Під огнем степової свободи

Під огнем степової свободи

Колись в полеміці зі мною писав Хвильовий, що «коли треба буде», то «ми знайдемо місце» таким добродіям «в штабі Духоніна».

Д. Донцов

«Шановний пане Маланюче, ми ще зустрінемось в бою!», — і собі, слідом за М. Хвильовим, гукав В. Сосюра в поемі «Відповідь» 1927-го року, «забуваючи», що факт можливої зустрічі двох поетів, а в часі громадянської війни — бравих вояків, підпадає під сумнів з огляду на те, що обидва знаходились по один бік барикад. Хоч невідомо, чи в таких уже добрих стосунках, в яких була тодішня урядова армія УНР, сотником якої виступав Є. Маланюк, з певними «народними» силами, котрі заслуги своїх прихильників визначали не інакше як подарунками з одіозними написами на кшталт «Володьці Сосюрі від Махна».

Володимир Сосюра

Можна зазначити лише, що надалі можливість «спіткання» відсувалась у невизначене майбутнє, бо шляхи Є. Маланюка пролягли спочатку до Польщі, а потім до Чехо-Словаччини (1922 p.). Банди Махна, як знати, були розбиті у серпні того ж року.

На невідомий йому Сосюрин виклик Є. Маланюк зміг би відповісти власним рядком 1917 року: «І все ж таки начальний дух — Любов!» Але не будемо підтасовувати факти, ілюструючи їх влучними цитатами, бо сам Маланюк завше був проти сентиментальности й мелодраматизму в творчості, вважаючи, що «відходить дрібне, неістотне, мале і пусте…» Зрештою, колишній вояк згодом сам знайшов філософське спростування, хоч і не вирішення, цієї проблеми, написавши у сумнозвісному 1933-му році: «Ані шаблі, ані ножа / Не схрестити в останнім герці! / Та ж камінно-мертва душа, / Те ж безлюбе і чорне серце…»

До цього часу, ще на початку 1920-их років, Є. Маланюк, перебуваючи в еміґрації, встигає видати поетичні збірки «Стилет і стилос» (1925) і «Гербарій» (1926), після чого потрапляє під жорстоку критику в Україні як «поет державотворчих концепцій». Його щире бажання виборсатися з комплексу «малоросійства», анархізму, браку національної дисципліни й організації в перевазі чуттєвості над інтелектом тощо, з чого тішились діяспорні літературознавці, дало можливість радянській критиці назавжди приклеїти до поета ярлик «українського фашиста».

Євген Маланюк

Щоб зрозуміти зумовленість безлічі мотивів неприйняття творчости цього митця, треба згадати про її першоджерела. Адже тією силою, що наснажувала й надихала Є. Маланюка, були ідеї Дмитра Донцова. На той час ім’я Донцова, з огляду на його волюнтаристську ідеологію авторитарности, було для української критики — а отже, для читацького загалу так само — символом відвертого фашизму.

Задля остаточного заполітизування Є. Маланюка було долучено ще й факт його співпраці з «Літературно-науковим вісником», який Д. Донцов відродив у Львові 1922 року. Напевно, для того, щоб (за виразом тогочасної критики) «підривати невеселе й невеличке кострище продажного фашизму». Насправді ж довкола цього видання заснованого на початку століття І. Франком, згуртувалися проґресивні українські сили, творчість яких мала виразний політичний і художній напрям, що, звичайно ж, не співпадав з радянською ідеологією. Через певну жертовність цього середовища згодом було віддано на поталу тій самій вульґарно-соціологічній ідеології таких митців, як В. Бобинський, М. Ірчан та І. Крушельницький, котрі, виїхавши на Велику Україну будувати «світле майбутнє», були фізично знищені.

Отже, в Україні твори Є. Маланюка не друкувались, і робилося це з огляду на те, що його поезії могли мати великий вплив на читача. Натомість і вплив, і читацька любов, і молодечий запал («ми ще зустрінемось в бою») мали інші поети. А саме ті, хто зазвичай щиро, з каяттям і гордим переконанням у правоті свого кінцевого вибору «цілували пантофлю папи». Тож Володимир Сосюра вже у 1926-му році міг цілком упевнено сказати: «Я — відомий вкраїнський поет». А М. Зеров з гіркотою підтвердив, що «серед пролетарських поетів він (В. Сосюра. — І. Б.-Т.) може, найчистіший своєю ідеологією…»

Натомість Є. Маланюк був відомий лише ортодоксальній радянській критиці, маючи смертні гріхи в очах літературного начальства з соціялістичного раю — мотиви гніву, жалю й болю до зруйнованої Української Держави та пригнобленої нації. Такий собі «духовний Квазімодо», як назвав його критик Я. Савченко.

З приводу заочної полеміки вільно буде припустити, що згаданий критик писав про поета-вигнанця, добре знаючи його доробок, що лягав на стіл для «ідеологічного» опрацювання. Натомість В. Сосюра того доробку не знав, всліпу відповідаючи суперникові й керуючись лише оцінками радянської критики, в чому згодом сам признавався.