Загартоване плужанство чи плужне гартованство?

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Загартоване плужанство чи плужне гартованство?

Що ж таке пролетарська поезія і взагалі мистецтво? На цьому питанні зламали зуби всі, хто брався розв’язати його. Розв’язувати ж його не треба. Треба взяти готову відповідь пролетаріяту й не слухати інтеліґенції.

А. Платонов

Гарний смак нашої інтеліґенції укорінений набагато слабше за несмак нашого народу.

Бертольд Брехт

Ставлення української інтеліґенції 1920~30-их років до народної, чи пак «низької» культури завжди було амбівалентне. З одного боку, тогочасні футуристи любили погратися в жорстокий міський романс, ніби як пародіюючи свого нещодавнього кумира І. Сєвєряніна, а насправді виявляючи в цьому «викривальному» жанрі ту карикатурну «дійсність», що її не вистачало культурі більш витонченій, «пролетарській». З іншого боку, відчуття неприємної вульґарности, присутньої у тогочасному пролеткульті, переслідувало навіть самих його творців. «Пролетаріят ще не встиг виробити свою естетику, — виправдовувався О. Брік 1919-го року. — Проблема мистецтва ще не піддавалась його революційній критиці. Тепер, коли довелося також у цій галузі насаджувати свою диктатуру, в пролетаріяту не виявилось необхідних ідеологічних передумов».

На початку 1920-их років в Україну прибувають з Москви інструктори Всеросійського центрального пролеткульту на чолі із завідувачем Федоровим-Новицьким з метою відкриття Українського бюра. Виступивши з доповіддю, московський гість, звичайно ж, по-хазяйськи зазначив, що «з перемогами на фронтах ми ще не зовсім здолали буржуазію, що залишається міцна завдяки власній культурі, яка спроможна захопити, роздрібнити, розпорошити пролетарські сили». Так само вірнопіддано озвалося українське начальство, зазначивши, що «ідеї пролетарської культури були зовсім незнайомі Україні, де робітничо-селянській масі доводилося постійно перебувати під загрозою небезпеки з боку ворогів — денікінців, петлюрівців та ін.» Словом, хоч і викрутилася натоді малоросійська культурна верхівка перед московськими ревізорами, і російський «Пролеткульт» згодом таки не мав великого впливу серед українців, заклопотаних, як зазначалося вище, боротьбою із ворогами та самими собою, але його ідеї сприяли процесові виникнення в Україні масових літературних організацій.

Варто зазначити, що за згаданого часу змагали між собою в ідеологічній придатності до «нового» життя селянський «Плуг», організований у Харкові 1922-го року С. Пилипенком, при якому існувала мережа письменницьких гуртків, котра охоплювала близько 200 письменників і тисячі початківців, і пролетарський «Гарт», заснований 1923-го року В. Елланом-Блакитним, чиї члени уникали ідеї «масовости», вважаючи, що вона призведе до зниження мистецьких критеріїв. Але чому культура міських, себто пролетарських мас неминуче несла на собі печатку вульґарности, якої був позбавлений сільський фолкльор? Невже у цьому був винен самий лише російський «Пролеткульт», який заніс бацилю «масовости» в українську культуру? Навряд чи, адже у самій Росії з пролетарською культурою не дуже склалося.

«Слабка спроба Пролеткульту відстояти незалежність пролетарської культури розбилася об повну ідеологічну непідготовленість пролеткультівців і повне невігластво щодо основних питань мистецтва, — значив О. Брік. — Пролетарські гасла зависли в повітрі, не зрушивши мистецтва ані на крок з його споконвічних позицій».

Але чи існували, спитаймося, ці «позиції», і то не лише в російському суспільстві? Наприклад, зазвичай сільська за своїм походженням українська аристократія ніколи не знала того, що сьогодні іменується цивілізованим поводженням, себто «манерами». Безперечно, вона була духовна, благородна і звитяжна, себто не їла за столом руками і не сякалася в жменю, але яке-небудь княже дурисвітство і сваволя довгий час залишалися ознаками «владної» вульґарности. З часом самодурство потроху зникає, і цей процес, починаючись зазвичай у найбільш привілейованих прошарках населення, поступово поширюється на більш низові соціяльні групи. Тож самодисциплінуючись і потроху дистанціюючись від козацької вольниці, українська аристократія XVII—XIX століть поступово втягується в складні соціяльні зв’язки, що змушують її приборкувати вульґарно-панську чуттєвість. Щонайменше вельможний пан може віддати в солдати якого-небудь придворного поета, але віддубасити несимпатичного йому сусіду йому вже зась. Пряма фізична дія «лихого» пана заміщається складною етикетою символічного поводження з реальним життя [так у оригіналі. — Прим. верстальника], чи пак з «окультуреним» наймитом.

Члени спілки пролетарських письменників «Гарт» (зліва направо): В. Сосюра, В. Блакитний, В. Поліщук, М. Йогансен, М. Хвильовий, В. Коряк, В. Радиш. Харків, 1923 рік

У 1920—30-их роках багато що з «аристократичних» емоцій переноситься до сфери художніх ілюзій. Слово не завжди стає ділом, але встигає стати моделлю «пролетарської» поведінки. Так само, як за часів звитяжного лицарства новопостала придворна культура дворян-намісників не в останню чергу формувалась під впливом лицарського роману, а згодом так само був виплеканий кримінальний роман, що і в інших формах відображав порушення соціяльних норм, у 1920—30-их роках витиснення «народної» вульґарности, а згодом і «ком-пихи» нових панів із соціяльної етикети супроводжувалась появою вульґарности в пролетарській культурі. «Змішання понять „робітничої“ та „пролетарської“ культури, — нагадує О. Брік, — привело пролеткультівців до давно віджилих форм міщанської романтики з її дешевим героїзмом і вульґарною народністю».

Загалом утворення пролетарської, «вульґарної», чи пак міської культури в Україні починається з появою великих радянських міст і переміщенням селянських мас із села до міста. Хоч як дивно, але на відміну від колишніх «Просвіт» ХІХ-го століття, що існували по всій Україні, а не лише в міському середовищі, «вульґарна» культура УРСР — це культура переміщених у місто сільських мас. Річ у тім, що в селі український селянин — господар і пан. Натомість у місті 1920—30-их він був ніяким. Стати за радянським закликом «усім» він міг, лише «окультурившись», себто вступивши, скажімо, або в партію, або до спілки селянських письменників «Плуг». Тому найбільш складним завданням селянина в місті було звернути на себе увагу, заявити про себе як про особистість тощо. Завдання, погодьмося, майже нездійсненне для вчорашнього селюка і тому в житті воно реалізувалось або у вигляді п’яних дебошів, характерних для робітничих окраїн, або суто «пролетарським» анґажуванням у літературі. Одна з форм такої заяви про своє існування.

З приходом у міську культуру 1920—30-их років «селянський елемент» активно споживає будь-які форми з радянської індустрії розваг зазвичай суроґатного, аґітпропівського ґатунку. «Оновити її треба Україну, — визначається М. Куліш в „Народному Малахії“. — Старчихою бо стояла при шляхах битих, задріпана, струпом укрита, з торбиною. Що з того, що в торбині Тарас і Грінченків словник — вся її культура. Така даль голубая сьогодні, а вона соняшник луска… Ненавиджу рабу. Оновити або вбити». Але якщо у ХІХ-му столітті розважальна індустрія була продуктом міської нудьги й не мала політичного підґрунтя, то за радянських часів вона набула неабиякого ідеологічного значення в процесі виховання непролетарських мас. У свою чергу, знеособлена маса вчорашніх селян, опинившись у місті, створювала культуру за тим самим зразком, за яким їхні предки-козаки творили власну «вульґарну» культуру. Ця культура зазвичай виникала як реакція на «знебарвлення» і «знеособлення» селянина в чужорідній міській масі пролетаріяту.