Розмова Дніпра з Дунаєм

Питається Дніпр тихого Дунаю:

«Тихий Дунаю,

Що я своїх козаків на тобі не видаю?

Чи твоє дунайськеє гирло моїх козаків пожерло,

Чи твоя Дунай-вода моїх козаків забрала?»

Промовить тихий Дунай до Дніпра-Славути:

«Дніпр-батьку, Славуто!

Сам собі думаю да гадаю,

Що твоїх козаків у себе не видаю:

Уже чверть года три місяця вибиває,

Як твоїх козаків у мене немає,

Ні моє дунайськеє гирло твоїх козаків не пожерло,

Ні моя дунайська вода твоїх козаків не забрала,

Їх турки не постреляли, не порубали,

До города-царя в полон не забрали…

Всі мої квіти луговії і низовії пониділи,

Що твоїх козаків у себе не виділи.

Твої козаки на черкеській горі пробувають,

Холодної води в барила набирають,

Шляхи і дороги замічали,

Городи бусурменські плюндрували,

Огнем-мечем воювали,

Сребра-злата по достатках набирали,

До річки Хортиці прибували,

Велику переправу собі мали,

До стародавньої Січі поспішали,

У стародавній Січі очертою сідали,

Сребро і злато турецьке на три часті паювали,

Мед і оковиту горілку подливали,

За весїі мир Господа прохали…

Которії козаки чистим полем гуляли,

Річки низовії, помощниці дніпровії, добре знали!»