Тіло й мозок диктатури

Скільки ж треба часу — століть! — щоб техніка змінила психіку людини, якщо вона взагалі може її змінити, як говорять про це марксисти.

Ю. Олєша

Отже, для подальшого проґресу більшовицької диктатури ані аристократи, ані інтеліґенти-попутники були не дуже потрібні. Адже цей клясовий «прошарок», навіть опинившись у радянському контексті, від початку висловлював певну осторогу щодо кастового розподілу світу, не наважуючись вважати себе повноправними володарями світу, як «нові пани» з пролетаріяту і селянства. «Як я вмовляв художників у професійній спілці взяти й перенестися в дев’ятиповерховий будинок, колишній Нірензеє, в Гнездиківському провулку, адже там кожен мав би майстерню, а нагорі величезна спільна майстерня, — спогадував А. Родченко. — Я вже домовився з Мосрадою і комендантом цього будинку. З цього будинку виселяли „колишніх“, багато хто сам утік, будівля стояла порожня. Але хоч як я аґітував художників, вони вагалися… Вони просто боялися, що більшовики підуть і тоді…»

Іосиф Сталін

Цікаво, як навіть стиль футуристичних маніфестів 1910—20-их років нагадує подальший протокольний виклад провини «революційних» художників. Ось, наприклад, достоту «свідчить», немов перед слідчим, вищезгаданий фотохудожник А. Родченко щодо діяльности 1917-го року:

«Ми, ліві художники, прийшли працювати з більшовиками вперше.

І не тільки прийшли, але й за чуба притягли художників „Світу мистецтв“ і „Спілки російських художників“.

А щоб про це не забули, ми нагадаємо:

Ми перші оформляли радянські демонстрації,

Ми перші викладали в художніх вузах.

Ми перші організували радянську художню промисловість».

Отже, безграмотне селянство було тим більш не потрібне новій владі, адже десь в глибині своєї «народної» душі воно ще плекало небезпечно-попівську істину про те, що Бог заготовив людей з розподілом не на кляси, натомість «одну посудину на честь, а другу на нечесть» (Рим. 9,14–24), і тому «виробові» з глини не личить оскаржувати фантазію «гончаря». Але навіть те, що селянин нічого не оскаржував, забивши пана й віддавши худобину в колгосп, не дуже влаштовувало нову владу. Вибившись в офіційні люди, радянська влада, являючи собою наслідок злуки азіятської частини міських попутників з напівфеодальним селом, спробувала-таки засумніватися в тому, чи справді «нечестивому посудові» судилося довіку нести своє призначення. І ось уже великий педагог А. Макаренко взявся за експеримент. Силу-силенну людських посудин переробив він (і не лише він) на повноцінних, свідомих свого комуністичного покликання людей. Як бачимо, не рідний пан і господар, а татарський чи жидівський комісар-зайда, що обіцяв не бити завтра, якщо віддати хліб сьогодні, виявився ближчий нашому селюкові, за чиєю гостинністю, як стверджував Д. Донцов, нібито «почувалася жадоба помсти і заграва пожежі».

Владімір Ленін

Загалом в умовах ґлобального експерименту, що здійснювався над країною, ніякий ризик у наукових дослідах, проведених радянськими вченими 1920—1930-их років, не виглядав надмірним. Самі межі поняття «науковість» були розмиті настільки, що ставало вже не зрозуміти, чи йшлося власне про науку, а чи про наукову фантастику або зовсім про якусь темну містифікацію. При цьому наука й влада діяли зазвичай у тісному співробітництві. За умов явної неоковирности, ба навіть фантастичности багатьох наукових шкіл цієї пори найбезглуздіші, на перший погляд, пошуки вчених, подібно сейсмографу, відбивали психологічні установки й чекання мас, як свідомі, так і несвідомі. Втім, здебільшого наука, звичайно ж, орієнтувалась на соціяльне замовлення.

До вирішення задачі «реконструкції людського матеріялу» (Ю. Олєша) радянська наука ставилась цілком серйозно. У другій половині 1920-их років у СРСР був створений спеціялізований інститут, що займався вивченням і збереженням мозків видатних людей.

Загалом у 1920—1930-их роках були дуже популярні експерименти з видаленням головного мозку. Так, у 1921-му році, у ході лябораторних занять зі студентами, томські професори Б. Баяндуров і Н. Попов зауважили, «що при видаленні обох півкуль головного мозку в голубів вони починають збільшуватися у вазі, хоча харчовий режим залишається такий самий, що до операції». У 1928-му році автор першого у світі апарату штучного кровообігу C. С. Брюхоненко разом з С. Чечуліним (учнем академіка І. Павлова), продемонстрував у Москві відділену від тіла, але при цьому живу голову собаки. У 1945—1951-их роках за методою Брюхоненка навіть здійснювалося оживлення організму людини.

«Післяреволюційна» діяльність іншого видатного вченого — В. Бехтерєва — почалася з організації в 1918-му році Інституту з вивчення мозку і психічної діяльности. Дев’ять років по тому В. Бехтерєв виступив з ідеєю, що виходила далеко за рамки чистої науки. Пантеон, про необхідність створення якого заговорив знаменитий психолог, уявлявся ним уже не як наукова установа, але як свого роду храм матеріялістично-атеїстичної віри. На відміну від створеного у Франції «Пантеону великих людей Батьківщини», де зберігалися мощі Вольтера, Ж. Ж. Руссо та інших кумирів революції, радянський Пантеон був сховищем тільки «консервованих мозків» (саме так у Бехтерєва) видатних людей.

Звичайно, перлиною колекції мусив стати мозок В. Леніна. Втім, В. Бехтерєв спізнився: 1927-го року, коли він сформулював свою ідею, вона вже морально застаріла.

Причина того, чому влада вирішила демонструвати не «суть», але «оболонку» вождя, полягала в тому, що мозок В. Леніна, всупереч усім чеканням, виявився не здатний прикрасити собою храм розуму. За свідченням Ю. Лопухіна, співробітника лябораторії при Мавзолеї В. Леніна, ліва півкуля мозку вождя в результаті хвороби утратила не менш третини своєї маси. Тож не торжество розуму, але сумна картина розкладу мозку вождя, який до того ж не перевищував середньої норми (1340 г), неабияк розчарувала нових можновладців.

Також лікарі довго не могли зрозуміти, на що хворів Ленін, і були більшими оптимістами, ніж сам вождь. Лікарів було багато, але це тільки шкодило справі. Сам Ленін лікарям не довіряв, особливо німецьким. Сам Ленін, виявляється, говорив своїм лікарям: «— Отже, коли-небудь буде в мене „кондрашка“. Мені вже багато років тому один селянин сказав: „А ти, Ілліч, помреш від «кондрашки»“. — і на моє питання, чому він так вважає, відповів: — Адже шия в тебе надто коротка».

Цікаво, що головні діючі особи при бальзамуванні — В. Воробйов і Б. Збарський — мали великі «анкетні плями» й радянську владу відверто не любили. Харківський лікар В. Воробйов у роки громадянської війни був свідком жорстокого розстрілу білих офіцерів червоними, про що й підписав документ; потім він якийсь час жив в еміґрації. А хемік Б. Збарський мало того що закінчив університет у Женеві, але згодом ще був директором трьох заводів, управляючим у вдови Сави Мамонтова і взагалі авантюристом. Обоє лікарів неабияк ризикували, погодившись бальзамувати тіло вождя, але таки впоралися. Один з партійних босів — а саме А. Красін — як знати, наполягав на тривалому замороженні — до тих часів, поки наука не навчиться воскрешати мертвих. Незабаром Б. Збарський створив знамениту лябораторію при Мавзолеї, ввів у справу свого сина (по суті, організував сімейне підприємство). У 1937-му В. Воробйов помер на операційному столі. Натомість його колеґа спокійно дожив до 1952-го року. Його, звісно, заарештовували, після смерти Сталіна звільнили, але потрясіння було надто сильне, тож менш ніж за рік після того Б. Збарський помер.

Далі робота в лябораторії при Мавзолеї тривала на двох рівнях. Офіційно вважалося, що тіло непідвласне часу й з роками стає тільки кращим. Самі працівники лябораторії чудово розуміли, що все не так просто. Проблем було багато, але їх обговорювали й вирішували. Вже сьогодні знаменита лябораторія стала комерційним підприємством.

Варто зауважити, що приблизно в цей самий час був написаний роман Є. Замятіна «Ми», фінальним акордом якого була «Велика операція» з видалення «центра фантазії» з людського мозку. Протягом наступних десятиліть інтерес до хірургічного «кореґування» мозку тварин і людей зростав, причому як у літературі, так і в науці. Експерименти над людським мозком ставали темами оповідань і повістей А. Бєляєва («Амба», 1929; «Хойті-Тойті», 1930), а також роману «Голова професора Доуеля» (1937). Незважаючи на метафоричність сюжету «Собачого серця» (1925) М. Булґакова, текст повісти відсилає до цілком реальних наукових практик того часу. Іншу, ортодоксально-радянську, версію того ж «булґаковського» сюжету запропонував у 1932 році І. Сєльвінський у п’єсі «Пао-Пао».

Отже, у творчому доробку «наукового» характеру мова йшла про пошук оптимального шляху до зміни людської природи. Адже сама логіка матеріялізму з неминучістю підводила до найпростішого рішення: якщо треба змінити свідомість людини, то для цього варто усього лише поміняти їй мозки. Тому літературні сюжети 1920—1930-их років цілком відповідали екстраваґантній науковій практиці часу. Відмова від релігійного світогляду призводила також до кардинальних змін у сприйнятті людини, і насамперед це стосувалося порушення балянсу в центральній антропологічній опозиції «душа-тіло». «Раніш у мене були мозки, — пояснив Залізний Дроворуб. — Але тепер, коли доводиться вибирати між мозками і серцем, я віддаю перевагу серцю», — значить персонаж казки «Чарівник Смарагдового міста» (1939) А. Волкова.