Вернадський Володимир Іванович (1863—1945)

Видатний учений-енциклопедист, природодослідник, мінералог, кристалограф, геолог, хімік, історик і організатор науки, філософ, громадський діяч.

Засновник геохімії, біогеохімії, радіогеології, творець вчення про біосферу та її еволюцію в ноосферу

«Яка насолода «питати природу», “випитувати її”»! Який рій питань, думок, міркувань! Скільки причин для подиву, скільки відчуттів приємних при спробі обійняти своїм розумом, відтворити в собі ту роботу, яка тривала віки в нескінченних її царинах! І тут вона [людина] піднімається з праху, з брудненьких тваринних відносин… Тут вона розуміє, що вона зробила і що може зробити. Моя мета – пізнання всього, що можливо людині в даний час і згідно з її силами (і зокрема моїм) і часу. Я хочу, проте, збільшити хоч частково запас відомостей, поліпшити хоч трохи стан людини». Ці слова з щоденника, гідні навченого досвідом філософа, належать 19-річному Володимиру Вернадському. З юних років і до останніх днів життя він жив наукою, але не «зробився яким-небудь ученим щуром», і діяльність найвидатнішого ученого XX століття здійснила величезний вплив на світогляд багатьох людей. Академік О. Є. Ферс ман так писав про свого вчителя і друга: «Десятиліттями, сторіччями вивчатимуться і поглиблюватимуться його геніальні ідеї, а в працях його – відкриватимуться нові сторінки, які послужать джерелом нових пошуків; багатьом дослідникам доведеться вчитися його гострій, наполегливій, викарбуваній, завжди геніальній, але важко зрозумілій творчій думці; молодим же поколінням він завжди служитиме вчителем у науці й яскравим зразком плідно прожитого життя».

Народився Володимир 12 березня 1863 року в Петербурзі в ліберальній родині Івана Васильовича Вернадського, який після закінчення філософського факультету Київського університету став його професором. Переїхавши потім до Москви, а пізніше – до Петербурга, Іван Васильович займався аналізом економічних проблем і виданням економічних журналів, викладав політекономію в Московському і Петербурзькому університетах. Володимир був сином від його другого шлюбу з Ганною Петрівною Костянтинович, дочкою українського поміщика, що була в молодості хоровою співачкою і педагогом вокалу. А загалом, родове коріння Вернадських сягає середини XVII століття, коли литовський шляхтич Верна боровся проти Польщі на боці Богдана Хмельницького; пізніше його нащадки осіли в Києві.

Дитинство Володимир провів у Петербурзі, а потім у Харкові, де поступив у гімназію, а влітку з родиною виїжджав до численних і гостинних полтавських родичів. На все життя він зберіг прихильність до мови, історії і культури рідного краю, спеціально ними займався і в «Замітках з історії України» зараховував себе до «рідного племені Українського». Найближче сімейне оточення сформувало культуру і суспільні переконання юного Володимира. Особливий слід у його душі залишив старший звідний брат Микола, син рано померлої від туберкульозу першої дружини батька, чудового російського публіциста М. М. Шигаєвої. Улюбленець родини, надзвичайно обдарований юний художник і поет, Микола був першим учителем Володі з читання і письма, ввів його в скарбницю світової культури.

З 13 років Володимир почав вести докладний щоденник, який виявив несподівані сторони його особистості. Виявляється, з раннього дитинства він був наділений дивними, такими, що лякали його самого, якостями. Разом із спадковим лунатизмом в ньому проявилася здатність уві сні і наяву вступати в контакт з образами дорогих йому людей, причому в яскравій галюцинаторній формі. Але «через страх» (його власне пояснення в пізніх щоденниках) Володимир рішуче заглушив у собі такого роду «містичні» рецептори, свідомо закривши для себе цю царину: «Я щось зупинив в своїй природі. Іноді жалкую, що погасив, а не розвинув цю здатність… Твердо і ясно усвідомлюю, що якась сторона бачення мною в моїй особі зупинена». Але витіснені здібності поверталися до нього в екстремальних ситуаціях. А свідоме самообмеження, гранична дисциплінованість і цілеспрямованість стали основою всього його наукового і особистого життя.

Після переїзду родини до Петербурга Володимир закінчив гімназію і в 1881 році поступив на природознавче відділення фізико-математичного факультету Петербурзького університету, де під впливом видатного ученого В. В. Докучаєва зайнявся мінералогією і кристалографією. Але його інтереси не замикалися на цих вузьких областях науки. Вернадський серйозно займався грунтознавством, фізичною географією, мерзлотознавством, природними водами, біологією, історією розвитку наукової думки, філософією, історією і літературою. Для читання художньої та наукової літератури він вивчив усі слов’янські мови, а також англійську, французьку, німецьку і багато інших, що допомагало йому в спілкуванні з іноземними ученими під час численних наукових відряджень по Європі.

Не залишався Володимир і в стороні від громадського життя. У 1883 році він став одним із засновників студентського науково-літературного товариства і керував його науковою радою. Теплі стосунки і схожість поглядів (за винятком терору) пов’язували його з одним із членів товариства Олександром Ульяновим. Але близькими друзями Вернадського на все життя стали брати С. і Ф. Ольденбурги, Корнілов, Гревс, Шаховський, Ушинський, Краснов. А в створену ними групу по вивченню народної літератури увійшла і Наталія Єгорівна Старицька. У 1886 році вона стала його дружиною і дала йому щастя і ту підтримку, яку Володимир Іванович після смерті батька не отримував ні від матері, ні від молодших сестер, Ольги і Катерини. Подружжя прожило разом більше півстоліття, виховало двох дітей – Георгія (1887) і Ніну (1898), а тисячі листів, написаних ними, стали свідками їх не згаслих з роками почуттів і повного взаєморозуміння.

Після закінчення університету в 1885 році Вернадський був залишений при ньому хранителем мінералогічного кабінету і вів активну науково-дослідну роботу в області мінералогії, кристалографії і суміжних наук. Замах на життя государя і арешт О. Ульянова (1887) трохи не обірвали успішно почату кар’єру ученого. Щоб уникнути звільнення Вернадського, Вільне економічне товариство відправило Володимира Івановича досліджувати поклади фосфоритів у Смоленській губернії. А ранньою весною 1888 року університет відрядив його на стажування до видатного фахівця в області кристалографії П. Грота до Мюнхена і до Парижа – до Л. Ле Шателье і Ф. Фуке. Протягом двох років молодий учений працював у різних наукових установах Німеччини, Австрії, Італії і Франції і до тем, що цікавлять його, додав органічну і неорганічну хімію.

Відразу після повернення Вернадський був призначений керівником кафедри мінералогії фізико-математичного факультету Московського університету і разом з Докучаєвим займався ґрунтознавчими дослідженнями на Полтаві. У 1891 році він уже приват-доцент, через сім років потому захищає докторську дисертацію «Явища зсуву кристалічної речовини» і стає професором мінералогії і кристалографії Московського університету. До цього періоду відносяться і його перші роботи з геохімії – нової науки, яку Вернадський розвинув з генетичної мінералогії, – а також геологічні дослідження на Лівобережній Україні, в Польщі, на Уралі, в Криму. Лекції, обширні наукові дослідження, робота над фундаментальними проблемами не віддалили ученого від громадського життя. Під час голоду 1895 року він активно брав участь у кампанії по збору засобів для селян і був одним з організаторів і діяльних членів так званого «Приютинського братства». Протягом семи місяців разом з друзями і однодумцями Вернадський не покладаючи рук рятував селян від голодної смерті. У 1890-х роках він неодноразово обирався земським гласним Моршанського повіту Тамбовської губернії, де розташовувався родинний маєток Вернадівка. Ця ж громадянська позиція змусила Володимира Івановича на знак протесту проти репресивної антистудентської політики Міністерства освіти та поліцейського свавілля вийти у відставку разом з іншими професорами і викладачами, залишивши пост помічника ректора.

* * *

Для Вернадського 1911 рік був ювілейним – 25-ліття наукової, педагогічної діяльності, а також сімейного життя. Учні підготували і випустили збірку своїх статей з посвятою вчителеві, а палеонтолог Г. Б. Міссуна назвала в його честь відкриту нею діатомову водорість. На той час син Георгій, історик за освітою, готувався стати професором історії. І в цьому ж році Вернадський переїхав до Петербурга, де незабаром був обраний академіком і завідував мінералогічним відділенням Геологічного музею. Йому доводилося постійно курсувати у справах між Петербургом і Москвою, але незважаючи на громадське навантаження щорічно в спеціальних журналах з’являлося по 10—15 статей. Різноманітні були і маршрути наукових відряджень Вернадського: Скандинавія, Франція, Ірландія, Англія, Італія, Греція. А для студентів він організовував мінералогічні екскурсії на Урал.

Усвідомивши значення радіоактивних речовин як джерела енергії і засобу створення нових хімічних елементів, Вернадський активно взявся за практичну роботу по картуванню родовищ радіоактивних мінералів і збору зразків. Володимира Івановича вважають творцем радіогеології як самостійного наукового напряму. Проблемами радіоактивності він займався з 1908 року. Вже в червні 1911 року ним була організована перша експедиція за радієм. Відкриття радіоактивних руд у Фергані, пошуки їх на Уралі і в Забайкаллі дозволили створити власну сировинну базу. Зібрані у Ферганській долині зразки досліджували в лабораторії, і з мінералу тюямуюніту вперше отримали російський радій. У 1909 році стараннями Вернадського була створена Радієва комісія, в січні 1912 року запрацювала перша в Росії радіохімічна лабораторія.

Перша світова війна виявила необхідність створення сучасної мінерально-сировинної бази. У 1915 році за ініціативою Вернадського була створена і очолена ним Комісія з вивчення природних продуктивних сил Росії (КЕПС), що про працювала до 1930 року. Вона об’єднала відомих учених з 16 інститутів: геологів, хіміків і економістів. Вперше були відкриті боксити (Тихвинське родовище), дана оцінка залізняку Уралу, досліджені фосфорити Центральної Росії тощо.

Ще з 1912 року Вернадські на літо переїздили в Україну, де придбали ділянку землі в Шишаках під Полтавою і на високому лівому березі Псла побудували двоповерховий будинок. Саме тут з начерків біогеохімії виник новий біосферний світогляд. Істотна корекція наукової картини світу, де дотепер не було місця життю, з’явилася ученому як осяяння літом 1917 року, в природничій лабораторії в Шишаках. Власне, все його вчення про живу речовину – біосферу, нові, введені ним поняття-терміни, такі як «всюдність» життя, тиск життя, його швидкість і згущування, були ним розроблені цього літа.

Дивовижно, як у цій низці наукових досліджень Володимир Іванович знаходив час активно брати участь у громадському житті Росії: підтримував земський і конституційно-демократичний рухи, був одним з організаторів ліберальної партії конституційних демократів (кадетів) і беззмінним членом її Центрального комітету. У квітні 1906 року він був запрошений в Державну раду від академічної курії (вийшов з ради після розпуску Думи в липні 1906 року, знов увійшов до її складу в 1907-му). У 1907 році працював в редакції кадетської газети «Новина». Свою діяльність у Державній раді відновив у 1915 році, і останнім його актом стала телеграма государю в Ставку з пропозицією відректися від престолу. Вернадський також очолював учений комітет при Міністерстві землеробства, Комісію з підготовки реформи вищої школи, а восени 1917 року увійшов до складу Тимчасового уряду як товариш міністра народної освіти, що ним був його друг С. Ф. Ольденбург. На цій посаді він піднімав питання про створення академій наук Грузії, України і Сибіру.

Жовтневу революцію Володимир Іванович рішуче не прийняв, бо вважав, що «соціалізм неминуче є ворогом свободи, культури, духу, науки» і «завжди боявся, що соціалізм дасть дисципліну казарми». Після приходу до влади більшовиків залишатися в Петрограді стало небезпечно, і Академія наук задовольнила прохання Вернадського про відрядження в південні райони країни за станом здоров’я (туберкульоз). Володимир Іванович переїхав в Україну для продовження робіт з живої субстанції.

У травні 1918 року при гетьманові П. Скоропадському він почав роботу з організації Всеукраїнської академії наук.

Незважаючи на думку М. Грушевського і деяких його колег, що академія, створена росіянами, не забезпечить чисто національний український характер її діяльності, Вернадський 27 листопада 1919 року провів перші загальні збори академіків. На його бік пристали такі видатні учені, як С. Тимошенко, А. Кримський, М. Петров, Д. Багалій, М. Кащенко, М. Туган-Барановський, і Вернадський був одностайно вибраний президентом Академії. Він був упевнений, що «справа зростання української культури є не тільки справою українців, але і росіян, що історичним фактом є сумісне співжиття і участь українців у створенні російської культури за останні два сторіччя»… «І я так вірю в майбутнє української культури і української мови!.. З часом у цих рамках, не ворожих російській культурі, українська мова і українська культура виростуть…» У той же час Вернадський не вірив в те, що незалежність українському народу можуть принести німецькі, австрійські або інші іноземні багнети: «Враження від української влади знову колишні – безсилля і бездарність… Вони грають сумну роль маріонеток, що привели в свою країну іноземців-поневолювачів».

Займався Володимир Іванович і формуванням академічної бібліотеки (нині – Центральна наукова бібліотека ім. В. Вернадського НАН України), намагаючись у хаосі, що почався, і калейдоскопічній зміні влади врятувати цінні колекції книг і рукописів. І навіть після переходу влади до більшовиків у лютому 1919 року він поривався налагодити роботу академії. У кінці серпня Київ зайняли війська генерала Денікіна, який і чути нічого не хотів про щось українське, і академія була закрита. Але коли до міста підійшла Червона армія, Вернадський виїхав до Ростова, а потім перебрався до Криму. Він був запрошений на посаду професора мінералогії Таврійського університету в Сімферополі, де читав курс геохімії, а у вересні 1920-го став його ректором. Вернадський зустрічався з П. Врангелем і просив його про сприяння університету. Незважаючи на брак коштів, учений намагався налагодити мінералогічні і геохімічні дослідження. Володимир Іванович збирався емігрувати до Великобританії, проте залишився на наполегливе прохання викладачів.

Найімовірніше, Вернадський все ж таки виїхав би до Лондона, якби не захворів висипним тифом, що ледве не коштувало йому життя. Цікавим є щоденниковий запис, зроблений Володимиром Івановичем у цей час. У ньому учений розповідає про дивовижний стан, пережитий ним у напівмаренні, коли він «відчув у собі демона Сократа», сповнився усвідомленням справді епохального значення свого вчення, і більше того, як у фільмі, перед ним пройшли його можливе майбутнє і головна справа життя – організація Інституту живої речовини. Йому навіть було дано знання граничного терміну земного буття.

* * *

З приходом більшовиків до Криму в січні 1921 року Вернадський був звільнений з університету і ледве не став жертвою «червоного терору». Завдяки своєму учневі М. Семашку, що став наркомом охорони здоров’я, Вернадський разом з родиною ученого-сходознавця С. Ф. Ольденбурга окремим вагоном, причепленим до санітарного поїзда, був відправлений до Петрограда. Але уникнути біди не вдалося. У липні Володимир Іванович був арештований ЧК у так званій «справі Таганцева». Приниження, бруд, переповнена камера і абсурдне звинувачення в шпигунстві. На подив охоронців, Вернадський був звільнений. Трохи пізніше з’ясувалося, що учені О. П. Карпинський і С. Ф. Ольденбург надіслали телеграми Леніну і Луначарському. Семашко і помічник Леніна Кузьмін розпорядилися звільнити Вернадського з ув’язнення. Не чекаючи нових неприємностей, Володимир Іванович разом з дочкою відправився на біостанцію поблизу Мурманська. Повернувся він до Петербурга восени і зайнявся спільно з В. Хлопіним організацією Радіологічного інституту при Наркоматі освіти, очолив Комісію з історії науки, філософії і техніки, свою радіохімічну лабораторію і КЕПС, а також посів посаду завідувача метеоритним відділом Мінералогічного музею. Вернадський завжди цікавився проблемами космосу. В кінці 1930-х років учений очолював Комітет з метеоритів і космічного пилу, і йому вдалося організувати експедицію Л. Кулика до Сибіру, на місце Тунгуського метеорита, що впав у 1908 році.

Вернадський, обраний за свій внесок в науку професором Паризького університету (як, утім, і багатьох інших), прийняв його запрошення і на початку літа 1922 року виїхав разом із дружиною і дочкою через Прагу (де залишилася вчитися дочка) до Парижа. Він читав лекції з геохімії і радіогеології в Сорбонні, випустив французькою мовою книгу «Геохімія» (російською мовою вона вийшла в 1927 році під назвою «Очерки геохимии»). Володимир Іванович працював у лабораторії М. Склодовської-Кюрі, а отримавши грант від фонду Розенталя, підготував звіт «Живі організми в біосфері» і статтю «Автотрофність людства».

І хоча Вернадському пропонували залишитися у Франції, в 1926 році він повернувся до Ленінграда за наполяганням свого учня А. Ферсмана і президента Академії наук С. Ольденбурга, спонуканий почуттям обов’язку «перекинути міст між старою російською культурою і пореволюційною». Як і багато інших учених, що пішли на компроміс з радянською владою, Володимир Іванович був переконаний у швидкому краху більшовиків і вважав своїм обов’язком зберегти те, що ще залишалося від російської науки і культури після більшовицького погрому. В кінці 1926 року вийшла в світ його праця «Біосфера», і згодом Вернадський заглибився в створення нової науки – науки про живі організми, яку назвав біогеохімією. При КЕПСі він організував Відділ живої речовини, а потім Біогеохімічну лабораторію (БІОГЕЛ) (1928 р.).

Проти біогеохімії з’являються розгромні статті. У Малій Радянській енциклопедії, що вийшла в 1934 році, про Вернадського писалося: «За своїм світоглядом – прихильник ідеалістичної філософії. У наукових працях проводить ідеї «нейтралізму» науки, виступає на захист релігії, містики, одвічного життя і «живої матерії» і ряду віталістичних і антиматеріалістичних концепцій, заперечуючи матеріалістичну діалектику». Багато хто, бачивши Вернадського на волі, дивувався: як він уцілів у роки репресій? Ученого рятував колосальний практичний і теоретичний досвід в геології (зокрема радіогеології), а надра – це валюта і оборона. І навіть у ті трагічні часи у нього знаходилися заступники. Гоніння Вернадський сприймав як «насильство над людською особистістю», «винятковий моральний і розумовий гніт». Він намагався, наскільки можливо, матеріально і морально допомагати засланцям, проявляв велику особисту сміливість, протестуючи і клопочучись за них перед можновладцями.

Вернадський часто виїжджав за кордон – до Німеччини, Чехословаччини, Франції, Англії та інших країн, читав лекції і працював у наукових центрах. Скрізь він зустрічав шанобливий прийом. Вчення про біосферу мало хто розумів у повному обсязі, але багато хто відчував його перспективність. Починаючи з 1930 року виїзди за кордон вимагали подолання все більших перешкод, проте відмовити ученому зі світовим ім’ям було неможливо. І напевно, цей «кочовий» спосіб життя допоміг йому вижити. Останній раз він виїхав за кордон у 1936 році на лікування. Цей час Вернадський використовував для роботи над книгою «Наукова думка як планетне явище» (видана тільки в 1977 році), в якій, сприйнявши ідеї Е. Леруа, він впритул підійшов до створення вчення про ноосферу як логічного продовження генетичної мінералогії, біогеохімії, радіогеології, вчення про біосферу. Вчений вважав, що біосфера під впливом наукових досягнень і діяльності людини поступово переходить в новий стан – сферу розуму, або ноосферу. Останнім його дослідженням стала праця «Декілька слів про ноосферу» (1944).

* * *

Надії на крах більшовиків поступово згасли, академія зазнала чистки і радянізації. Крок за кроком «стара російська культура» заміщалася «новим варварством». Проте Вернадський не намагався виїхати за рубіж, хоча його запрошували син (професор кафедри історії Йєльського університету) і дочка (лікар-психіатр; вийшла заміж за археолога М. П. Толля), що влаштувалися в США. Володимир Іванович продовжував наукову роботу, яка, згідно з його поглядами, одна могла врятувати Росію. Дослідження ученого охоплювали все більш широке коло проблем природознавства: історію природних вод і значення важкої води, роль живих організмів у геохімічних процесах, синтез алюмосилікатів, геологічний час.

У 1934 році Вернадські поселилися в Москві у зв’язку з переїздом Академії наук з Ленінграда до столиці. У червні 1940 року Володимир Іванович отримав від сина Георгія із США вирізку з газети, де повідомлялося про роботи над «новою ядерною енергією». Лист дуже схвилював ученого. Ще два десятиліття тому він піднімав це питання, але не отримав на ці роботи ні копійки. Володимир Іванович один з небагатьох зрозумів сенс відкриття, і вже в липні ініціював створення Комісії з проблем урану при Президії АН СРСР, фактично поклавши початок ядерному проекту в СРСР. Комісію, в яку увійшли І. Курчатов, С. Вавилов, Д. Щербаков, П. Капіца, очолював В. Хлопін.

З початком війни Вернадський з дружиною евакуювалися разом з Академією наук у Борове (Казахстан). Тут протягом двох років він працював над своєю найбільшою, підсумковою працею «Хімічна будова біосфери Землі та її оточення». Задум роботи досі вражає своїм розмахом. Після смерті автора над цим рукописом працювала Г. Шаховська, а після її смерті – К. Флоренський. З його передмовою і під його редакцією книга вийшла в 1965 році.

Повернувся Володимир Іванович до Москви тільки в кінці серпня 1943 року. Він склав хроніку свого життя, історію зародження і розвитку своїх ідей і практичних справ, немов свідомо готувався до відходу з життя. Але його ще чекало тяжке особисте випробування: 3 лютого 1944 року раптово померла Наталія Єгорівна, з якою вони прожили душа в душу 56 років.

Вернадський починає працювати і над проектом інституту під Москвою, веде боротьбу з цензурою наукових журналів, сподіваючись на більшу свободу після війни. Цінного для країни фахівця влада «не кривдить» і до 80-ліття нагороджує Сталінською премією в 200 тисяч рублів (половину якої Вернадський відразу ж передає на потреби оборони) і орденом Трудового Червоного Прапора за видатні заслуги в області науки і техніки і за розвиток геохімії та генетичної мінералогії.

Помер Володимир Іванович у Москві 6 січня 1945 року від крововиливу в мозок. У повному обсязі праці вченого не публікувалися аж до 1990-х років. Але його ідеї не втратили актуальності і практичного значення і в наші дні, адже характерною рисою його досліджень є фундаментальність. Із понад 700 опублікованих праць 100 присвячено мінералогії, 70 – біогеохімії, 50 – геохімії, 43 – історії наук, 37 – організаційним питанням, 29 – кристалографії, 21 – радіогеології, 14 – ґрунтознавству, останні – різним проблемам науки. Багато ідей Вернадського виявилися пророчими, хоча у сучасників не знаходили розуміння. Він передбачав глобальні екологічні проблеми, про можливість яких на початку ХХ століття ніхто не замислювався: «У геологічній історії біосфери перед людиною відкривається величезне майбутнє, якщо вона зрозуміє це і не вживатиме свій розум і свою працю на самовинищення».

В. І. Вернадського справедливо називають «Ломоносовим XX століття» за рідкісну синтезуючу здатність, всеосяжність творчого генія. Великий природодослідник-мислитель створив не тільки цілий комплекс наук про Землю, але і залишив у спадок нащадкам цілісне бачення світу і завдань людини розумної, передбачивши майбутні шляхи його розвитку. Недаремно говорили, що Вернадський в одній особі може представляти цілу академію. Тому цілком справедливо і природно виглядає зліт посмертної слави геніального ученого. Його ім’я носить кратер на зворотному боці Місяця, пік у басейні річки Підкам’яна Тунгуска, гора на о. Парамушир (Курильські острови), підлідні гори в Східній Антарктиді, підводний вулкан у Атлантичному океані, мінерал вернадит, діатомова водорість, копальня в районі озера Байкал, науково-дослідне судно НАНУ, українська наукова станція в Антарктиді. За видатні наукові роботи в області мінералогії, геохімії і космохімії АН Росії і НАН України присуджуються премії ім. Вернадського. Академією наук Росії установлена золота медаль. У 2000 році на всеукраїнському шоу «Людина року» Вернадського назвали «Людиною століття»! І це справедливо, адже поставлене в молодості завдання «приносити найактивнішу користь тим, хто його оточує», Володимир Іванович виконав повністю.