Загребельний Павло Архипович (1924—2009)

Видатний письменник, сценарист, громадський діяч.

Лауреат Державної премії СРСР і Державної премії УРСР імені

Т. Г. Шевченка, Герой України (2004)

Життя Павла Загребельного завжди було непростим – на його долю випало немало випробувань. «Павло Архипович багато чого пережив: ще зовсім юним побував на війні, потрапив у полон, зазнав утисків з боку тодішньої влади, і це проситься на папір – дай Боже його перу не зупинитися! – сказав колега Загребельного, письменник Юрій Мушкетик. – Знаю Павла Архиповича багато років і в різних іпостасях. Це людина виняткової пам’яті й енциклопедичних знань. У моєму житті трапилося двоє таких – ще академік Глушков. Коли розмовляєш із Загребельним, його ерудиція вражає, хоча я теж багато чого вивчав і бачив. Здається, немає на світі такого, чого б мій колега не знав, особливо якщо це стосується літератури і мистецтва. І все це вкладається в його твори. Ось що означає селянська працьовитість».

А тяготи селянського життя письменникові були знайомі з дитинства – адже народився він у звичайній сільській родині. Його батьки Архип Опанасович і Варвара Кирилівна жили в невеликому селі Солошино на Полтавщині, де Павло і з’явився на світ 25 серпня 1924 року. Хрестили його 29 серпня. «Відкрию вам секрет: у той час у селах вже практично не відзначали дні народження, – згадував Павло Архипович на схилі віку, – і навіть не знали, хто і коли народився. Річ у тому, що з приходом більшовиків насамперед зруйнували сільські кладовища, на них паслися кози. І ця зневага до пам’яті розповсюдилася на сільські родини, батько мій знав дату свого народження тільки тому, що у нас у господарстві була кобила з… паспортом. Селянам паспорти не передбачалися, а ось кобила повинна була мати документ, оскільки числилася у фонді Червоної армії. Батькові видали зелену книжечку з п’ятикутною зіркою. І там було написано: день і рік народження господаря кобили. У мене, на щастя, була церковна метрика, видана сільським попом, з датою хрещення – 29-го, і народження – 25 серпня… Подарунків дітям у дні народження тоді вже не дарували. Але ще за традицією святкували Різдво, Великдень».

З дитинства хлопчик любив читати і віддавав цьому заняттю весь свій вільний час. «Народився і ріс у глухому селі, де книжка була рідкістю, – згадував письменник. – Тому читав тоді все, що міг «дістати». Закінчую життя в «суперцивілізованій» державі, яка має навіть Інтернет, але якось «забула» про книги. І тепер, щоб прочитати щось нове, мені знову, як в дитинстві, доводиться “діставати книги”». Не випадково книги стали для Павла Архиповича хобі на все життя. Він володів унікальною особистою бібліотекою, в якій зібрані книги різними мовами. «Книжки збирав, як бджола збирає нектар: крапелька за крапелькою – книжка за книжкою. Сто, тисяча, десять тисяч, двадцять тисяч… Не знаю, скільки у мене книг і на скількох мовах (я читаю на 10—15), але все, що необхідне, завжди знаходжу в своїх «завалах», лише зрідка звертаючись до послуг великих національних бібліотек».

21 червня 1941 року на випускному вечорі в селі Озери Павло Загребельний отримав свідоцтво з оцінками «відмінно» по всіх предметах, від першого – «українська мова» до двадцять першого – «воєнізація». А 22 червня о 12 годині дня по радіо він, як і вся країна, почув промову Молотова. Це була війна…

* * *

Уранці 23 червня 1941 року вчорашній десятикласник Павло Загребельний у віці 16 років 10 місяців вистояв чергу добровольців і призовників у райвійськкоматі райцентру Кишиньки. Із запечатаним сургучною печаттю розпорядженням учитися на артилериста він відправився в незвідану путь. Добирався до Києва декілька діб серед жахливих картин перших бомбардувань і пожеж: Кременчук, Ромодан, Гребінка…

Після боїв на річці Ірпінь Київське артилерійське училище, до якого був зарахований Павло, перевели до Харкова і об’єднали з Харківським артучилищем. Далі – Суми і об’єднання з Сумським артучилищем. Восени училище евакуювали до Фергани.

Для укріплення з’єднання між Брянським і Південно-Західним фронтом з 20 серпня формується 40-ва армія. У неї влився загін із 1500 курсантів-артилеристів. Перший бій загону відбувся 8 вересня коло села Волокитине на Сумщині.

Потім було поранення, Саратов, куди Павла відправили на лікування, далі – Середня Азія. У травні 1942 року червоний командир лейтенант Загребельний прибуває в 61-шу армію Брянського фронту (з 29 липня 1942 року – Західного фронту). З травня 1942 року становища Червоної армії катастрофічно погіршується. Впала Керч, в операції «Фрідерікус» супротивник розгромив радянські війська в Ізюмському котлі під Харковом. Німці літом 1942 року успішно наступають на Кавказ і Сталінград.

18 серпня 1942 року під час чергового бою Павло був важко поранений і потрапив у полон. «Мене, вмираючого, підібрала німецька трофейна команда – немолоді, як мені тоді здавалося, фрици, років сорока. Напоїли кавою з солдатської фляжки, переправили у Болхов, потім в Орел. Там у колишній в’язниці був величезний табір, – згадував багато років потому Загребельний. – Не помер я тільки тому, що був молодий і досить міцний. У рані в боці завелися черв’яки, ніхто мене не лікував. Санітар із наших, що добровільно здався, приходив у палату-камеру з металевим планшетом, на якому розсипом лежали невідомо які пігулки. Ті, хто міг рухатися, накидалися на ліки, а лежачі просили: «Дай мені синю», “А мені жовтеньку”…»

Після Орла був Гомель, потім Кальварія і табори Німеччини. Кальварія – тихе литовське містечко, назва якого у католиків означає «голгофа» – місце, де Спаситель прийняв смертні муки.

У травні 1943 року в Кальварії в таборі для полонених радянських офіцерів Павло Загребельний пройшов через децимацію – страта кожного десятого. За напад на охоронця табору комендант зі своїм почтом з’явився на плац і наказав вишикувати двісті-триста полонених. Стрій завмер, ніхто не виявив малодушність, не здригнувся, не почав перескакувати з місця на місце. Уздовж шеренги пробігав зондерфюрер з трьо ма автоматниками і помахом короткого стека закінчував рахунок на кожному десятому. Того хапали, передавали іншій трійці головорізів із зондеркоманди, озброєних «шмайсерами», і вони тут же впритул стріляли червоноармійця. Загребельний чує: «зекс», «зібен», розуміє, що він восьмий, і його товариш, лейтенант Сорока, родом теж з України, з Одеської області, дев’ятий. Імені десятого вони не знали. Його обличчя Загребельний пам’ятатиме вічно…

Весною 1945 року Павло втік з полону і став бійцем загону французьких партизанів, «макі». З приходом військ США він потрапив на декілька днів до Парижа, потім вернувся в Північно-Рейнський регіон Німеччини, де з квітня по листопад 1945 року служив офіцером зв’язку при радянській військовій місії в британській окупаційній зоні і при 1-й армії США.

* * *

Повернувшись на батьківщину в 1946 році, Загребельний вступив на філологічний факультет Дніпропетровського університету. 2 вересня 1946 року він зайшов в аудиторію № 54 філологічного факультету і побачив Еллу Михайлівну Щербань. Вона стояла в білій сукні, тримаючись за спинку стільця. «Ми разом вчилися, я закохався в неї і залицявся п’ять років, що нині не модно», – згадував Павло Архипович. Вони одружилися в листопаді 1951 року, в 1952-му у них народилася дочка Марина, а в 1957-му – син Михайло.

Отримавши диплом з відзнакою, але без розподілу на роботу – «вільний», Загребельний з 1951 по 1953 рік оббивав пороги редакцій у Дніпропетровську. І вертався ні з чим, бо «сидів у полоні», неблагонадійний. Тільки після смерті Сталіна в 1953 році Загребельного взяли в дніпропетровську газету «Дніпровська правда», де доручили складати статті за підписом партійних вождів області. Одночасно він пише розповіді, збирає матеріали для майбутніх романів. Відтоді Загребельний привчив себе до жорсткого робочого графіка.

Майже півтора десятка років Павло Архипович присвятив журналістській роботі, поєднуючи її з письменницькою працею. На початку 1954 року його прийняли в Спілку письменників України (СПУ). 28 травня 1954 року він отримав трудову книжку, де в графі «професія» значилося – «письменник». З 1957 року Загребельний почав вести відлік шляху романіста, що виснажує, як марафонський забіг. Того року вийшли в світ його повісті «Дума про невмирущого», «Марево», збірка оповідань «Учитель». Тоді ж, у 1957-му, з’являється його перший роман «Європа 45».

У 1957—1984 роках Загребельний видав 19 романів, з них шість – історичних. Роман «Первоміст» (1969) оповідає про те, як Батий прийшов підкорити Київ. Захисники міста марно чекали його наближення по тому самому шляху, по якому орда вже йшла на Переяслав і Чернігів: кочове військо ніколи не рухається однією і тією самою дорогою, поодинці і тому самому сліду. Світ широкий, шляхів не порахувати. Кожного разу коням потрібна нова трава. Несуть вони своїх грізних вершників від трави до трави. Життя їх тече від трави до трави. Літа обчислюють не роками, а травами. Загребельного чекали 27 трав, до 1984 року, до романа «Вигнання з раю». Після цього в Радянській Україні його видавали «зі скрипом», а в Україні незалежній, до початку 2000-х, до зустрічі з харківським видавцем Олександром Красовицьким, про бібліографію Загребельного нічого сказати.

* * *

У березні 1961 року Павла Архиповича призначили редактором київської «Літературної газети». Він вступив до КПРС – безпартійному керувати пресою не належить. За участю нового редактора газету перейменували в нинішню «Літературну Україну». Вперше він підписав номер як редактор 3 березня 1961 року. Через два роки Загребельного зняли, не повідомивши його, коли він лікував відкритий тубер кульоз в Криму, в Алупці: «Літературна Україна» дуже дозоляла тодішньому главі українських комуністів Підгорному та іншим чиновникам.

Приблизно в цей самий час з’явилися чергові романи письменника – «Європа, Захід» (1960) і «Спека» (1960). У 1964 році Павло Архипович став секретарем, а в 1979-му – першим секретарем (до 1986 року) правління Спілки письменників України. Впродовж 1960—1970-х років Загребельний написав велику частину своїх романів, зокрема такі значні, як: «День для прийдешнього» (1964), «Шепіт» (1966), «Добрий диявол» (1967), «Диво» (1968), «Розгін» (Державна премія, 1980), «Левине серце» (продовженням його став роман «Вигнання з раю», 1985), «Переходимо до любові» (1971), «Євпраксія» (1975), «Південний комфорт» (1984).

Одним із найвагоміших досягнень української прози став роман «Диво», в якому автор органічно об’єднує далеке минуле і сучасність. Головна героїня роману Софія Київська – символ української державності і духовності. Пізніше був створений цілий цикл романів про історичне минуле батьківщини. Найпопулярнішим серед історичних творів Павла Загребельного є роман «Роксолана» (1980), присвячений подіям української історії ХVI сторіччя. На думку самого автора, краще всього національні риси відбиваються в жіночому характері, і на сьогоднішній день українська нація тримається на жінках. У романі «Роксолана» Павло Архипович оповідає про дивовижну долю української дівчини Анастасії Лісовської, украденої в XVI столітті з України і проданої на стамбульському невільничому ринку в рабство. Володіючи блискучим розумом, незвичайною силою волі і привабливою зовнішністю, вона з безправної рабині стала дружиною султана Сулеймана Прекрасного (Завойовника) – наймогутнішого володаря імперії Османів. Оволодівши вершинами тодішньої східної і європейської культури, ця знаменита жінка під ім’ям Роксолани увійшла в історію і грала значну роль у політичному житті свого часу. «Роксолана стала символом українки, яка ніде не пропаде, не загине ні за яких обставин, – говорить письменник про свою героїню. – Вона гідна пошани. Вона страждала все життя. Я написав у романі, що вона померла не від віку, а від страждання…»

Окрім Роксолани, ще однією чудовою героїнею Павла Загребельного стала Євпраксія. За словами самого автора, роман про неї – це оповідь «про трагедію розлуки з рідною землею, про трагедію втрати любові». Роксолана і Євпраксія, як говорив Павло Архипович, є найвидатнішими жінками минулого. Третьої такої жінки, про яку варто було б написати роман, Загребельний так і не знайшов.

У 1983 році виходить роман «Я, Богдан». Про цей твір Павло Архипович висловлюватиметься не один раз. «У своїх романах мені хотілося не просто показати часи Ярослава Мудрого або Богдана Хмельницького, не просто зробити спробу реконструкції тієї або іншої епохи. Мова йшла про більше. Хотілося показати нерозривність часів, показати, що велика наша історична спадщина не існує самодостатньо, а входить у наш день насущний, впливає на смаки наші і відчуття, формує в нас патріотичну свідомість, відчуття краси і величі, ми ж платимо своїм далеким предкам тим, що ставимося до минулого з належною пошаною… Так, історія жива! Ось сенс всіх моїх писань на теми історичні. І я нескінченно вдячний читачам за підтримку, розуміння і віру».

У романі «Південний комфорт», який був опублікований у 1983 році в журналі «Вітчизна», події відбуваються в Києві в 1970-х – на початку 1980-х років. І ще в якомусь санаторії «Південний комфорт» – у чеховскій «Палаті № 6» епохи радянської української літератури.

«Цей роман – не документ. Єдине, що автор прагнув зобразити якомога точніше, – це Київ, його вулиці, пагорби і долини, його вічну красу і чарівність, – пояснював Загребельний. – Останнє належить уяві. Тому марно шукати, з чим би ототожнити описані тут події, ідентифікувати місця роботи героя і героїні, звести все до вгадування прототипів і фактів, вимагати від автора найдрібнішої правдоподібності, відмовляючи йому в праві на художню вигадку, яка є неодмінною передумовою будь-яких художницьких думок про людей, про життя і про світ».

Серед персонажів роману – прокурорські працівники. Постійна співробітниця Павла Архиповича в Спілці письменників України Валентина Запорожець розповідала, що до людей цієї професії у Загребельного не було ні краплі упередження. Просто його як посадову особу, парламентаря буквально завалювали скаргами, у тому числі і на співробітників правоохоронних органів.

Те, що відбувалося на сторінках «Південного комфорту», радянським вельможам припало не до смаку. У 1984 році в особняку в центрі Москви в Генеральній прокуратурі СРСР була скликана конференція з приводу виходу в світ цього роману. Головував особисто Генеральний прокурор Радянського Союзу. Не знайшли продуктивнішого заняття, ніж у 1984 році скликати конференцію з приводу роману, який навіть російською не переклали! У відрядження викликали прокурорів з Києва і областей України, запросили за спеціальним списком декількох журналістів із центральних московських видань… Роман «Південний комфорт» до кінця 1980-х не видавали.

* * *

У 1983—1984 роках Загребельний відчув, що надірвався в протистоянні вітрякам, в тяганинах зборів і кабінетів – від ЦК до Спілки письменників. У жовтні 1983 року він, похитуючись, встав і вийшов прямо посеред чергового засідання. У сусідній кімнаті колеги напоїли його кавою. «Я вийшов, щоб не впасти зі стільця, – розповідав він пізніше, – відчувши, що твориться щось недобре. Напередодні удома впав і розбив скроню».

У 1984 році, до свого 60-ліття, Загребельний зібрався розпрощатися з суєтою канцелярської присутності і столоначальників. Він вирішив вперше в житті сам розпоряджатися своїм часом, читати тільки те, що вважає за потрібне. Формально Загребельний залишив пост голови письменницької Спілки за власним бажанням на з’їзді 7 червня 1986 року.

«Сьогодні, – говорив Павло Архипович в 1991 році, – я вважаю, що вся моя адміністративна робота – це втрачені для творчості роки. Так трапилося, що я трудився для якоїсь ідеї, щось хотів зробити (і я, до речі, дещо зробив, вважаю, що багатьом талановитим людям допоміг), а з другого боку – я жив у якомусь світі абсурду».

Бібліографія останньої чверті століття життя Загребельного до кінця 1990-х заплутана. Деякі його нові твори не видавали взагалі. Інші зрідка виходили такими сміхотворними тиражами, що їх долю неможливо прослідкувати. Тільки у 2000 роках харківське видавництво «Фоліо» видало п’ятитомне зібрання творів Загребельного, почало постійно перевидавати і друкувати його нові книги. Всього за останні 25 років свого життя він написав 11 романів і повістей, близько 20 оповідань. Його інтерв’ю, статті, виступи постійно публікували майстри української журналістики Дмитро Гордон і Олександр Швець.

Загребельний продовжував свої улюблені теми – пригоди, детектив, фантастика: «Безслідний Лукас» (1989), «Ангельська плоть» (1993), «Попіл снів» (1995). Він досліджував, як хірург препарував і сучасність: «Гола душа, або Сповідь перед диктофоном» (1992), «Брухт» (2002), «Стовпотворіння» (2003).

Останніми роками, коли вік і хвороба не дозволили Павлу Архиповичу активно працювати над новими книгами (залишилися незакінченими історичні романи «Зограф» та «Імперський заручник»), він продовжував так само багато читати, як і раніше, був у курсі не тільки новинок української літератури.

Павло Архипович помер 3 лютого 2009 року. Як це завжди буває, газети і телебачення вустами багатьох відомих осіб поспішили розписатися в своїй любові до письменника. Хтось, можливо, робив це щиро, хтось – «тому, що так належить». Але це й неважливо. Головне, що Майстер залишив нам свої книги. «Для мене особисто кожен читач – це дзеркало, – писав Павло Архипович. – Ти йдеш серед дзеркал, відбиваєшся в кожному і в кожному неоднаково. Для одних ти, може, цікавий, для інших – нудний, для третіх – смішний, для четвертих… Різноманіттю сприймань немає кінця, і це завжди потрібно мати на увазі.

Як це зробити?

Ніхто не знає! Ми пускаємо свої книжки в світ і повинні бути готові до всього – до добра і зла – рівною мірою. Але головне бажання письменника – щоб тебе зрозуміли, для цього варто і потрібно жити».