Частина 1 НА СВІТАНКУ «РЕВОЛЮЦІЙНОЇ» ЕПОХИ

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Частина 1

НА СВІТАНКУ «РЕВОЛЮЦІЙНОЇ» ЕПОХИ

Братство тарасівців: ми єсьмо націоналами

Якісь гімназисти зірвалися з гімназичної лави і творять історію.

В. Владиславлєв

На початку XX-го століття, застерігаючи ліберальне міщанство від надмірної романтизації ідеї народности, проґресивна українська молодь відверто закликала до «здорового, нормального вкраїнства», яке було б, «як струмочок чистої води серед пекельної дороги». Задум про створення товариства, яке виражало б спротив українського народу тогочасній колоніяльній політиці царату, з’явився в гурту студентів (І. Липа, М. Базькевич, М. Байздренко, В. Боровик) під час відвідин ними могили Т. Шевченка у Каневі влітку 1891-го року. Іван Липа, студент медичного відділу Харківського університету, разом із Миколою та Юрієм Міхновськими, М. Вороним, Б. Грінченком та В. Самійленком згодом стає одним із фундаторів самостійницького гуртка з назвою Братство тарасівців.

Від 1891-го року першим центром Братства тарасівців був Харків. Яким було місто на той час? Насправді не дуже «українським» у патріотичному сенсі. «У Харкові були громади спершу такі: — згадував І. Липа в нарисі „Як я став українцем“, — студентських університетських декілька, по земляцтвах, технологічна громадка, ветеринарна, а потім усі сполучилися в одну студентську громаду і ще далі почали піднімати і не студентів. Так, в громаді студентській було кілька служащих на залізниці, як-от Василь Степаненко, Лобода, учитель Іван Зозуляк. Як бджола збирає з квітів мед, так я ловив скрізь найменші прояви українського національного життя». Втім, важко було шукати «національного» там, де його в принципі не було, але існував широкий вибір уподобань: від ветеринарних до залізничних, не минаючи, між іншим, етнографічних. Зокрема О. Терещенко, прабабуся автора сих рядків, яка вчилась у Харкові в Інституті шляхетних панянок, на початку 1900-их років брала участь в діяльності місцевого театрального гуртка, чий репертуар складався з української клясики.

Харків. Вигляд на Університетську гірку. 1910-ті роки

Загалом у «передреволюційну» пору 1910-их років (і навіть пізніше) «українського» в «проґресивної» інтеліґенції було не густо. «Тихенько сидів у своїй коморці Павло Тичина і вдовольнявся онанізмом, одночасно з цією роботою перекладаючи „чудові українські пісні“ на мову поезії, стилізуючи українські килими і реставруючи стародавні думи та інші нікому не потрібні речі, готуючись стати „папенькіним“ (чи „маменькіним“) синком і спадкоємцем Вороного, Лесі Українки та Олеся», — значив А. Цебро (М. Семенко). «Загул, Кобилянський, Филипович сиділи під зеленим абажуром і літали поза „межами незнаного“: вступали у „потусторонній“ світ і не чули, як шрапнелі рвались над Київом і кулі блохами прокушували золоті бані Софії, під брамою якої старці гризлися, мов собаки, за шматок хліба», — так само згадував В. Поліщук. «Отже ж наша поезія, йдучи старими стежками російських навчителів, так звикла до чужих зразків, що і зараз не може відокремитись від чужого і шукати нової власної індивідуальної путі», — підсумовував Ю. Меженко вже 1919-го року.

Але хіба лише в Україні бракувало «національного» в широких верствах населення? Попри офіційно-імперський, але виключно російський націоналізм, посполите людство Російської імперії 1900-их років перебувало в зручних тенетах «національних» стереотипів колоніального зразка й вульґарно-етнічного наповнення. «Дев’яності роки складаються у моїй уяві з картин розірваних, але внутрішньо пов’язаних тихим убозтвом і хворобливою, приреченою провінційністю помираючого життя», — значив О. Мандельштам.

Тож достоту подиву гідною була активна діяльність таємного Братства тарасівців у губернському місті Харкові. Всупереч офіційному переслідуванню української мови й культури (згадаймо Валуєвський та Емський законодавчі акти про заборону «всього вкраїнського»), тарасівці провадили широку культурницьку діяльність, що вирізнялась своєю виразно політичною спрямованістю на тлі «національного» життя в Україні. Зокрема у своїй програмі, виголошеній І. Липою на вечорі памяти Т. Шевченка в лютому 1893-го року в Харкові, братство зазначало: «Наука й життя Вкраїнського народу доводять нам, що Україна була, єсть і буде завсіди окремою нацією, і як кожна нація, так і вона, потребує національної волі для своєї праці й поступу». І далі молоді українці деклярували: «Ми, як діти України, як сини свого народу, єсьмо націоналами і перед усім дбаємо о те, щоб дати своєму народові волю національну». Так, саме з теренів Східньої України, і зокрема зросійщеного Харкова, вперше пролунало гасло національної боротьби українців за своє визволення.

Ідеї визволення української нації з-під московського ярма, а також прагнення подальшої соціяльної справедливости гуртують довкола Братства тарасівців усе більшу кількість прихильників, серед яких був поет М. Тимченко, письменник М. Коцюбинський, політичний діяч В. Шемет.

У 1893-му році Братство тарасівців було заарештоване царською жандармерією. До харківської тюрми потрапляє також фундатор гуртка І. Липа, засуджений за статтею «відторгнення Малоросії від Великої Росії». Вийшовши на волю через 13 місяців, він перебуває під постійним наглядом поліції, а осередки Братства продовжують свою роботу вже в Полтаві (М. Міхновський), Лубнах (В. Шемет) та Одесі.

Загалом Братство тарасівців проіснувало до 1898-го року, спричинившись до утворення більш політизованої Загальної української безпартійної організації (1897) та Революційної української партії (1900). По-різному склалась також подальша доля фундаторів гуртка тарасівців, але кожен з них, винісши з того досвіду невгасиму іскру Тарасової мудрости, решту свого життя поклав на визволення рідного краю.

Зокрема Іван Липа, вже за часів УНР, стає комісаром міста Одеси, а згодом — міністром у справах віросповідань (1919 р.) в уряді нової Держави. Помер від раку шлунку після довгих поневірянь уже в 1923-му році. Микола Міхновський увійшов до історії наших визвольних змагань як перший ідеолог українського націоналізму та організатор війська. Був замордований більшовиками в Києві 1924-го року. Його старшого брата Юрія, архиєпископа Чернігівського, настоятеля Софійського собору в Києві (від 1931-го p.), було розстріляно в 1937-му.

Відтак, історія Братства тарасівців спростовує одну з тенденційних думок, які існують у сучасному національному світогляді, доводячи, що саме з теренів Східньої України, і з Харкова зокрема, починалась визвольна боротьба українського народу. З огляду на малоросійську природу цього споконвіку міщанського міста, мабуть, важко уявити, що тут зродилося лоно українського націоналізму, адже саме в Харкові, наснаженому досвідом Братства тарасівців, виникла перша політична організація, котра у своїй програмі ставила питання самостійности України — на відміну від західноукраїнських радикалів, які прагли лише «куцої автономії».