Українські коні футуризму

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Українські коні футуризму

Думки, давно обмислені мовознавцями, психологами та словесниками у затишку кабінетів, були подібні до інфекції в запаяних колбочках. Коли футуристи зрозуміли мову, як мовотворчість, і в слові відчули вони енерґію життя, то, сп’янівши від знову віднайденого дарунку, вони заголосили, замурмотали, заспівали.

П. Флоренський

Давно відомо, що коли дещо з тієї реальности, всередині якої у певний час знаходиться, отримує ім’я, образ і назву, воно віддаляється від нас — і ми від нього звільняємося. Ми можемо бачити збоку. Чи надається така методика споглядання до історії українського футуризму?

Михайль Семенко

Наразі твердження про те, що «здалеку видніше», видається помилковим. Видніше — тільки у загальних рисах, в яких у відповідних книжках про футуризм вам коротко розкажуть М. Сулима і Г. Черниш. Індивідуальні подробиці стираються, меншають і стають невловними. Їх вільніше надибати скоріше у безпристрасного А. Крусанова в його «Російському аванґарді» суто хронікального кшталту, а в Україні допіру не випадало. По-свій намагався виправити наські «перегини на місцях» американський дослідник О. Ільницький у власній монографії «Український футуризм (1914—1930)». «З цієї праці навмисно усунено порівняльні екскурси, — одразу визначається він, — з тих міркувань, що спочатку варто пізнати явище, аби належно приміряти його до інших». Словом, застарілою «діялектикою» тут не пахне. Новочасною «семіотикою», до речі, також. Натомість маємо патріотичну зміну оптики, яка сприяє дослідницькій короткозорості. Це коли повсякденне життя в літературі складається не в біографію, але в автобіографічний міт.

Адже які, спитаймося, опорні символічні смисли, що їх варто було б актуалізувати для нинішнього читача — аби дати уявлення про структурно-семіотичну природу радянського письменства — існували в українському футуризмі?

Аналізуючи розхристаність розглядуваного «революційного» дискурсу, в якому М. Семенко, як значив тогочасний критик, «організує цілу „футуристичну банду“ з колишнього символіста Слісаренка, мрійного Миколи Терещенка, молоденького і задерикуватого Шкурупія, „нервово-розпатланого“ Шпола й кого там іще», навіть не варто влаштовувати постструктуралістський бенкет і роздивлятися на кашу в мисці і голові сусіди, чого так остерігається О. Ільницький. Мовляв, укрфутуризм виводять з русмату, польської офензиви й румунської сиґуранци проклятої. Виявляється, тому сприяли наші «бандити» з українських футуропрерій! «Ознаки національного в мистецтві — ознаки його примітивности», — вигукував бойовий клич голоштанних каманчів їхній ватажок М. Семенко, джиґітуючи на конику маніфестативного фіґлярства і навсібіч вимахуючи маяковським томаґавком запозичених ідей. Міг би когось і зачепити по кумполу!

Український футуризм взагалі — небезпечний оксюморон. Насамперед для «зачепленої» літнауки. Адже наразі ми маємо справу не з семантичним наповненням виразу («футуризм»), а з його безтілесною аурою («український»), яка лише надає йому особливого, екзотичного мерехтіння. Український? Футуризм? «Ніхто не заперечить, що ми кормимося літературою Москви», — значив В. Поліщук у 1920-му. Втім, не можна ж було в один віз впрягати «коня і трепетную лань — Маяковського і Сєвєряніна», — докоряв Ю. Меженко укр-футуристам ще в 1919-му. Мовляв, беручись за наслідування добрих зразків, ми не помічаємо, як нам бракує традиції.

Згадувана аура відбивала не стан сенсовости, а якраз навпаки — безсенсовість «національної» порожнечі: комункульт, комкосмос… Адже футуризм (в італійців з французами) — це повстання проти традиції, як зауважував вищеподаний Меженко, «а коли свого ворога немає, то вся бійка і все повстаннє бере форми тільки гармидеру». Хоч на тодішніх слобідських теренах це й називається натхненням: нещадно обкрадати В. Маяковського, перелицьовуючи його «Как делать стихи» на «Як будується оповідання» М. Йогансена, по-фройдистськи витісняючи по тому власні комплекси більярдними дуелями з «горланом-главарем». Щоправда, як згадує російський імажиніст І. Грузинов, його колеґа С. Єсєнін не без успіху виконував таку частівку: «Ой, сыпь! Ой, жарь! / Маяковский бездарь. / Рожа краской питана, / Обокрал Уитмана». До того ж, на виступах В. Маяковського завжди була присутня людина, яка щоразу дратувала його питанням: «Маяковський, навіщо ви обікрали поета Хлєбникова?»

Але українська Загірня комуна — від російсько-італійських «запозичень» футуриста М. Семенка до перелицьованого О. Шпенґлера в памфлетиста М. Хвильового — це споконвіку колоніяльна безпосередність у наслідуванні-обкраданні будь-чийого творчого (і не лише доробку). Іншими словами, це вияв «натхнення» в чистому вигляді (себто без огляду на авторські права), застережений з часом залізною завісою антизахідньої ідеології. Таким чином, це селянська (архаїчна) віра 1920—30-их років, що фактично переходила у пролетарське (футурне) знання. А цього не буває без бісовщини: «Я бачив, що в прекрасної жінки Революції під червоним капелюшком замість обличчя свине рило», — писав Р. Гуль ще до «Свині» М. Хвильового.

До речі, питання щодо «запозиченої» строкатої клясики маніфестів італійських футуристів і «симультанної» книги Б. Сандрара і С. Делоне при розгляді справи російського футуризму 1910—20-их років, звичайно ж, не уникнути. Наприклад, якщо згадати діяльність учасників перших московських і петербурзьких об’єднань поетів і художників, що стали відомими під ім’ям «російських кубофутуристів».

З усієї балаганної каруселі угруповань 1910-х років лише московські «Гилея» з «Ослиным хвостом» та петербурзький «Союз молодежи» називали себе кубофутуристами. Адже футуристична голота зазвичай була на вигадки хитра, і новаторство російських майстрів полягало лише у повній відмові від типографської безликости й поверненні до емоційности рукописної книги. І хто рукописав! В. Маяковський і Д. Бурлюк, Н. Гончарова і М. Ларіонов, В. Татлін і К. Малевич, О. Розанова і А. Екстер: «Шарманкою» Є. Ґуро 1909-го року починаючи і «Помилками смерти» В. Хлєбнікова 1917-го завершуючи. Не минаючи, звичайно ж, ані збірників «Зневага громадської думки», «Сурма марсіян» і «Садок суддів», ані п’ятикутного «Танго з коровами» В. Каменського.