Двоюрідні люди

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Двоюрідні люди

Попалили денек-другой из ружей

и думаєм —

старому нос утрем.

Это что!

пиджак сменить снаружи

мало, товарищи!

Выворачивайтесь нутром!

В. Маяковский

…Безперечно, це був достоту легендарний час високих творчих злетів — доба експериментів, гібридів та футуристичних відправ. Мистецтво рішуче відмовлялося бути в ролі підсолоджувача дійсности, ставлячи перед собою нові завдання. «Мы устали звездам выкать…» — заявляли поети-футуристи. «У новому синтезі мистецтва ми знаємо, де лежать зерна і де лушпиння», — стверджували футуристи-художники…

Борис Косарєв за роботою. 1918 рік

Не дивно, що з часом усі ці мистецькі поривання тісно переплелися з «революційними» зрушеннями в суспільстві. Футуристичні бунтарі активно притягалися новою владою до соціялістичного будівництва лише завдяки тому, що проголошували себе явищем Майбутнього. А яка ж влада не хотіла б мати на масному короткому налигачі Майбутнє? Ще у 1917-му році нарком освіти А. В. Луначарський запросив до Смольного представників інтеліґенції, які воліли б співпрацювати з молодою радянською владою. Прийшли: символіст А. Блок, футурист В. Маяковський, новатор В. Мейєрхольд, експресіоніст Н. Альтман та імажиніст Рюрик Івнєв (Михаїл Алєксандрович Ковальов). Пізніше Р. Івнєв став навіть особистим секретарем А. Луначарського.

Проте широка авдиторія і далі вважала футуристів фіґлярами від мистецтва. Так, потрапивши в часи лихоліття громадянської війни до Одеси, Б. Косарєв вкотре зіткнувся з глузливим несприйняттям новими глядачами-червоноармійцями усього того, що він творив у малярстві. Скажімо, раніше все воно призводило хіба що до скандального закриття рестораційного закладу, де він робив фривольні настінні розписи разом з учасниками «Союзу семи», кожен з яких відповідав за свою ділянку розпису. Так сталося, зокрема, у харківському «Будинку артиста», про який А. Вертинський згадував, що це було «веселе й гамірне місце… хтось співав, хтось читав, хтось танцював, хтось розігрував кумедні сцени». До речі, про всюдисущність такої «футуристичної» моди згадує також А. Родченко: «Якось із Татліним ми завітали до „Кав’ярні поетів“, що в Настасіїнському провулку. Вона ще оформлялася й розписувалася, кожному художнику було надано стінку, і він що хотів, те й малював на ній. При нас розмальовував Д. Д. Бурлюк, кажучи, що стінка чекає також на Татліна… Подивитися на те, що зробили у „Кав’ярні поетів“, ми пішли втрьох — Татлін, Степанова і я. Всі столики були зайняті, але завдяки Татліну нас десь влаштували. Публіка різношерста: богема, журналісти, спекулянти, а також буржуї, які ще не встигли втекти. Гамірно, барвисто, задимлено. Виступало багато поетів, у тому числі й В. В. Маяковський».

Натомість за нових часів — попри вищезгадане «червоноармійське» несприйняття засад футуризму — Б. Косарєву довелося ближче зазнайомитися з примарою неминучого занепаду і смерти. «Попухлими руками я намалював два плякати, — згадував той період Б. Косарєв, — мерз від голоду навіть в пальто. Тремтіли руки. Приніс плякати в ЮгРОСТА. Не прийняли».

Тож якби не ще один відщепенець «з колишніх», який на той час — а саме у травні 1921-го року — завідував «столом особистого складу» при Південному обласному відділенні Всеросійського телеграфного агентства РОСТА і який наказав заплатити невідомому художнику за його роботи, то скоріше за все той останній невдовзі помер би голодною смертю.

Тим рятівником виявився Ісак Бабель, який натоді відбував заповідане йому М. Ґорьким семирічне «ходіння в люди», щойно повернувшись до Одеси зі свого леґендарного походу в обозі Першої кінної армії і маючи завдяки цьому безперечний авторитет серед тамтешнього офіційного люду. Знали б ті люди, з ким насправді мають справу! Для вступу в Червону армію самого лише «фолкльорного» направлення М. Ґорького було, звичайно ж, замало, тож документи І. Бабелю виправляв колишній керівник більшовицького підпілля в Одесі, а згодом член колеґії місцевої ЧК і голова Одеського губкому С. Інґулов. Документи були фальшиві, виписані на ім’я Кирила Лютова (головний персонаж «Кінармії» І. Бабеля), тож коли будьонівці довідалися, що «Лютов» — жид, його ледве не вбили. Втім, минулося. Ось як описує це сам І. Бабель в новелі «Мій перший гусак» з книги «Кінармія»: «— Ось, бійці, — мовив квартир’єр і поставив на землю мою скриньку. — Згідно з наказом товариша Савицького, мусите ви прийняти цю людину до себе в хату, і без дурні, оскільки ця людина постраждала на фронті науки…

Далі квартир’єр збагрянів і пішов, не обертаючись. Я приклав руку до козирка й віддав честь козакам. Молодий хлопець з льняними патлами й гарним рязанським обличчям підійшов до моєї скриньки й викинув її геть за ворота. Потім він обернувся до мене задом і з особливим спритом став видавати сороміцькі звуки.

— Гармата номер два нулі, — гукнув до нього старший козак і зареготав, — крий швидко..

Хлопчина вичерпав нехитре своє уміння і відійшов. Тоді, рачкуючи, я став збирати рукописи й діряве моє шмаття, що вивалилися зі скриньки. Я зібрав їх і відніс на інший край подвір’я».

Обкладинка книги В. Каменського «Його-моя біографія великого футуриста». 1918 рік

Знав би він, колишній кінармієць І. Бабель, що, призначаючи Б. Косарєва на посаду художника «підрозділу образотворчої аґітації», він рятує життя людині, яка ще вчора знаходилася по той бік барикад і яка лише волею долі залишилася у цьому місті в той час, коли її відступаюче військо посунуло далі. «Мені щастило на добрих, цікавих людей, — згадував вже пізніше Б. Косарєв, — особливо тоді. Я працював під безпосереднім керівництвом Бориса Єфімова. Моїми колеґами були М. Кольцов і В. Катаєв. Працювали, незважаючи ані на час, ані на хвороби. Бабель був тяжко хворий. Кольцов недобачав і був дуже неуважний. А як легко дихалося в колі цих людей! Цей дух я відчуваю й досі. Дух того часу».