Pathos der Distanz

І смішними стануть герої померлі, як дохлі курчата, поховані дітьми в бонбоньєрках з монпансьє.

Олекса Слісаренко. Царівна останнього

Надія лиш на вас, завзятці юнаки та юначки, лицарі ордену синьо-жовтої рути, бо батьки ваші просрали Україну, сидячи ціле життя навкарачках за червоною клунею партії, ніколи не змінять Радянського Союзу, зрадили Україну навіки!

Юрій Тарнавський. У ра на

…Із зарозумілих просторікувань членів харківського Літературного ярмаркому назагал знати, що український футуризм намагався знайти форми уречевлення всього, що виступало як не-речове, психічне. Але в героїчному часі 1920-их років він ставив щодо цього тільки перші кроки. Мріялося: стануть наші герої колись, як атлети на великому олімпійському стадіоні Майбутнього… Втім, слід зауважити, що навіть ті, що поставили були в ньому ногу, другою завжди намацували бодай подоби компромісу.

«Червона Фіра»: С. Жадан, Р. Мельників, І. Пилипчук. Харків, 1993 рік

Непрості були ті справи, що переходили у тогочасній літературі «братніх» народів під московський акомпанемент. Посутня була хіба українська критика, що так, між іншим (оскільки, як вважав С. Єфремов, «футуризм бо не до історії письменства належить»), значила про лідера тодішніх ворохобників: «Семенкова поетика взагалі якось раком повзе, коли її порівняєш з поетикою російських футуристів». Але нехай уже риба буде рак: за першість саме в українській футуристичній поезії сперечаються герої «Історії українського письменства» з-під пера згаданого С. Єфремова, а саме — Василіск Гнєдов (зб. «Небо-копи», 1913) та Михайль Семенко (зб. «Дерзання», 1914). Відтак саме за Маяковським «наші футуристи увесь час жорстоко воювали та обкрадали його», не залишає нас у святому спокої критика 1930-го року. Ну й звісно, що в того асенізатора-водовоза російської поезії й шило голило, а наша й бритва не бере…

Саме така характеристика найбільш властива для початків «українського» футуристичного світогляду, чиї першоджерела слід таки шукати в італійському фашизмі, що його виплекав футуризм. Недаремно друкований орган «Пролітфронту», біля якого після розгрому ВАПЛІТЕ купчилися прибічники М. Хвильового, помістив у 3-му числі за 1930 рік статтю під назвою «Фашизм і футуризм», підписану Варварою Жуковою. Автор статті, а саме — К. Буревій (що в силу власної одіозности внаслідок ще й авторства персонажу Едварда Стріхи ховався за неоковирним псевдонімом), полемізує зі статтею Г. Калицького «Українська література в світлі націоналізму», надрукованою в «Розбудові нації» за березень-квітень і травень 1929 року. В статті Варвари Жукової чітко пояснюється, що «Розбудова нації» — це видання Проводу українських націоналістів, що перебуває за кордоном. У такий спосіб під виглядом полеміки зі статтею одного з еміґраційних українських літературознавців автор з «Пролітфронту» свідомо інформував про факт існування закордонного центру ОУН. До речі, не дивно, що В. Жуковою розглянуті саме ті числа «Розбудови нації», в яких були надруковані постанови Конгресу українських націоналістів про ідеологію і програму ОУН. Таким чином, знову під маскою цитат і полеміки — наче за славних часів «Нової Ґенерації» 1927—28 pp. — розвінчаний Стріха-Буревій подавав до відома східноукраїнського читача факт існування націоналістичної організації.

Отже, вищезгадані проблематичні питання щодо «футуризму» й «фашизму» висвітлюють, хоч як дивно, одразу декілька позицій у справі української поезії. Причому достеменно «справі», оскільки «пойео» з італійської — «робити», «уміти будувати».

Як на думку критики вже нинішнього часу, втішає дедалі інтенсивніший прихід у літературу народжених у містах, і цей симптоматичний процес триває не від сьогодні (бо ж традиційним, звичайним для нашої культури було сільське походження її творців). Згадується це не для того, щоби пройтися полегшено звиклими стежками аналогій, а щоб багато в чому для самих себе пізнати зовсім інше явище на ймення ну хоч би й «Червона Фіра» — харківське поезомалярське футуристичне угруповання 1990-их років, чиїм учителем, зокрема, був колишній поплічник М. Семенка, харківський поет-філософ В. Гаряїв.

Критика згаданих «незалежних» часів — наче одіозна критика 1920—30-их — вважала, що в шуканнях неофітів важить те, як принципово вони «одгетькуються» від т. зв. фолкльорно-пісенних традицій нашої поезії, занапащених профанацією, і пристають натомість до інших. Скажімо, до переосмислення досвіду футуристів. Так, на презентації «Червоної Фіри» в грудні 1992-го року декламувалась цитата з «Вальдшнепів» М. Хвильового: «— А за те я його ненавиджу, що саме Шевченко кастрував нашу інтеліґенцію. Хіба це не він виховав цього тупоголового раба-просвітянина, що ім’я йому легіон? Хіба це не Шевченко — цей, можливо, непоганий поет і на подив малокультурна й безвольна людина, — хіба це не він навчив нас писати вірші, сентиментальничати „по-катеринячи“, бунтувати „по-гайдамачому“ — безглуздо та безцільно — й дивитися на світ і будівництво його крізь призму підсолодженого страшними фразами пасеїзму? Хіба це не він, цей кріпак, навчив нас лаяти пана, як-то кажуть, за очі й пити з ним горілку та холуйствувати перед ним, коли той фамільярно потріпає нас по плечу й скаже: „а ти, Матюшо, все-таки талант“. Саме цей іконописний „батько Тарас“ і затримав культурний розвиток нашої нації і не дав їй своєчасно оформитись у державну одиницю.

Дурачки думають, що коли б не було Шевченка, то не було б і України, а я гадаю, що на чорта вона й здалася така, якою ми її бачимо аж досі… бо в сьогоднішньому вигляді з своїми ідіотськими українізаціями в соціяльних процесах вона виконує ролю тільки тормоза».

На відстані наслідуючи патос 1920-их, «незалежного» 2004-го року вже колишній лідер відгримілої «Червоної Фіри» С. Жадан у передмові до збірки новітньої харківської поезії так само задерикувато значить: «Що в цій антології найкраще? Найкраще в ній те, що в цій харківській антології немає жадної згадки про пам’ятник Шевченку, жадної згадки про Сковороду, про будинок „Слово“, будинок Блакитного, могилу Хвильового та інші ритуально-похоронні місця». До речі, щодо поезій самого С. Жадана, то доречною буде згадка його кумира М. Семенка, котрий значив у 1914-му році: «Ей ти, чоловіче, слухай сюди! Та слухай же — ти, чудовий цілком! Я хочу сказати тобі декілька слів про мистецтво й про те, що до нього стосується — тільки декілька слів. Немає нічого ліпшого, як розмовляти з тобою про мистецтво, чоловіче. Я берусь руками за боки й регочусь. Я ввесь тремчу від сміху — вигляд твій чудовий, чоловіче! Ой, та з тобою ж пекельно весело!

…Ах, з тобою страшенно тоскно… Я не хочу з тобою говорити. Ти підносиш мені засмальцьованого „Кобзаря“ й кажеш: ось моє мистецтво. Чоловіче, мені за тебе соромно… Ти підносиш мені заяложені мистецькі „ідеї“, й мене канудить. Мистецтво є щось таке, що тобі й не снилось. Я хочу тобі сказати, що там, де є культ, там немає мистецтва. А передовсім воно не боїться нападів. Навпаки. В нападах воно гартується. А ти вхопивсь за свого „Кобзаря“, від якого тхне дьогтем і салом. І думаєш, що його захистить твоя пошана. Пошана твоя його вбила. Й немає йому воскресіння. Хто ним захоплюється тепер? Чоловік примітивний. Як раз вроді тебе, показчиком якого є „Рада“. Чоловіче. Час титана перевертає в нікчемного ліліпута і місце Шевченкові в записках наукових товариств. Поживши з вами, відстаєш на десятиріччя. Я не приймаю такого мистецтва. Як я можу шанувати тепер Шевченка, коли я бачу, що він є під моїми ногами? Я не можу, як ти, на протязі місяців витягувати з себе жили пошани до того, хто, будучи сучасним чинником, є з’явищем глибоко відразливим. Чоловіче. Я хочу тобі сказати, що в сі дні, коли я отеє пишу, гидко взяти в руки нашу часопись. Якби я отеє тобі не сказав, що думаю, то я б задушився в атмосфері вашого „щирого“ українського мистецтва. Я бажаю йому смерти. Такі твої ювілейні свята. Отеє все, що лишилося від Шевченка. Але не можу й я уникнути свого святкування.

Я палю свій „Кобзар“».

Відтак саме на органічну щирість такого «переродження» свого часу вказувала вищезгадана одіозна критика 1930-их, подаючи за взірець історію про те, «як Семенко почав перефарбовувати свою кофту на червоний колір», а тодішній Семенків апологет О. Корж підтримував заклик свого вчителя від 1914-го року, виголошуючи у власній поезії «Хоробрий товариш» 1929-го року: «І я так само, / одверто / скажу за М. Семенком: / що нині / є / під моїми ногами / Тарас Григорович / Шевченко. / Не поет і не революціонер, а / мітичний / батько-божок».

Отже, такий поетичний Картаген, що до нього повинні щоразу приходити сучасні творці-городяни, не витримує, як бачимо, й узагальненої тут сільської критики, оскільки таким «приходом» мусить керувати винятково елітарний, не на громадських засадах, підхід, що будь-яким «державним» речникам нашого письменства про це ніколи не ходило. Це означало б суто по-донцовськи «зуміти сказати „ні“» правлячому режимові.

Свого часу згаданий С. Єфремов пророчо вказував українському читачеві на появу «надлюдини з Кибинець», як він визначив М. Семенка, бідкаючись з тих його «роблених поз, силуваних усмішок, прибраних жестів, удаваної манірности, що загалом складало враження по-хуторянському ординарного, нещирого штукарства». І це дивно, адже коростяве порося, як знати, дарма чесати, і з пролетарського хама не вийшло українського пана. Хіба що в одній, окремо взятій республіці Рад.

Зрозуміло, що нігілізм тієї самої «Червоної Фіри», як і горопашного М. Семенка, — лише суспільний ритуал, накинутий міською, зазвичай неукраїнською культурою — без огляду на те, чи має він при цьому якийсь глузд, а чи не має. Знати, що з часом об’єкти нігілізму повинні змінюватися, а сам нігілізм — це вабливий метелик усіх міських інтеліґентів з селянським корінням, проте в його примхливім харківськім леті немає місця для геніального (італійського або французького) призвілля, асоціяцїї переливів, обертонів тощо. Натомість існує те, що показує нам футуризм як 1920-их, так і 1990-их років, а саме — нерішучий контур фігури, вододіл між замислом і зрадливим радянським чи вже «незалежним» оточенням. Загалом мистецтво, як значив Б.-І. Антонич, не відтворює дійсність і не перетворює її, як того хочуть інші, а лише створює окрему дійсність. Тож, сприймаючи довколишній світ крізь призму антиукраїнського нігілізму 1920—1990-их років, футуристи подмухом сміху або бурею неприхованого сарказму намагалися зруйнувати поезію, але самий процес руйнації ставав поетичним.

Утім, як для футуристів 1920-их, розвінчаних геніальним Е. Стріхою, так і для їх нащадків з «Червоної Фіри» 1990-их трагікомічна біда полягала в тому, що її творцям бракувало волі до пародії. Адже пародія — це щось таке, що спроможне утворювати потрібну дистанцію до предмета, вільно поводячись з матеріялом за певною вподобою. Відтак згадаймо, що поява мітичного Едварда Стріхи на шпальтах Семенкової «Нової Ґенерації» 1927-го року була свідомою сил пародією на тодішній харківський, «офіційний» футуризм. До речі, вже значно пізніше згадане місто несамохіть виплекало було когорту місцевих «шістдесятників» (А. Вєрнік, В. Мотріч, Б. Чічібабін), що перегодом виросла на образ поетичного дисидентства, тоді як кожен з них мав свою головну проблему: дістатися Москви у власному «южноруському» леті. Варто додати, що «неоклясичний» Харків не став властиво нічим (тодішні московські поети, наслідуючи акмеїстів на кшталт О. Мандельштама, несвідомо пародіювали Ф. Тютчева й А. Фета) — став просто собі вправним «чистовиком», бо не наважився (це було б щось неуявленне!) по-мистецькому пародіювати своїх «старших братів».

Отже, на що страждав український футуризм 1920-их років? Виявляється, він страждав на брак у своїй поставі чіткої пролетарської лінії. «В мистецтві оперували лише основними питаннями марксизму і ще й досі ніхто не приклав ленінізму до мистецтва», — проголошував М. Семенко 1924-го року. Чим було зарадити такій «катастрофі», коли вже всі зади повторені, а на нові рубежі ще не вийшли? Правильно, слід було вдаватися до «автоекзекуцій».

Проти кого й чого боролися і борються футуристи? Проти «замикання розвитку культури в рямці провінційних інтересів». Ніґілізм-бо зазвичай з’являється передусім тоді, коли зникають наші божища. «Европеєць / з ніг до голови, / улюбленець / ґранд-дам і панночок — / Ви / часто рвали / аристократичних / пристойностей / пута / і на Хрещатику / розмовляли / з проститутками. / Дотепний богемець, / передовик, / член товариства „Мочиморд“. / Ви тепер / були б опудалом, / як і ми, / для всіх / просвітянських орд!» — значив Ґ. Шкурупій у «Моїй ораторії» 1930-го року щодо Тараса Шевченка.