Інтеліґенція: служіння чи прислужництво?

Інтеліґенція: служіння чи прислужництво?

Я должен жить, дыша и большевея,

Работать речь, не слушаясь, сам-друг.

О. Мандельштам

Інтеліґенція В СРСР, з одного боку, справді була, немов прошарок, що абсолютно протиставлявся владі й у першу чергу народові. Але між самою інтеліґенцією і владою існували також окремі прошарки, особливо значущі у пізніший радянський період. Багато представників влади, починаючи із самого В. Леніна, вийшли з інтеліґенції, і не можна говорити, що вони на сто відсотків відмовилися від її традицій. Наприклад, від традиції служіння будь-якому режиму. Так, наприклад, серед занесених до списку службовців Головного жандармського управління у Нижньому Новгороді значились Лейба Бронштейн-Троцький, а також Анатолій Луначарський, атестовані у тих списках як «літератори».

Портрет поета-футуриста В. В. Каменського. Художник Д. Бурлюк. 1917 рік

Також варто згадати, як 4-го березня 1917-го року Тимчасовий уряд оголосив утворення «Надзвичайної слідчої комісії з розслідування протизаконних посадових дій колишніх міністрів, головних управителів та інших вищих посадовців як громадянських, так і військових та морських відомств». Головою цієї комісії з правами замміністра юстиції був призначений адвокат Н. Муравйов, безпартійний соціяліст. Комісія мала суто юридичний характер. Її мета полягала в тому, щоб викрити злочини вищих представників царської влади щодо порушення низки державних постанов і тим самим додати юридичні підстави до мотивів усунення царського режиму. Слідчі матеріяли передбачалося опублікувати, для чого була потрібна попередня редакторська обробка. Таким чином, з початком травня 1917-го року на роботу до вищезгаданої ЧК на посаду редактора був прийнятий поет А. Блок.

У тому ж 1917-му році нарком освіти А. В. Луначарський запросив до Смольного представників інтеліґенції, які бажали б співпрацювати з молодою радянською владою. Прийшли: той самий поет-символіст А. Блок, футурист В. Маяковський, новатор В. Мейєрхольд, експресіоніст Н. Альтман та імажиніст Рюрик Івнєв (Михаїл Алєксандрович Ковальов). Пізніше Р. Івнєв став навіть особистим секретарем А. Луначарського.

«До речі — дуже характерна річ: величезна кількість всіляких невдах від мистецтва на високих постах Радянської Росії, — значив з цього приводу Г. Іванов. — Мабуть, не буде перебільшенням згадка про те, що вікопомний саботаж „всієї Росїі“ в 1917 році був перерваний, як вода рве греблю, саме цими людьми, котрі так довго й злісно чекали влади й сили, що „належали їм за правом“». Але не самої лише влади чи слави прагли інтеліґенти-невдахи, тікаючи під захист нової влади. Невтішну діягнозу їхньої попередньої діяльности поставив молодий лікар і майбутній письменник М. Булґаков у листопаді 1919-го року:

«Треба буде платити за минуле тяжкою працею, суворими злиднями життя. Платити як у переносному, так і в буквальному сенсі слова.

Платити за безум березневих ночей, за безум днів жовтневих, за самостійних зрадників, за розбещення робітників, за Брест, за безумне користування верстатом для друкування грошей… за все!

І ми заплатимо.

І лише тоді, коли буде вже надто пізно, ми знову почнемо щось створювати, щоби стати повноправними, щоби нас знову впустили у версальські зали.

Хто побачить ці ясні дні?

Ми?

О ні! Наші діти, може, а може бути, й онуки, оскільки розмах в історії широкий і десятиліття вона „читає“ так само легко, як окремі роки.

Тож ми, представники нещасливого покоління, помираючи жалюгідними банкротами, змушені будемо сказати своїм дітям:

— Платіть, платіть чесно і завжди пам’ятайте про соціяльну революцію!»

Пізніше для багатьох інтеліґентів в СРСР 1920—30-их років питання свідомого вибору стосунків щодо влади просто не стояло, оскільки дуже швидко виявилося, що це була «своя» влада: хамська, колективістська, бюрократична. Звісно, тій більшості протистояла інтеліґенція, що вряди-годи могла змінювати стратегію стосунків влади, як-от, наприклад, М. Хвильовий з його гаслом «Европа чи Просвіта?», висунутим в часі горезвісної «літературної дискусії», але вона завжди являла собою той самий «прошарок», тож історія в цей період аж ніяк не зупинялася.

У перші роки після встановлення радянської влади в СРСР і, зокрема, в Україні інтеліґенція розподілялася на дві категорії: стару й нову. Стара інтеліґенція, що утворилася ще до «революції», спочатку чисельно переважала, складаючи основну частину кваліфікованих кадрів. Її політично активна частина або загинула в роки громадянської війни, подалась або добровільно, а чи вимушено до еміґрації. Ті, хто залишився на батьківщині, в основному були політично пасивні. До більшовицької «революції» вони могли мати різні погляди, від помірковано лівих до правих: одні з них не прийняли її з самого початку, інші навпаки — вітали. Але майже вся стара інтеліґенція до початку 1920-их років неґативно ставилась до нового ладу, не приймаючи нову систему цінностей. «Мене запитали, як я ставлюся до Радянського Союзу, — згадувала шляхетна І. Голіцина своє ув’язнення 1923-го року. — Знати про нього нічого не хочу, доки ваш огидний уряд при владі, — відповіла я. А на питання, чи хотіла б я змінити уряд, відповіла, що взагалі вважаю його не за уряд, а за купку бандитів, які захопили владу. — І що б ви зробили з ними, якби ваша воля? — Повісила би багатьох з них на найближчому стовпі. — Чудово, — мовив слідчий із холодною посмішкою. — Усе це буде записано, і ми продовжимо слідство, як і належить».

Однак політично пасивні інтеліґенти і не мріяли про активну чи будь-яку іншу боротьбу. Меншість пасивно пручалася, йдучи на бойкот, саботаж, а чи на «внутрішню еміґрацію». Так, у статті про вищезгаданого автора «Білої ґвардії» М. Булґакова в «Літературній енциклопедії» 1929-го року зазначалось: «Булґаков увійшов у літературу з усвідомленням загибелі своєї кляси та необхідністю пристосуватися до нового життя… Завдання автора — моральна реабілітація минулого. Весь творчий шлях Булґакова — шлях клясово-ворожої щодо радянської дійсности людини. Булґаков — типовий виразник тенденцій „внутрішньої еміґрацїі“».

Михаїл Булґаков

Проте були й такі, які боляче переживали розрив із старим життям, намагаючись, тим не менш, зрозуміти й навіть виправдати нову епоху, а також за можливости знайти застосування своїм «колишнім» чеснотам, або забути про них. «И до чего хочу я разыграться — / Разговориться — выговорить правду — / Послать хандру к туману, к бесу, к ляду, — / Взять за руку кого-нибудь: будь ласков, — / Сказать ему, — нам по пути с тобой…», — запобігав О. Мандельштам.

Зазвичай вищезгадані пошуки інтеліґенції свого місця у «новому» житті мали вигляд галянтерейно-речового «патріотизму» та «солідарности» з новим клясом «радянських» людей. Адже допіру саме таким був кастовий розподіл на суспільні верстви населення. «Я бачила одну дівчину, стрижену, в шкіряній куртці, від неї відгонило молодістю, вірою, — нотувала в щоденнику 1924-го року пересічна московська обивателька. — Таким, як вона, належить життя, а нам нічого». «Я вчора зустрів гурт червоноармійців, осіб із двадцять, вони чекали на трамвай. У деяких були мандоліни, балалайки, гітара, троє мали автомати, дехто кулемети „Максим“, в одного протитанкова рушниця і ящики з набоями. А в одного мішок з книжками, а під пахвою наш альбом „Червона Армія“. Як зворушливо! Я стояв поруч із ним, а альбом був затяганий, бойовий. Значить, ми потрібні навіть минулим», — бадьорився А. Родченко, листуючи до дружини. «Цей рік — рік нових речей, — тішився К. Чуковський 1925-го року. — Я нову ручку вмочаю в нову чорнильницю. Переді мною цокотить новий годинничок. У шафі я маю новий костюм, а на вішалці нове пальто».

Справді, дехто з інтеліґенції бачив причину своєї відірваности від ритму нового життя саме у побутовій невлаштованості. «І все могло бути інакше, якби взяти себе в руки, — мучився Ю. Олєша. — Якби інша квартира, скажімо, ванна, душ, велике дзеркало, коробочки для запонок, краваток… Гімнастика, раннє прокидання… Або закордонна поїздка… погляд на европейця… Це могло б змінити». До речі, проблему «пролетарської» ґардероби в становленні «нового» світогляду вбачало чимало представників як «старої», так і «нової» інтеліґенції. «Треба придбати проклятого капелюха, оскільки в кепці ходити не можна, тому що в ній жаден француз не ходить, через що на мене всюди дивляться незадоволено, вважаючи, що я німець», — бідкався фотограф-лефовець А. Родченко у паризькому відрядженні 1925-го року. «Справлю собі пальто. Куплю нову кепку і нарешті почну „ухаживать“ за женщинами», — виголошував український радянський драматург М. Куліш у 1928-му році.

Так само великі «інтеліґентські» надії часом покладались на зміну радянського топосу на закордонний. «А можливо, просто потрібне мені технічно багате сяйливе місто, яким манить мене Захід, — мене, що бачить сірий паркан, злидні, російські затхлі літери у світі, де будується соціялізм?» — вагався Ю. Олєша. Натомість А. Родченко значив: «І — мабуть, так, а не інакше, — все через те, що все воно чуже й легковажне, ніби з паперу, і працюють і роблять багато гарних речей, але навіщо? Носи капелюх і комірці, і будеш як усі, а не інакше». Зрештою, не в «кепках» чи «капелюхах» і тим паче не в спокусливому «Заході» або чужорідному для інтеліґенції «соціялізмі» полягала суть декадентсько-різночинської справи, але в природі самої людини, особливостях «національного» характеру тощо. «Приїхавши з гуртом радянських письменників до Парижу на міжнародну виставку, я першого ж дня програв у якомусь кублі всі свої гроші», — згадував Ю. Олєша. Мовляв, «як тяжко живе тридцятилітній інтеліґент в епоху великого будівництва».

Що ж до «тридцяти років», то в цьому випадку так само важила «декадентська» натура будь-якої інтеліґенції, що заходила в стосунки хоч із владою, хоч із самим життям, виказуючи власну «двоюрідність». «Адже ж існують на світі люди, які ніколи не хворіли чимось гіршим за інфлюенцу, і до сучасности пристебнуті якось збоку, на зразок котильйонного значка, — значив О. Мандельштам. — Такі люди ніколи не відчують себе дорослими, і в тридцять років усе ще чогось вимагають. Ніхто й ніколи з ними особливо не панькався, але вони розбещені, ніби завжди отримували академічну пайку із сардинками й шоколядом. Це плутаники, що знають лише одні шахові ходи, але все ж таки пхаються до гри, щоби поглянути, як воно вийде.

Їм би все життя прожити десь на дачі у добрих знайомих, слухаючи дзенькіт чашок на бальконі, довкола самовару, поставленого шишками, розмовляючи з продавцями раків і листоношею».

«Мабуть, саме таких панів бачив перед собою Чехов — зануджених життям панів, які ще гадають, що вони люблять попоїсти, які ще вважають себе диваками, а насправді…», — підказував Ю. Олєша. «Люди знають про своїх далеких родичів із „різночинного“ далеку, але слабка обізнаність в галузі надбудов штовхає їх в обійми „дворянських“ мерців», — уточнював як було «насправді» Н. Чужак в «Літературі життєбудови». «Їх сприйняття — це точка зору дачників на прогулянці», — і собі значив про «двоюрідний» люд теоретик ЛЕФа С. Третьяков. «Маса радісно й вільно всовується у процес творчости, — підтримував його вищезгаданий колеґа Н. Чужак (Насімович). — Читачу-обивателеві потрібні дві речі: відпочинок і забуття». «Абсолютно зрозуміло, що публіка хоче головним чином смішного, — погоджувався Ю. Олєша. — Вона жадно чекає його й реаґує навіть на його тінь». З цього угодовського приводу Б. Пастернак віршував: «Что мне сказать? Что Брюсова горька / Широко разбежавшаяся участь? / Что ум черствеет в царстве дурака? / Что не безделка — улыбаться, мучась?»

Ситуація з інтеліґентською «роздвоєністю», політичною «короткозорістю» та «недалекоглядністю» була характерна також для УСРСР. «На межі двох діб неминуче з’являються люди, що зависають якраз на грані, звідки видно далеко назад і ще далі вперед. Отже, вони слабують на хворобу, якої люди жодної партії ніколи не прощають — на гостроту зору. Найкращі слуги життя — засліплені і підсліпуваті. Вони бадьоро йдуть уперед, бо бачать те, що їм здається», — вважав В. Підмогильний, автор «симптоматичного» роману «Місто». Одним з таких, як на думку І. Бабеля, був А. Керенський, якого він зобразив в оповіданні «Лінія і колір».

«— Ви короткозорий, Олександре Федоровичу?

— Так, я короткозорий.

— Потрібні окуляри, Олександре Федоровичу.

— Ніколи.

Тоді я мовив з юнацьким захватом:

— Ви не тільки сліпий, ви майже мертвий. Лінія, божественна межа, володарка світу, вислизнула від вас назавжди. Ми ходимо з вами зачарованим садом, неуявним фінським лісом. До останньої хвилини ми не знатимемо нічого кращого. І ось ви не бачите закрижанілих і рожевих країв водоспаду, отам біля річки. Похила верба над водоспадом — ви не бачите її японського різьблення. Червоні стовбури сосон обсипані снігом. Зернистий блиск роїться в снігах. Він починається мертвотною лінією, приліпленою до дерева, і на поверхні, хвилястій, як лінія Леонарда, увінчаний відображенням палаючих хмар. А шовкова панчоха фрекен Кірсті та лінія її дозрілоі ноги? Придбайте окуляри, Олександре Івановичу, заклинаю вас.

— Дитинко, — озвався він, — не витрачайте пороху. Полтинник за окуляри, це — єдиний полтинник, що я збережу. Мені не потрібне ваша лінія, низька, наче дійсність. Ви живете не краще за вчителя тригонометрії, а я охоплений дивами навіть у Клязьмі. Навіщо мені ластовиння на обличчі фрекен Кірсті, коли я, заледве бачачи її, вгадую в цій дівчині все, що хочу вгадати? Навіщо мені хмари на цьому чухонському небі, коли я бачу бурхливий океан над моєю головою? Навіщо мені лінії — коли я маю кольори? Весь світ для мене — гігантський театр, в якому я єдиний глядач без бінокля. Оркестр грає вступ до третього акту, сцена від мене далеко, як уві сні, серце моє пухне від захвату, я бачу пурпурний оксамит на Джульєтті, ліловий шовк на Ромео і жадної фальшивої бороди… І ви хочете осліпить мене окулярами за полтинник…»

Сєрґєй Третьяков. Фото А. Родченка. 1928 рік

Загалом політична «короткозорість» була найбільш «помітна» в літературі 1920—30-их років. «Для психологічного роману головне — це людина не на своєму місці», — значив В. Шкловський у «Злочині епігона». «Він найупертіший хранитель сиґнатурок тих часів, коли роман писався і десять, і двадцять років, і коли поміщики ще каталися в бричках», — підтримував колеґу Н. Чужак в «Досвіді навчання у класиків».

Адже за «нових» часів залишалося чимало Манілових з «двоюрідного» люду Революції. «Існую на світі лише я, і моя тінь, і аркуш зі мною, і кішка, яку я хочу погладити. Решта — видумка письмаків, маніяків і вождів», — переконував Ю. Олєша. Зауважмо, що існували такі настрої за лефівських часів 1920-их, коли дореволюційна «поміщицька» дійсність була «шаблоном» і «болотом», які слід було всіляко «порушувати». У такий спосіб, як гадали теоретики ЛЕФу, буде знищена вікова межа між мистецтвом і дійсністю. Тепер стало можливим принципово нове мистецтво — «мистецтво-життєбудова». «Саме практичне життя мусить бути офарблене мистецтвом», — стверджував С. Третьяков. Розчинившись у «живому» житті, мистецтво мусило скасувати розподіл суспільства на творців і споживачів, як вважали діячі ЛЕФу.

Отже, поки теорія «мистецтво-життєбудова» не була майже забута наприкінці 1920-их, будучи заміненою на теорію «літератури факту», вищезгадані «двоюрідні» мрійники вважалися за неминуче явище перехідної доби. Таким «дозволеним» чином їхнє «радянське» антиміщанство несамохіть приймало форму богеми, будучи насправді вираженням тонкого, рафінованого егоїзму. «Двоюрідним» людям з офіціозу нової влади, так само, як «попутникам», треба було конче довести начальству, що ідеал, якому вони служать, є народним ідеалом. Ба більше того — що він має антиінтеліґентське спрямування. «У нас є спеціяльність — інтеліґент, — виголошував Ю. Олєша. — Це той, хто сумнівається, страждає, роздвоюється, бере на себе провину, розкаюється і точно знає, що таке подвиг, совість і т. п. Моя мрія — кинути бути інтеліґентом».

Отже, такими були намагання інтеліґенції стати на шлях соціялізму, долучитися до нового часу, відчути його ритм, стати корисним у побудові нового суспільства тощо. О. Мандельштам віршував з цього приводу: «Пора вам знать: я тоже современник, / Я человек эпохи Москвошвея, / Смотрите, как на мне топорщится пиджак, / Как я ступать и говорить умею! / Попробуйте меня от века оторвать, / Ручаюсь вам — себе свернете шею!»

До речі, щодо велемудрого лікаря М. Булґакова з його монархістськими діягнозами «новому» життю вільно буде зауважити те, як в його п’єсі «Дні Турбіних» (1926), розкритикованій пресою, але уподобаній І. Сталіним і через це з успіхом поставленій — на відміну від недодрукованого й затаврованого роману «Біла ґвардія» (1924), — авторове трактування «революційних» подій кардинально змінюється. І то лише за два роки, що відокремлювали в часі створення обох одіозних творів М. Булґакова! У виставі МХАТу за сценою співали «Інтернаціонал», але фінал «Дні Турбіних» і без цього акценту був очевидний: дехто з «монархістського» осередку героїв погоджується на участь у новій історичній п’єсі.

Таким чином, будучи замисленим М. Булґаковим як метафізичний, згаданий фінал переводив усю подальшу творчість опального автора до галузі конкретної історії, зближуючись із проблематикою радянської літератури 1920-их років. Найперший критик російської еміґрації в Париж поет Г. Адамович, зауваживши в «Днях Турбіних» толстовські впливи, був поблажливий у своєму відгуку 1927-го щодо М. Булґакова, зазначивши: «Але з височин, звідки йому відкривається вся „панорама“ людського життя, він дивиться на нас із сухуватою і доволі сумною усмішкою. Безперечно, ці височини настільки значні, що на них зливаються для ока червоне й біле — у кожному разі, ця різниця вже не має значення». Натомість другий критик і теж поет В. Ходасевич виявився більш прозірливим, зауваживши 1931-го року щодо роману «Біла ґвардія» М. Булґакова: «Отже, особистий моральний рівень людей, що складають білу ґвардію, доволі високий. Але ось тут, зазначивши це, автор завдає білій ґвардїі добре вирахуваного удару, цілком погодженого з тим, ще належить про неї говорити й думати в СРСР. Біла ґвардія гине ні тому, що складається з поганих людей з поганою метою, але тому, що жадної справжньої мети й жадного сенсу до існування вона не має. Така центральна, керівна думка Булґакова. Всі події у п’єсі показані автором як останні корчі приреченого світу, що тоне, не маючи в ім’я чого жити й не вірячи у свій порятунок».