Терор у Задзеркаллі
Терор у Задзеркаллі
Унікальний парадокс ленінізму полягає в тому, що ці матеріялісти знайшли можливість витратити життя мільйонів реальних людей для блага гіпотетичних мільйонів, які коли-небудь будуть щасливі.
В. Набоков
Вождь пролетаріяту В. Ленін називав патос революційного терору прекрасним, так само натхненно закликаючи до жорстких репресій проти ворогів більшовізму. При цьому особливо наголошував на духівництві, хоча саме іконописний портрет був створений з Леніна поколіннями пролеткультівських літописців. В одному з них, наприклад, Ілліч на полюванні не вистрілив у лисицю. Мовляв, гарна. Натомість людський матеріял не викликав співчуття, що, до речі, з часом витворилось на уніфіковану ознаку «революційної» епохи. Отже, за цією властивістю часу, деякі категорії людей можна й треба було поголовно винищувати, це виглядало цілком природно й було сприйнято практично всіма. І булґаківський професор мимохідь цікавиться, чи не можна розстріляти журналістів, що перебрехали зміст його відкриття. І Ціолковський, як знати, пропонував знищити всіх нещасливих, щоб на Землі залишилися тільки щасливі. З часом репресії ставали явищем буденним, всюдисущим, навіть оспіваним у міському фолкльорі разом з іншими «революційними» ознаками «нового» життя. «Чи знаєте ви, що таке терор? — по-гоголівськи питався Ю. Олєша. — Це значно цікавіше за українську ніч! Терор — це величезний ніс, що визирає з-за рогу. Потім цей ніс висить у небі, освітлюваний прожекторами, а буває також, що цей ніс називається Днем поезії. Іноді, щоправда, його називають Костянтин Федін, що заперечують ті, хто називає цей ніс Яковом Даниловичем або Алєксєєм Сурковим».
Одеський клясик мав слушність. Справді, так само, як «номенклятурні» самогубства в 1920—30-их були нерозривно пов’язані з пиятикою і бенкетуванням, політичні арешти цього часу відбувалися за буденною, наперед визначеною і відомою обивателю схемою. «Одягайсь на розстріл — крикнув хтось і постукав у двері», — значив П. Тичина у збірці «Замість сонетів і октав». Словом, «ворогів народу» забирали зазвичай «тепленькими», себто вночі, роздягнутими, заскоченими за любовними міщанськими утіхами. Щоби страх спрацював на контрасті родинного затишку й майбутньої невідомости, як це було у випадку чи то з реального життя, описаного шляхетною І. Голіциною, а чи в оповіданні «Перешкода» радянського письменника-оберіута Д. Хармса:
«— У мене дуже товсті ноги, — сказала Ірина. — А в стегнах я дуже широка.
— Покажіть, — сказав Пронін.
— Не можна, — сказала Ірина, — я без панталон.
Пронін став перед нею навколішки. Ірина сказала:
— Навіщо ви стали навколішки?
Пронін поцілував її ногу трохи вище панчохи й сказав:
— Ось навіщо.
Ірина сказала:
— Навіщо ви задираєте мою спідницю ще вище. Я ж вам сказала, що я без панталон.
Але Пронін усе-таки задер її спідницю і сказав:
— Нічого, нічого.
— Себто як це так, нічого? — сказала Ірина. Але тут у двері хтось постукав.
Ірина швидко обсмикнула свою спідницю, а Пронін підвівся з підлоги й підійшов до вікна».
Щоправда, в реальності при арешті не стукали в двері, але ситуація при цьому була не менш «еротична». «У ніч з 3 на 4 вересня 1923 року я була заарештована й посаджена в тюрму ГПУ на Луб’янці, — значить І. Голіцина. — Було таке. Вже поночі загрюкали в двері з чорного ходу. Хтось відчинив, і увійшли троє чи четверо співробітників ГПУ. Навіть не постукавши, вони вдерлися в нашу кімнату, першу по коридору, якраз у той момент, коли я почала роздягатися. На клаптику паперу, який один з них тримав у руці, було написано моє прізвище».
Натомість Д. Хармс «уточнює»:
«Ірина відчинила двері, й до кімнати увійшов чоловік у чорному пальті й високих чоботях. За ним увійшли двоє військових, нижчих чинів, з ґвинтівками в руках, і за ними увійшов двірник. Нижчі чини стали біля дверей, а чоловік у чорному пальті підійшов до Ірини Мазер і сказав:
— Ваше прізвище?
— Мазер, — сказала Ірина.
— Ваше прізвище? — запитав чоловік у чорному пальті, звертаючись до Проніна.
Пронін сказав:
— Моє прізвище Пронін.
— Ви маєте зброю? — запитав чоловік у чорному пальті.
— Ні, — сказав Пронін.
— Сядьте сюди, — сказав чоловік у чорному пальті, вказуючи Проніну на стілець.
Пронін сів.
— А ви, — сказав чоловік у чорному пальті, звертаючись до Ірини, — одягніть ваше пальто. Вам доведеться з нами проїхати.
— Навіщо? — спитала Ірина. Чоловік у чорному пальті не відповів.
— Мені треба перевдягнутися, — сказала Ірина.
— Ні, — сказав чоловік у чорному пальті.
— Але мені треба дещо на себе одягти, — сказала Ірина.
— Ні, — сказав чоловік у чорному пальті. Ірина мовчки вдягле свою шубку.
— Прощайте, — сказала вона Проніну.
Розмови заборонені, — сказав чоловік у чорному пальті».
Справді, будь-які розмови, і зокрема щодо природи терору й пов’язаного з ним страху й огиди, були заборонені в реальному житті, але, як було проілюстровано вище, «живе» життя просотувалося в літературу. «Світ, очевидно, влаштований так, що суть його в будь-якому його шматочку, — гукав Л. Ліпавський до безстрашних нащадків. — Я заглибився і побачив, що це так, тож зрозумійте також ви».
Фраґмент розпису комсомольського клюбу на Подолі у Києві. Художник З. Толкачов. 1921 рік
Що ж до нащадків, то вже сьогодні про терор 1930-их років, зокрема, С. Білокінь значить: «Хіба НКВД не знало про існування Леся Курбаса чи Миколи Куліша і хіба ставилося до них із симпатією? Ці люди були надто відомі, щоб заховатись, а ідеали їх були аж надто виразні. Головне тут те, що це не були ідеали енкаведистів, і з цього треба виходити. Українські мистці, священики, інженери належали до одного світу, а чекісти — зовсім до іншого, йому не гомогенного. Це й був результат ідеологічної, політичної сегрегації в цій країні».
З приводу цього варто пригадати, як на початку 1990-их років розгубленою «незалежницькими» процесами владою ще дозволялося називати, до якого «зовсім іншого», себто неукраїнського світу, належали як чільні, так і більшість рядових співробітників НКВД. Натоді чітко вказувалось на «жидівське» походження радянської влади та її каральних органів, на суцільну інвазію «жидів» у «пролетарських» урядах тощо. Так само рясно публікувались списки із справжніми, «жидівськими», прізвищами більшовицьких партійних лідерів, командармів, слідчих ЧК-НКВД і т. д., із зазначенням того, що цілі радянські уряди складалися з представників цього «іншого», як обережно значить С. Білокінь, світу.
По мірі впровадження політичної «незалежности» у щоденне, наукове та просвітницьке життя, згадані акценти й тенденції до висвітлення історичної правди щодо жидівського походження «начальства» в СРСР, а також в ЧК—НКВД—КҐБ потроху зникали з широкого культурного обігу. Натомість із точністю до навпаки, і з таким самим «історичним» азартом, нині звинувачуються українці, які в період Другої світової війни брали участь у збройному протистоянні СРСР на боці Німеччини, чи то перебуваючи у складі військ Вермахту, а чи відроджуючи національне життя на звільнених з-під більшовиків території. Сьогодні ці звинувачення претендують на «офіційну» позицію, яку нав’язують «незалежній» владі «сіоністські» видання на кшталт «Столичных новостей». От лишень з культурного обрію, як допіру питання з «жидівським» походженням апарату НКВД, ці звинувачення чомусь не зникають, а вільно транслюються на не менш широкий, аніж на світанку «незалежности», загал.
Також з приводу того, що, як значить С. Білокінь, в СРСР в основі клясового поділу «лежала сегрегація (лат. segregatio — відділення), за якої влада відділяла звідома позитивних від звідома неґативних, своїх від чужих, тих, що перебувають у системі, від позасистемних», варто буде запропонувати питомішу модель «клясифікації», яка споконвіку діє в суспільстві. Отже, до історії 1920—30-их років добре надається згадка про заборонену в СРСР (ще за часів пролеткульту) науку євгеніку, що, як знати, вивчає і розробляє шляхи і методи активного впливу на еволюцію людства, удосконалення його природи, розглядає закони спадковости здоров’я та обдарування тощо. Звісно, займатися цим життєтворчим ділом за часів мертвотного соцреалізму можна було лише в контексті вирощення ідеологічного гомункулюса в культурі. Натомість масове мистецтво тоталітарного доби сповідувало й вимагало від своїх творців простіших методів досягнення пролетарської ясности в голові. Себто без жадних історичних відступів вглиб спадкових форм «буржуйського» формалізму, аванґардизму чи ще яких опортуністичних впливів західнього мистецтва. Саме простота була набутком окультурених мас, а історизм офіціозу виступав ніби як проти проґресу.