Виховання літпобутом: формалізм

Виховання літпобутом: формалізм

Не судіть ніколи про літературу, моя добра мила матінко… Чи знаєте ви, у яку можна вскочити халепу… Отже, не говоріть про неї. Якщо вас запитають — відповідайте, але відповідайте просто й негайно змінюйте тему розмови.

М. Гоголь

Диспут на тему «Марксизм і формальний метод» відбувся в Ленінграді 6-го березня 1927-го року в приміщенні Театру юних глядачів, що розташовувався в будинку колишнього Тенішевського училища (вул. Мохова, 35), у тій самій залі, де 8-го лютого 1914-го року, на «вечорі про нове слово», улаштованому футуристами, відбулося, по суті, народження майбутньої школи формалізму.

«Відчуття сучасности», на яке претендували й формалісти, й марксисти 1920-их років, не допомогло їм передбачити головну переможну ходу новочасної марксистської «секти» сталінського зразка, що невдовзі стала «єдино вірним» варіянтом не тільки марксизму, але й будь-якої ідеології взагалі. «Клевещущих козлов не рассмотрел я драки», — як зауважив О. Мандельштам, описавши загальне неврахування метаморфози марксизму в СРСР.

Утім, формалісти (принаймні симпатики цього методу в Україні) ще легко відбулися. Їх фактична відсутність в УРСР (на відміну від російського центру формалізму), а також зовнішня і внутрішня роз’єднаність у Росії була за причину безболісної капітуляції перед новим обличчям влади. Загалом організаційна й ідеологічна аморфність формальної школи другої половини 1920-их років дозволила її представникам уникнути більш важких наслідків свого соціяльного краху. Наприклад, концепція «літературного побуту» як головного чинника впливу на словесність соціяльних факторів була розроблена Б. Ейхенбавмом у середині 1920-их років як відповідь на критику марксистами формальної школи. Зрештою, влада з неї скористала, сконструювавши модель письменницької комуни. Натомість наприкінці 1920-их — початку 1930-их років репресовані були ті об’єднання формалістів, що зазіхали на причетність до марксистського методу (і навіть на вираження політики партії в галузі мистецтва), але, не розчувши «сучасности», не встигли покаятись, оголосивши саморозпуск.

Чи було щось подібне в Україні? Звісно, було, оскільки вказівки російського начальства сприймалися місцевими прокураторами від літератури за догму, але наразі за антимарксистську. У 1926-му році до Харкова був запрошений з лекцією російський формаліст Б. Ейхенбавм, і помірковані та щирі українці про всяк випадок виступили в опозиції до незатвердженого начальством явища, затіявши з цього приводу цілу антиформалістичну дискусію на шпальтах одіозного «Червоного Шляху». «Зовсім інші методи повинні використовуватись при аналізі літературній, — вважав Б. Ейхенбавм. — У цьому випадку форми та засоби самоспостереження й оформлення душевного життя — це безпосередньо-важливий матеріял, якого не слід уникати. Саме тут, у цій стилістичній оболонці, в цих умовних формах, можна розгледіти зародки певної літературної традиції».

Звісно, що з уваги на політику марксизму в мистецтві усе це виглядало зазвичай повзучим емпіризмом. Трохи не імперіялізмом. Яке «самоспостереження»? Які «умовні форми» й «зародки»? Маркс — наше все! А також провідна і спрямовуюча рука партії. «Формалізм — чудова зброя в руках наших клясових ворогів для дезорганізації наших лав, для прориву фронту пролетарського мистецтва», — висловив В. Коряк ставлення української науки до небезпечної методи.

«Лише короткий час вже по революції 1917 р. в історії української літератури працювали т. звані „формалісти“, що головною метою історично-літературного дослідження вважали аналізу „формальних“ властивостей твору. Формалісти (напр., М. Зеров) загострили стилістичний підхід школи Перетца, але не дійшли до тих крайностей формалізму, що існували в Росії», — уточнював Д. Чижевський. Але «український» формалізм, як вважають сьогодні, не відбувся не лише через те, що «як окрему школу на кшталт ОПОЯЗу українські формалісти себе не означили» (В. Агеєва), «українська наука, стимулювавши потебнянськими ідеями народження формалістичного дискурсу, сама залишилася поза його межами» (В. Будний) і «українська версія формалізму, аніж до ОПОЯЗу, ближча до Празького лінгвістичного гуртка» (М. Ільницький). Просто з «українським» формалізмом, так само, до речі, як з футуризмом, завжди було складно. «Проф. Володимир Перетц був перший, який з кафедри Київського Університету проголосив на своїх лекціях методології літератури не що, а як. Не зміст, а форма. Не поет-громадянин, а поет — знавець свого ремесла», — значив В. Домонтович про випускника Петербурзького університету що виховувався в російській інтеліґентській родині. «Формалізм неоклясиків, розуміється, річ вигадана, — визначався М. Зеров у 1926-му році. — Я далеко ближчий до марксівського соціологізму». Так само будучи «далеко ближчим», П. Филипович у 1927-му році звітував рідному начальству, що «захоплення „чистим“ формалізмом на Україні не спостерігалось». І лише ворохобний Д. Чижевський дивувався з того, що його не записують у формалісти. Записали натомість у націоналісти. Може, не там шукали? «Дискурс формалізму слід шукати якраз між рядками текстів українських літературознавців соціологічного та марксистського спрямування», — підказує Р. Семків, і архиправильне рішення, як зауважив би В. Ленін. Між рядками будь яке перо входить м’яко, без зайвого формалістичного тиску.

Василь Розанов

Натомість особливого «формалізму» для переробки літераторів усіх союзних республік на справжніх радянських письменників не знадобилося. Влада лише трохи підправила генетичну схильність «нового панства» до кастового розподілу, але, звичайно, вже не на «дроворубів і вівчарів», як у передбаченні С. Гординського, а на будівничих і співців нового ладу. До речі, концепція «літературного побуту» Б. Ейхенбаума також була використана у загальній справі «виховання колективом». «Поети нового покоління, що приходять на зміну ґенерації Чупринки—Вороного—Олеся не знають поетів без освіти, — значив з цього приводу В. Домонтович. — Серед них ще були поповичі, але вже не було бурсаків. Не було серед них також і ветеринарів. Ніхто з них не був вигнаний з гімназії. Університетський диплом був для кожного з них порогом, через який вони переступали на своїх шляхах до садів поезії».

Жоден не носив довгого волосся поета. Пишні барви краваток вабили їх виключно на оправах книжок. Вони не надавали значення зовнішній живописности, щоб відрізнятись від оточення. Ні в кому з них не було нічого акторського або взагалі театрального. Вони не робили нічого, щоб справляти враження поетів. Ніхто на вулиці, глянувши, не сказав би: «Це поет!»

Проте не в далеких 1930-их, але вже у 1990-их «формалістична» бомба таки вибухнула на теренах українського «незалежного» письменства. «Літературний твір є чиста форма, це не річ, не матеріял, а співвідношення матеріялів, — роз’яснював у 1916-му році В. Шкловський — інструктор бронедивізіону, організатор ОПОЯЗу, комісар війська, член підпільної бойової організації есерів, еміґрант — власну теорію „очуднення“. — Тож як будь-яке відношення, це так само — відношення матеріялів. Тому не важить масштаб твору, арифметичні значення його чисельника й знаменника; важить їх співвідношення. Жартівливі, трагічні, світові, хатні твори, протиставлення світу світові або кішки каменю — рівні між собою».

Отже, вищезгадану «вторинність» гуманістичних ініціяцій В. Шкловського, підхоплену згодом Н. Бахтіним, використав у своїй творчості 1990-их Ю. Андрухович, зокрема в романі «Рекреації», який здобув неґативну оцінку патріотично налаштованої публіки. «Тут вказівка Божа на те, що не можна плутати життя з фарсом, — значить з цього „постмодерністського“ приводу Д. Галковський, — Карнавал — це не побут, а виняток. Автор теорії карнавалізму в Росії стрибав табірною зоною на одній нозі. Стриб-постриб, стриб-постриб на милицях. Знущався, підсміювався з благородного Достоєвського, зображував його клоуном з наклеєним носом з пап’є-маше, ось, друже, й пострибай тепер. Геть вилетів хамський карнавалізм з Бахтіна».

Харків. Центральний селянський будинок. 1930-ті роки

Так само в сучасному контексті демітологізацїї «патріотичних» святинь спостерігаємо спроби авторів зосередитись на провині Іншого, як правило, метафізичного чинника руйнування сакральних цінностей: в житті й літературі. Наприклад, епіграфом до своєї повісти «Голова Гоголя» А. Корольов бере симптоматичну сентенцію В. Розанова: «Гоголь відкрутив якийсь ґвинт всередині російського корабля, після чого корабель став розвалюватись. Він відкрив кінгстони, після чого розпочалося нестримне й повільне, рік за роком потоплення Росії». Прикметно, як сценою саме затоплення Москви / Росії завершується роман «Московіада» Ю. Андруховича, що відображує не загальне «очуднення», за В. Шкловським, архетипічної моделі світу в постмодерній свідомості автора, але функціональне вибудовування компенсаційних заходів щодо історичного (російського) аґресора.

Таким чином, суть вищезгаданої концепції «літературного побуту» полягала в тому, що соціяльні фактори впливали на літературний процес через зміну соціяльного статусу письменника, його стосунків із суспільством і державою, способів заробітку й публічного існування. «Здійснене революцією соціяльне перегрупування й перехід до нового економічного ладу позбавили письменника цілої низки опорних для його фаху (принаймні в минулому) моментів (стійкий і високого рівня читацький прошарок, різноманітні журнальні та видавничі організації та ін.) й водночас змусили його стати більшим професіоналом, аніж це було треба в минулому», — значив Б. Ейхенбаум.

Після виникнення Союзу радянських письменників статус літературної праці та необхідні навички змінилися. Радянський письменник перетворився на члена своєрідної суспільної касти, будучи пов’язаним з колеґами не тільки професійними інтересами, але також місцем проживання і способом життя. У Харкові та Києві були збудовані, відповідно, письменницький Будинок «Слово» і «Роліт» («Робітник літератури») як профспілкові оази літераторів. При цьому однією з особливостей тактики влади було те, що до «раю» — наразі Спілки письменників — допускалися на рівних правах і колишні пролетарські письменники, і колишні «попутники».

Для поліпшення свого матеріяльного становища і рішення соціяльних проблем новоявлені літератори-спілчани намагалися використовувати способи, що з’явилися в дореволюційну епоху й у період НЕПу, — організацію літературних вечорів, поїздки з виступами, проведення неформальних літературних вечорів.

Межа між старим (ринковим) і новим (державно-замовленим) літературним побутом була досить чітка. Так, стара «попутниця» X. Алчевська хапалась за неоковирний переклад мемуарів Люїзи Мішель про Паризьку комуну в надії, що нова влада зарахує її дореволюційні письменницькі заслуги. В. Свідзінський перекладає для пролетарів комедії Аристофана. «Ось призначення наше, поетів усіх. / Розбери, подивися уважно, / Чим корисними стали найкращі співці, / Починаючи з давнього давна», — сумував при цьому харківський «попутник».