Козак Голота

Ой полем, полем Килиїмським,

То шляхом битим гординським,

Ой там гуляв козак Голота,

Не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота.

Правда, на козакові шати дорогії —

Три семирязі лихії:

Одна недобра, друга негожа,

А третя й на хлів незгожа.

А ще, правда, на козакові постоли в'язові,

А онучі китайчані —

Щирі жіноцькі рядняні;

Волоки шовкові —

Удвоє жіноцькі щирі валові.

Правда, на козакові шапка-бирка —

Зверху дирка,

Травою пошита,

Вітром підбита,

Куди віє, туди й провіває,

Козака молодого прохолоджає.

То гуляє козак Голота, погуляє,

Ні города, ні села не займає, —

На город Килию поглядає.

У городі Килиї татарин сидить бородатий,

По гірницях походжає,

До татарки словами промовляє:

«Татарко, татарко!

Ой чи ти думаєш те, що я думаю?

Ой чи ти бачиш те, що я бачу?»

Каже: «Татарине, ой, сідий, бородатий!

Я тільки бачу, що ти передо мною по гірницях

походжаєш,

А не знаю, що ти думаєш да гадаєш».

Каже: «Татарко!

Я те бачу: в чистім полі не орел літає —

То козак Голота добрим конем гуляє.

Я його хочу живцем у руки взяти

Да в город Килию запродати,

Іще ж ним перед великими панами-башами

вихваляти.

За його много червоних не лічачи брати,

Дорогії сукна не мірячи пощитати».

То теє промовляв, – дороге плаття надіває,

Чоботи обуває,

Шлик бархатний на свою голову надіває,

На коня сідає,

Безпечно за козаком Голотою ганяє.

То козак Голота добре козацький звичай знає, —

Ой на татарина скрива, як вовк, поглядає.

Каже: «Татарине, татарине!

На віщо ж ти важиш:

Чи на мою ясненькую зброю,

Чи на мого коня вороного,

Чи на мене, козака молодого?»

«Я, – каже, – важу на твою ясненькую зброю,

А ще лучче на твого коня вороного,

А ще лучче на тебе, козака молодого.

Я тебе хочу живцем у руки взяти,

В город Килию запродати,

Перед великими панами-башами вихваляти

І много червоних не лічачи набрати,

Дорогії сукна не мірячи пощитати».

То козак Голота добре звичай козацький знає,

Ой на татарина скрива, як вовк, поглядає.

«Ой, – каже, – татарине, ой, сідий же ти, бородатий!

Либонь же, ти на розум небагатий:

Ще ти козака у руки не взяв,

А вже за його й гроші пощитав.

А ще ж ти між козаками не бував,

Козацької каші не їдав

І козацьких звичаїв не знаєш».

То теє промовляв,

На присішках став,

Без міри пороху підсипає,

Татарину гостинця в груди посилає.

Ой ще козак не примірився,

А татарин ік лихій матері з коня покотився!

Він йому віри не донімає,

До його прибуває,

Келепом межи плечі гримає,

Коли ж огледиться, аж у його й духу немає.

Він тоді добре дбав,

Чоботи татарські істягав,

На свої козацькі ноги обував;

Одежу істягав,

На свої козацькі плечі надівав;

Бархатний шлик іздіймає,

На свою козацьку голову надіває;

Коня татарського за поводи взяв,

У город Січі припав,

Там собі п'є-гуляє,

Поле Килиїмське хвалить-вихваляє:

«Ой поле Килиїмське!

Бодай же ти літо й зиму зеленіло,

Як ти мене при нещасливій годині сподобило!

Дай же, Боже, щоб козаки пили та гуляли,

Хороші мислі мали,

Од мене більшу добичу брали

І неприятеля під нозі топтали!»

Слава не вмре, не поляже

Од нині до віка!

Даруй, Боже, на многі літа!