своїй втечі до офіційного перекладання В. Свідзінський не був одинокий. Під описувану пору це була рятівна практика багатьох «попутників» пролетарського літпроцесу. «Революційні» мемуари Люїзи Мішель про Паризьку комуну береться перекладати осміяна у тогочасних фейлетонах «крокодилиця від поезії» X. Алчевська. До цієї ж затишної гавані також заходить один з непевного щодо офіційної лінії партії «грона п’ятірного» неоклясиків М. Терещенко. Переклади комедій Аристофана «Оси», «Хмари» й «Жаби» були здані В. Свідзінським до Держлітвидаву аж на початку 1937-го року. Вийшли друком у 1939-му.

Але цього також виявилося замало для тодішнього загальнокультурного процесу по-тичинівськи «цілувати пантофлю Папи». Пригнічений обставинами суспільного й особистого життя, Свідзінський радо хапається за чергову рятівну соломинку, підкинуту йому керманичами офіційної літератури. У травні 1935-го року, після того, як М. Бажан високо підніс його як поета на розширеному пленумі Харківського правління Спілки радянських письменників, знетямлений лірик радо береться за пропонований В. Кузьмичем переклад книжки А. Барбюса «Сталін». «Сумна альтернатива, — коментує він цей крок у листі до О. Чілінгарової, — або бути поетом і сидіти без грошей, або заробляти і не бути поетом».

Обкладинка книги Андре Мальро «Antimemoirs». Лондон. 1968 рік

З уваги на вищесказане, видається сумнівним наразі останнє в часі припущення дослідника творчости В. Свідзінського В. Яременка про те, що панегірик Сталіну «Нищитель рабства, темряви гонитель…», який увійшов до наступної збірки «Поезії» (1940) В. Свідзінського, нібито належить перу Ю. Яновського. Мовляв, у такий спосіб він допоміг своєму неповороткому приятелеві «пробити» книжку в друк. До того ж, виходила вона, бачте, у щойно окупованому більшовиками Львові, тож пропаґандистська мета вимагала показу представника старої ґвардії поетів, який підтримує правлячий режим.

Насправді ж Свідзінський цілком щиро намагався вписатися у повсякденну пролетарську дійсність, коли віршував про «жовтень вихровий», що «поставив нас у брамі / Життя нового і нових надій» («Жовтень», 1939). І поему «Суд», герой якої, молодий парубок Павло, уникаючи поневолення «рідним паном», еміґрує на заробітки до Америки, але й там зустрічається з безробіттям і виснажливою роботою, Свідзінський вилучив зі збірки «Поезії» лише тому, що велика за обсягом поема не вкладалася у визначену кількість видавничих аркушів. Тож про громадянську позицію «тонкого лірика», згідно з якою «даремно про волю шумів океан: / Тут владар — хазяїн, там владар пан, / А ти невільник і тут і там», світ довідався лише всередині 1980-их років.