Слобідська вічність

С недоверием глядит

поколенье деток:

для него я троглодит,

для него я предок.

Я надоедать устал.

Я напоминать не стал.

Б. Слуцкий

Колеґам та учням Борис Косарєв був знаний як занудний стариган, що мучив студентів своєю прискіпливістю та непогамовною творчою енергією. Мало хто здогадувався про його колишні здобутки в сценографії. Ще менше — про унікальні розробки в техніці темперного живопису. І вже зовсім одиниці — про леґендарний футуристичний період.

Пішли додому. Художник Б. Косарєв. 1923 рік

З усього баченого в архіві мистця найбільш вражає та фантастична ретельність, з якою розкладені, пронумеровані та підготовлені для майбутньої праці речі: шкіци, етюди, замальовки. Вони не могли бути виставлені раніше з різних причин. По-перше, малюнки Б. Косарєва з 1910—20-их років — це надто інтимний момент. Уявіть собі зображеного на них засоромленого Вітюшу Хлєбнікова в компанії оголених сестер Синякових або ще гірше: якісь змарнілі люди — в ланцюгах, за колючим дротом… Під згадану пору барабанної риторики й худфондівського вождизму ці роботи навряд чи змогли чимось зарадити художнику: їх не вільно було представити в якості «нашої відповіді Чемберлену». «Мы проиграли наши судьбы, / Поставив на неверный цвет», — писав із подібного приводу репресований Аркадій Штейнберґ. Тож творчий доробок Б. Косарєва скоріше егоцентричний, тоді як сучасний живопис — ексцентричний; цей інтимний, той — публічний. Не гармонія, а жест, не творіння, а художник, не результат, а — вибух творчої енергії.

Очевидно, найбільш популярними виставками Майбутнього стануть саме ті, де експонуватимуться етюди та чернетки, які дозволять прослідкувати за порухом душі їхнього творця. Скажімо, вже сьогодні твори Б. Косарєва виявляють національну приналежність мінімалізму: звичайно, це Харків, ясна річ — 1920-их років. Брак матеріялів того періоду, убогість предметного світу, економія засобів: розчерк — дерево, пляма — будинок, ніч — білий аркуш паперу. Часом хочеться назвати ці шедеври замальовками, але, роздивившись, розумієш, що додати — нічого. Художник зображував «вікно», «хату», «гілку» — а мав на увазі «вічність».

Новітньому мистецтву ще тільки належить зрозуміти, що немає ніякої потреби у завершеності. Це історія не терпить пробілів, а живопис тільки ними й живе. Борис Косарєв, здається, знав про це завжди. Власне кажучи, подібний конфлікт, завдяки якому був народжений футуризм, і робить описуваний період історією, а самого харківського мистця — знаковою фігурою українського аванґарду XX-го століття.