Шопен і балалайка

Шопен і балалайка

Ради Бога, манжети надіньте, що-небудь їм скажіть: вони питають, чи є у нас культура.

П. Тичина

Наступаєш на білі, латані пантофлі (хоч і зима) пристойній дамі. І глузливо кажеш: — Нічого — тепер революція!

В. Поліщук

В одному зі своїх есеїв Т. С. Еліот писав, що коли бути культурною людиною означає не мати особистих симпатій і антипатій, утримуючись при цьому від розрізнення між добрим і поганим, то він волів би не бути культурним. Погодьмося, під теперішню пору, ознаменовану засиллям політкоректности, це не дуже зручна позиція для людини, яка виставляє себе за культурника. Такого зазвичай «не беруть у космонавти», позаяк справжній член суспільства мусить бути особою з передбачуваною поведінкою, характером і стилем буття, а також підпорядковуватись загальноприйнятим правилам, нехай навіть смішним і підлим.

Як знати, такі критерії споконвіку вироблялися т. зв. суспільною думкою, себто були за «глас народу». І коли «народ», скажімо, вважав, що автор сих рядків — будучи «кабінетним» на означення того народу «вченим» — не має права описувати його життя, то це був вирок, який не передбачав ніякого обговорення. Воно й не дивно, якщо згадати, що сам автор ніколи не любив свій народ. Тож коли йому говорили, що в селі зосереджена духовність, він наївно вважав, що в селі завжди було зосереджене хамство. Також коли йому втовкмачували, що робітник — це уособлення добропорядности і всіляких чеснот, він все одно гадав, що робітник — це, як правило, типовий невдаха з напівкримінальною психологією. Нарешті, коли йому вказували на те, що таку думку можуть мати лише «вороги народу», він натомість був свято переконаний у ворожому ставленні до народу якраз тих «тлумачів», адже самі робітники з селянами про себе давно вже усе знають.

Усе це відбувається, мабуть, через те, що автор за своєю життєвою позицією і походженням не належить ані до кляси «друзів», ні до кляси «ворогів» народу, натомість — до кляси його господарів. Причому не самозваних чи підробних, а справжніх, автентичних і єдино можливих за кастовим розподілом світу речей і понять. Тому розводитись про свою любов чи лояльність до народу йому абсолютно непотрібно. Наразі це виглядало б так само дурнувато, як звіряння в любові й ненависти до самого себе. Адже цей народ — його, того самого «кабінетного вченого», який наразі наражається на небезпеку бути обвинуваченим у черговій фобії.

Але про жадну «фобію» при цьому не ходить. Просто існує нормальне відчуття самоповаги на рівні стосунків між індивідуумом і спільнотою, для якої він нібито живе і творить. Причому стосунки можуть бути різні, а відчуття залишається незмінне. Недаремно А. Марієнґоф, як уже згадувалось, завжди повторював, що готовий битися з пролетаріятом на одній барикаді, але вечеряти волів би у різних ресторанах. Здається, це звучить наразі так само не дуже образливо для «народу», як не були образливі «народні» усмішки для бабусі автора сих рядків, шляхетної панянки, що волею долі була закинута з репресованою родиною до глухого села. В її поминальній книжечці поміж численними Іванами та Миколами, що прагли свічечки за упокій душі, значився, бачте, такий собі Фридерик. «Хто це?» — спитався якось у бабусі дільничний міліціонер, знічев’я гортаючи цю книжку. «Як хто? — була на те здивована відповідь. — Ясна річ, Шопен!»

Обкладинка журналу «Искусство в массы». 1930 рік

Отож мова наразі лишень про якийсь десяток людей, у чиїх паперах можна надибати незрозумілі імена, та про декілька десятків мільйонів людей, для яких ці імена завжди були підозрілими, а зовсім не про якусь там «фобію». Таке розмежування за всі часи існувало у нашому суспільстві, нагадуючи про споконвічну різницю між літом і зимою, темрявою і світлом, Шопеном і балалайкою.