Прокоф’єв Сергій Сергійович (1891—1953)

Видатний композитор, піаніст, диригент, один із найвидатніших і найбільш виконуваних композиторів XX століття

У 1991 році на ознаменування 100-ліття з дня народження нашого великого земляка в Донецьку вперше відбувся «Музичний конкурс молодих виконавців ім. С. С. Прокоф’єва», масштаби і рівень якого перевершили всі очікування. Рівень заходу, досвід його організаторів дали підстави перетворити в 1999 році всеукраїнський конкурс на повномасштабний міжнародний. Відомі музиканти з Польщі, Німеччини, Греції, Росії брали участь в роботі жюрі, яке очолював один з найвидатніших піаністів сучасності Микола Петров. За підсумками конкурсних виступів, що відбулися, можна констатувати, що Україна – батьківщина великого композитора – підготувала гідну зміну музикантів, які творитимуть вже в XXI сторіччі.

Сергій Прокоф’єв народився 11 (23) квітня 1891 року в селі Сонцівка Катеринославської губернії (нині селище Червоне Донецької області). Його батько Сергій Олексійович, агроном за освітою, служив управителем маєтку поміщика Сонцова, свого товариша по навчанню в університеті. Мати, Марія Григорівна Житкова, що займалася вихованням дітей, після смерті двох старших дочок всю свою любов зосередила на синові. Вона була хорошою піаністкою, і трирічний хлопчик із задоволенням прислухався до її гри і тут же, злізши на стілець, намагався повторити вподобану мелодію.

Коли Сергію було п’ять років, він записав одну зі своїх імпровізацій на аркуші паперу, на якому намалював не п’ять, а десять лінійок нотного стану. А потім плакав від обурення, що мама не може виконати його «твір». Але незабаром з її допомогою він почав правильно записувати те, що підказувало йому природжене музичне чуття. Свої музичні вправи 15-річний Сергій зібрав і назвав «Мої твори». Вже в 9 років юний композитор створив свою першу оперу «Велетень».

Окрім музики, батьки займалися і загальною освітою дитини: батько викладав йому російську мову, арифметику, географію й історію, а мати – іноземні мови, а також Старий і Новий Заповіт. Коли Сергію виповнилося 11 років, батьки запросили на літо в Сонцовку вчителя музики – талановитого молодого композитора Глієра, що саме закінчив консерваторію із золотою медаллю, а згодом став відомим композитором, автором балетів «Червона квітка», «Мідний вершник», Концерту для голосу з оркестром та інших творів. Глієр давав хлопчикові уроки гармонії і музичних форм. Під його наглядом Сергій написав першу симфонію. Наполеглива робота допомогла юному музикантові вступити до Петербурзької консерваторії.

На приймальних іспитах Прокоф’єва серйозно перевіряв сам М. А. Римський-Корсаков, який згодом, як і Лядов, став його вчителем.

Сергій губився на фоні тих, що поступали в консерваторію, адже вони були старші за тринадцятирічного хлопця. У когось було по дві п’єси, у когось – більше. І тут увійшов Прокоф’єв і вразив усіх: він буквально згинався під вагою двох тек, в яких знаходилися чотири опери, симфонія, дві сонати і доволі багато фортепіанних п’єс.

Весною 1909 року Сергію був офіційно присвоєний статус композитора, проте він продовжив навчання в класі Єсипової (фортепіано) і Черепніна (диригентський клас). Він зближується зі своїм однокурсником М. Я. Мясковським – хлопці мало в чому були схожі за характером, але обидва були закохані в музику, завдяки чому професійні відносини переросли в дружбу на все життя. Сергій і Микола багато грали в чотири руки, ходили разом на «Вечори сучасної музики», писали.

* * *

За роки навчання в консерваторії хлопець з невичерпною працьовитістю писав твори, що внесли великий вклад до світової музики ХХ століття. Всі ці твори були засновані на українському і російському фольклорі. У 1908 році молодий музикант вперше виступив на вечері сучасної музики зі своїми фортепіанними п’єсами, які були дуже тепло зустрінуті слухачами. У 1914 році Сергій блискуче закінчив консерваторію відразу з трьох спеціальностей – композитора, піаніста і диригента. На випускному іспиті він блискуче виконав свій Перший концерт, за що був удостоєний премії ім. А. Рубінштейна. До цього моменту він уже немало написав: Токкату, Другу сонату, Баладу для віолончелі і фортепіано, оперу «Маддалена» та ін.

Композитор, незважаючи на свій ще дуже юний вік, жадібно вбирав всі найсучасніші віяння музики, але не щоб наслідувати, а щоб знайти свій власний шлях музиканта-новатора. Виступаючи як піаніст, Сергій часто включав у програму і свої власні твори, які викликали хай і не завжди однозначну, але при цьому бурхливу реакцію слухачів. Вже тоді формувалося його життєве і творче кредо, яке згодом Сергій Сергійович висловив у наступних словах: «Кардинальною гідністю (або, якщо хочете, вадою) мого життя завжди були пошуки оригінальної, своєї музичної мови. Я ненавиджу наслідування, я ненавиджу зужиті прийоми…»

Марія Григорівна обіцяла синові, що як подарунок за успішне закінчення консерваторії вона сплатить йому поїздку до Лондона. Мати дотримала обіцянку, і весною 1914 року Сергій їде в столицю Великобританії. Там він зустрічається з Сергієм Дягилевим – організатором знаменитих «Російських сезонів» у Парижі. Це знайомство відкриває перед молодим композитором двері провідних музичних салонів Європи.

Перед самим початком Першої світової війни Прокоф’єв повернувся на батьківщину. Він багато пише, працює над балетом «Ала і Лоллій», яку потім переробляє в «Скіфську сюїту» для оркестру, пише фортепіанний цикл «Сарказми», вокальну казку «Бридке каченя» (за Г.-К. Андерсеном), оперу «Гравець» (за Ф. Достоєвським). Його творчість як і раніше не завжди викликає тільки овації, петербурзька публіка, наприклад, не прийняла «варварства» «Скіфської сюїти». Але було багато й тих, хто захоплено сприймає співзвучність музики Прокоф’єва з новим часом, що змінюється з калейдоскопічною швидкістю. Гарячими шанувальниками мистецтва Прокоф’єва були Максим Горький, поети-футуристи Д. Бурлюк і Б. Каменський, Володимир Маяковський, який називав Сергія «головою земної кулі від секції музики».

Перші роки після закінчення консерваторії були для Прокоф’єва періодом напруженої композиторської праці, швидкого зростання творчої самостійності. У 1915 році він написав Другий фортепіанний концерт і виїжджав до Італії для його виконання, а наступного року створив першу редакцію опери «Гравець». До часу революційних подій 1917 року Сергій Прокоф’єв був цілком сформанованим композитором, з чітко вираженою індивідуальністю.

Обстановка в країні стає все більш і більш напруженою, але Прокоф’єв продовжує творити. Літо 1917 року він провів в Єсентуках, оскільки заколоти на Дону відрізали його від Москви і Петрограда. За цей час були написані Концерт для скрипки з оркестром, Третя і Четверта фортепіанні сонати, фортепіанний цикл «Скороминущості» і «Класична симфонія», яка незабаром була виконана під керівництвом автора в революційному Петрограді.

* * *

Весною 1918 року з дозволу Радянського уряду Прокоф’єв виїхав на тривалий термін за кордон. Після недовгого перебування в Японії композитор попрямував у США і з 1929 року жив і працював поперемінно в Америці і Європі, переважно в Парижі, виступаючи як першокласний піаніст, інтерпретатор власних творів.

За кордоном композитор спілкується з блискучими представниками художнього світу – С. Рахманіновим, М. Равелем, А. Матіссом, П. Пікассо, з диригентами А. Тосканіні, Л. Стоковським, С. Кусевицьким. Продовжується плодотворна співпраця з Дягилевим. «Російські сезони» 1921 року відкриваються прем’єрою балету Прокоф’єва «Казка про блазня, який сімох блазнів пересмішив». Спектакль був прекрасний: його красою став портрет композитора роботи Матісса, декорації, костюми і постановка були виконані Ларіоновим.

Втім, роки, проведені Прокоф’євим на Заході, не були безхмарно щасливими. Він ніде не став повною мірою своїм, усюди залишаючись цікавим, але дивним чужинцем, прибулим з далекої і незрозумілої країни. Роки, прожиті на чужині, були забарвлені постійною тугою за Батьківщиною, що ніколи не припинялася.

За час еміграції композитор жодного разу не скористався сюжетами літератури і театру США, Німеччини або Франції. За кордоном були написані три оперні партитури – «Любов до трьох апельсинів», «Вогненний ангел» і капітально допрацьована версія «Гравця». Дві теми були взяті з російської літератури (Достоєвський, Брюсов), а третя надихана театральним рухом у дореволюційній Росії (журнал В. Мейєрхольда «Любов до трьох апельсинів»). З трьох прокоф’євських балетів, поставлених трупою Дягилева, два були засновані на вітчизняних сюжетах і на російському інтонаційному матеріалі («Блазень» і «Сталевий скік»). Живучи за кордоном, Прокоф’єв написав декілька творів на замовлення із СРСР, у т. ч. симфонічні сюїти «Поручик Кіже» і «Єгипетські ночі».

У той час Прокоф’єв говорив: «Повітря чужини не йде на користь моєму натхненню… Найбільш невідповідне для такої людини, як я, – це жити у вигнанні, залишатися в духовному кліматі, який не відповідає моїй нації… Тут я позбавляюся сил. Мені загрожує небезпека загинути від академізму». Композитор відверто визнавав, що «не може писати ніде, окрім Батьківщини». У 1927 і 1929 роках він був із концертами в Москві, Ленінграді, Києві, Одесі, Харкові, а в 1932 році приїхав із дружиною Ліною Іванівною Любера (іспанкою за походженням, у молодості камерною співачкою) і двома синами – Олегом і Сергієм.

Процес адаптації до нових радянських умов був для Прокоф’єва складним і затяжним. Він все частіше бував у СРСР, виконував замовлення радянських театрів і кіностудій, залишаючись поки що «парижанином». Лише у сезон 1935/36 років композитор отримав постійну квартиру в Москві і зміг перевезти туди родину.

* * *

Перші роки після повернення були наповнені напруженою працею. Прокоф’єв звертається то до славних сторінок рідної історії, створюючи величні картини, приголомшливі глибоким драматизмом, то до світової класики або тем сучасності, що хвилюють, трактуючи їх гуманістично, життєствердно. У цей час він написав знамениту симфонічну казку для дітей «Петя і вовк», музику до історико-патріотичного фільму С. Ейзенштейна «Олександр Невський». До 20-ліття Жовтня була створена кантата на слова Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна – свого роду комуністична літургія (грандіозна фреска для двох хорів і чотирьох оркестрів), побудована за принципом католицької меси. На 60-ліття «вождя народів» Прокоф’єв написав кантату «Заздравиця», виконання якої стало кульмінаційним пунктом ювілейних торжеств.

У 1935 році Прокоф’єв завершує роботу над балетом «Ромео і Джульєтта» – першим значним твором після повернення з-за кордону. І знову геніальне новаторство Прокоф’єва сприймається далеко не всіма, само звернення до шекспірівського сюжету було таким незвичайним, що деякі артисти називали прокоф’євську музику «незручною». Багато в чому через це постановка «Ромео і Джульєтти» розтягнулася на п’ять років.

Остання зарубіжна поїздка, яку власті дозволили зробити Прокоф’єву (при тому, що члени його родини залишалися в Москві фактично на положенні заручників), відбулася в 1938 році. Після цього у нього відібрали закордоннний паспорт і більше за межі СРСР не випускали.

Літом 1941 року на своїй підмосковній дачі Прокоф’єв працював над замовленим йому Ленінградським театром опери і балету ім. С. М. Кірова балетом-казкою «Попелюшка». Звіст ка про напад фашистської Німеччини і наступні події викликали у композитора новий творчий підйом. Він із Сергієм Ейзенштейном працює над історичним фільмом «Іван Грозний» (1942), створює грандіозну героїко-патріотичну оперу-епопею «Війна і мир». Композитор відчував нагальну потребу відгукнутися на трагічний і героїчний час: так виникла його монументальна опера за романом Л. М. Толстого – про непереможність великої Росії, про її героїчну військову славу. Ще над жодним твором він не трудився так довго і натхненно. У цей період шлюб Сергія Прокоф’єва розпався і композитор поєднав своє життя з Міррою Мендельсон, яка була його супутницею до самої смерті.

Тривожні відгомони воєнних подій і разом з тим нестримна енергія властиві музиці Сьомої сонати для фортепіано, створеної в 1942 році. Через два роки, коли неминучість перемоги була вже очевидна, в П’ятій симфонії постає велична упевненість, в якій Сергій Сергійович, за його словами, хотів «оспівати вільну і щасливу людину, її могутні сили, її благородство, її духовну чистоту».

* * *

Довгий час становище композитора було цілком благополучним, він навіть став лауреатом шести (!) Сталінських премій – в 1943-му, тричі в 1946-му, 1947 і 1951 роках. Чудово знаючи про терор, що панує в країні, Сергій Сергійович не вступав у конфлікт із властями, узявши за правило повне невтручання в політику і ратуючи лише за свою художню самостійність. Але в 1948 році вийшла постанова ЦК ВКП(б), в якій музика Прокоф’єва разом із творами інших авторів була оголошена «формалістичною», «чужою радянському народу». Потім послідував арешт його першої дружини, яка відсиділа декілька років у таборі. Прокоф’єв був вимушений написати покаянного листа в Союз композиторів і Комітет у справах мистецтв, в якому наївно намагався пояснити, що таке «мелодія», «традиції» і «новаторство».

Від цього удару майстер не відійшов до кінця життя. Майже всі його твори, написані в останні п’ять років (опера «Повість про справжню людину», балет «Сказання про кам’я ну квітку», ораторія «На варті миру», симфонія № 7), – мало вдалі, по значені спробами «спростити» і зробити «ближчою до народу» свою музичну мову.

Навряд чи є підстави оголошувати композитора «переконаним виразником радянської художньої ідеології», подібно до його друга Маяковського. Небагато «замовлених» творів Прокоф’єва начисто позбавлено офіціозу, характерного для творів сталінської епохи. Високий смак і духовна незалежність оберігали Прокоф’єва від тріскучого пафосу і дутого вірнопідданського захоплення. Тут варто згадати балет «Попелюшка», оперу «Дуенья», фортепіанні сонати або три останні симфонії. Були, звичайно, і менш вдалі твори – позначалася важка хвороба композитора, – а деколи і окремі стереотипи тодіш ньої естетики. У цілому ж його спадщина цих років засвідчила блискучий зліт дивовижного таланту – другий після «класичної» пори 1908—1918 років. Ні похмура атмосфера терору кінця 1930-х років, ні загибель друзів, ні тяжкі життєві умови воєнних років, ні образливі «проробки» властей не змогли перешкодити народженню цих шедеврів. «Я дотримуюся того переконання, – писав Сергій Сергійович, – що композитор, як і поет, творець, живописець, покликаний служити людині і народу. Він повинен оспівувати людське життя і вести людину до світлого майбутнього. Такий, на мій погляд, непорушний кодекс мистецтва».

Так уже сталося, що Сергій Сергійович Прокоф’єв помер 5 березня 1953 року. В деякому розумінні композиторові не пощастило: день у день з ним ховали Сталіна – тирана, в тіні якого зникло багато видатних людей. Але ніщо не в змозі затьмарити постать найвидатнішого композитора сучасності – Сергія Сергійовича Прокоф’єва, музика якого житиме у віках.