Саксаганський (Тобілевич) Панас Карпович (1859—1940)

Видатний актор, режисер, драматург, корифей українського побутового театру

Батько – скромний управитель маєтку багатого поміщика в Херсонській губернії. Мати – селянка, викуплена з кріпацтва, на плечах якої лежали турботи про родину і домашні справи. І шестеро дітей, четверо з яких стали видатними театральними діячами, що визначали обличчя українського театру впродовж десятка років…

Що цікаво, Карпо Адамович, батько родини Тобілевичів, що проживав у селі Кам’яно-Костувате Бобринецького повіту, не дуже-то й полюбляв театр. Але він, як і його дружина, Євдокія Зінов’ївна, робив усе, щоб його діти з раннього дитинства полюбили красу слова, прищепив любов до читання і народної пісні. Не залишився осторонь від цього і Панас, що народився 15 (27) травня 1859 року.

Ще будучи школярем, учнем Бобринецького повітового училища, Панас влаштовував виставки, на які запрошував сусідських дітей. У 1883 році почалася професійна кар’єра артиста. Почалася, треба сказати, не дуже вдало. Панас, якого прийняли в трупу першого українського професійного театру, очолюваного Михайлом Старицьким і Марком Кропивницьким, мав зіграти в опереті Александрова «За Німан іду». Свій дебют артист згадував так: «Роль не блискуча, ні се ні те. Таку роль повинен був грати досвідчений актор, а я не умів ходити по сцені, крім того, ролі не знав, був безголосий і безнадійно провалився». На щастя, молодий актор не зламався, навпаки, невдача змусила його серйозно зайнятися оволодінням сценічної майстерності. І це дало результати: вже наступна роль – Назара Стодолі в п’єсі за однойменним твором Т. Шевченка – була набагато успішнішою.

Незабаром Панас, що узяв собі сценічний псевдонім Саксаганський, став одним із провідних акторів спочатку трупи Кропивницького, а потім свого рідного брата Миколи Садовського. Його гру із захопленням сприймала публіка не тільки в Києві чи Харкові, але і в російських містах, зокрема Санкт-Петербурзі. Репертуар актора був широкий – від комедійних до видатних історичних персонажів на зразок Богдана Хмельницького чи Івана Богуна. Особливо ж йому вдавалися ролі в комедіях брата Івана, відомого під псевдонімом Карпенка-Карого.

Створені Панасом Саксаганським образи Пеньонжки, Мартина Борулі, Бонавентури стали еталоном акторської майстерності і досконалості гри.

У 1890 році брати Іван і Панас заснували українську трупу під назвою Товариство українських акторів. Вони були вимушені думати не тільки про проблеми, властиві будь-якому театру – репертуар, підбір акторів тощо, – доводилося боротися за український театр, за його існування як культурного явища. У 1897 році в Москві проходив Перший Всеросійський з’їзд театральних діячів. До цього заходу брати? підготували доповідну записку про переслідування українського театру, а потім Панас Саксаганський зачитав її з трибуни з’їзду.

У 1912 році П. Саксаганський разом з Марією Заньковецькою вирішили заснувати в Україні художній театр. Проте реалізувати ці плани вдалося тільки в 1919 році – під керівництвом Панаса Карповича почав роботу Український народний театр. Його робота була відзначена цілим рядом нагород: П. Саксаганський був удостоєний звання народного артиста УРСР і СРСР, нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Останній його виступ на сцені відбувся в травні 1935 року. У 1939 році було широко відзначено 80-річчя великого актора і режисера, а наступного року, 17 вересня, П. Саксаганського не стало.